Кіно на вікенд: Микола Рябчук про переможців Каннського кінофестивалю

Опубліковано: 23.07.2021,  Переглядів: 150

Цього тижня у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про переможців Каннського кінофестивалю: 

“Зрозуміло, що розповісти про переможців останнього, 74-го за ліком Каннського кінофестивалю я за всього бажання не зможу, бо в Каннах не був і звитяжних фільмів не бачив. Проте знаю (більш-менш) режисерів, які отримали тиждень тому чотири головні нагороди, тож можу приблизно собі уявити, чого варт очікувати (або й ні) від їхніх найновіших робіт – на підставі давніших.

Найпростіше, гадаю, спрогнозувати нову роботу Джулії Дюкорно (нар. 1983) – ця режисерка найбільш ідеологічна і у своїх творах, і в публічних висловлюваннях. “Канібалізм – це частина людськості” (Cannibalism is part of humanity) – так називалося її розлоге інтерв’ю у The Guardian, дане невдовзі після прем’єри її першого (і єдиного донедавна) повнометражного художнього фільму “Сире” (Grave, 2016, у рос-інтернеті – “Вкус плоти”). За цей фільм вона отримала нагороду асоціації критиків FIPRESCI у Каннах та премію Луї Делюка за найкращий фільм року у Франції. А на прем’єрі фільму в Торонто дві глядачки зомліли і їх мусили відвезти до шпиталю “швидкими допомогами”.

Розповідається в тому фільмі про 16-літню дівчину-веґетаріанку, яку під час неформального обряду ініціації у ветеринарному коледжі студенти змушують з’їсти сирі нирки крілика. Подальші її пригоди могли б стати непоганим фільмом жахів, коли б авторка не претендувала на певну філософічність, феміністичний пафос і моралістичні месиджі, що зводяться до загалом невибагливої ідеї: біологічне домінує в кожному з нас, а людське – лиш тоненька плівка на ньому, яка легко рветься і яку ми відчайдушно намагаємося втримати цілою.

Джулію Дюкорно зараховують (і сама вона не пручається) до піджанру body horor – тілесні жахи, чи жахіття тіла, – тобто горор, пов’язаний із певними, зазвичай фантастичними тілесними метаморфозами. Естети могли б тут згадати “Перевтілення” Кафки, але Кафка – екзистенційний, його “перевтілення” радше метафізичне, воно відбиває стан буття, метаморфоза лиш каталізує, увипуклює той стан, і саме його – на мікрорівні однієї родини – письменник досліджує. Режисерка, зрештою, покликається не на Кафку, а на Дейвіда Кроненберґа, загальновизнаного класика боді-горору. Але Кроненберґ – вигадливіший, у його фільмах існує живе і різноманітне соціальне тло, а головне – він має почуття гумору, має самоіронію, якої фатально бракує французькій лавреатці – смертельно серйозній, аж до автопародійності.

Її “Титан”, який отримав Золоту гілку в Каннах, – це, скоріш за все, ще один варіант “Сирого”. Бажання членів журі відзначати фільми сміливі, ба навіть зухвалі, які переступають певні мистецькі межі і тим самим їх істотно для всіх нас розширюють, цілком похвальне. Але шкода, коли робиться це коштом робіт мистецьки потужніших і довершеніших, яких у Каннах ніколи не бракувало і, припускаю, не забракло й тепер, – хоча б тому, що друга за престижністю нагорода (Grand Prix) дісталася цього року за фільм “Герой” Асґарові Фархаді (нар. 1972), іранському режисерові, в якого просто немає слабких речей і про якого я мусив би десь-колись написати окремо.

Цю нагороду він поділив із фінном Юго Куосманеном (нар. 1979), про якого багато сказати не можу, тому що бачив лише один його фільм – “Найщасливіший день у житті Оллі Мякі” (2016), – не видатну, проте досить зворушливу кінорозповідь про боксера-аматора з провінційного містечка, якого тягнуть у професійний спорт, але якому вся ця комерція, столична метушня, медійний галас не лізуть у горло і він робить урешті вибір на користь містечка, в якому працює пекарем, і дівчини, яку кохає. Мораль цієї історії досить проста, щоб не сказати банальна, але герої живі, ситуації впізнавані, й атмосфера початку 1960-х відтворена чорно-білими кадрами досить пластично і автентично.

Скоріш за все і його новий фільм “Купе №6”, нагороджений у Каннах, нележить до тієї самої добротної “середньої полиці”, яка мусить існувати в усіх національних кінематографах – і для того, щоб певним чином зафільмовувати оте повсякденне національне життя, і для того, щоб на такому ґрунті могли час до час з’являтися твори справді знамениті.

З усієї четвірки головних Каннських призерів найменш передбачуваним для мене є Леос Каракс (нар. 1960), – дарма що я бачив усі його фільми, включно з короткометражками на ютюбі. Власне, саме тому, що я бачив усі його фільми і знаю, наскільки він може (і полюбляє) бути різним, я не беруся нічого прогнозувати щодо його першої англомовної спроби та ще й у жанрі мюзикла (sic) “Анетта”, за яку він дістав нагороду для найкращого режисера. Ранні фільми Каракса – це сворієрідне продовження французької “нової хвилі” (дуже всім раджу “Коханців із Нового мосту” – Les Amants du Pont-Neuf, 1991), натомість пізніші фільми (Pola X, 1999; Holy Motors, 2012) – це вже постмодерністське експериментаторство, “французький новий екстрім”, як обізвав Каракса з колеґами кінокритик Джеймс Квандт.

Саме Каракса (бо несподіваний) і Фархаді (бо завжди дуже сильний) я б хотів подивитися з-поміж цьогорічних Каннських кінозвитяжців. Хоч при нагоді, звісно, не відмовлюся й від перегляду усіх інших учасників і лавреатів”.