Кіно на вікенд: Микола Рябчук про кілька фільмів Стівена Содерберґа

Опубліковано: 01.07.2021,  Переглядів: 123

Сьогодні у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про кілька фільмів Стівена Содерберґа:

“Про Стівена Содерберґа мені нагадав Франц Кафка, точніше – фільм під такою назвою, що на нього 26-літній режисер замахнувся невдовзі після феєричної перемоги в Каннах із дебютною стрічкою “Секс, любов і відео”(1989).

“Кафка” (1991) – це не біопік, а радше сновидна варіація за мотивами кількох творів письменника, головно “Замку” й “Процесу”, переведена у жанр трілера, де захопливі пригоди цілком по-кафківськи поєднано з таємничими мотиваціями та загадковим кінцем. Це стильний фільм, який варт подивитися; він цікавіший, як на мене, від “пальмоносного” “Сексу”, хоч я й розумію, що та нагорода була свого часу важливим авансом не лише для талановитого дебютанта, а й для всього американського незалежного (не-голівудського) кіно – так званого “інді” (від independent). У цьому ж зухвалому, екстравагантному стилі Содерберґ зняв принаймні ще одну стрічку, яку настійно раджу подивитися, – “Шизополіс” (1996), із розкішною ексцентрикою й розмаїттям усіх ґатунків чорного гумору.

“Інді” – чудова річ, проте з неї не проживеш, тож Содерберґ зробив цілу низку комерційних фільмів, які, гадаю, особливих рекомендацій не потребують, бо давно (і заслужено) вважаються класикою жанру. Насамперед це – “Одинадцять друзів Оушена” (2001) та його два продовження (2004 і 2007), з-поміж яких саме друге, “Дванадцять друзів…”, з елементами постмодерністської пародії, видається мені найцікавішим.

Про фільм “Зараження” (Contagion, 2011) я писав рік тому у зв’язку з початком ковідної пандемії. Пандемія, здається, вщухає, проте сам фільм залишається й далі вартим перегляду. І, звісно, – “Трафік” (2000), відзначений чотирма “оскарами”, зокрема й за найкращу режисуру. З іронії долі, головним конкурентом “Трафіка” того року був інший фільм Содерберґа – судовий біопік “Ерін Броковіч”. Йому пощастило менше – з п’яти номінацій одну нагороду отримала лише Джулія Робертс за головну роль, проте ця її роль виявилася справді зоряною: до “оскара” додалися ще й нагорода від BAFTA, “Золотий глобус” та низка відзнак від різноманітних асоціацій критиків.

Содерберґ-режисер – доволі плодючий, тож я не берусь тут оцінювати всього його доробку, половину з якого, зрештою, і не бачив. Зверну лиш увагу на останню, досить симпатичну річ – “Нехай говорять” (2020), з чудовою, як завжди, Мерил Стріп у ролі примхливої письменниці-класикині. А також – на прикро недооцінений ранній фільм Содерберґа “Король гори” (King of the Hill, 1993), дещо схожий – і тематично, і атмосферно – на “Прах Анджели” (Angela’s Ashes, 1999) Алана Паркера, що був знятий, зрештою, на кілька років пізніше. Юні актори чудово виконують головну роль в обох фільмах, зворушливо пожвавлюючи жорстку соціальну автентику лагідним гумором і дитячою довірливістю.

Єдиний фільм Содерберґа, якого б я не радив дивитися, – це “Соляріс” (2002) за романом братів Стругацьких. Не тому, що стрічка погана, а тому, що після роботи Тарковського іншим митцям тут робити, боюсь, уже нічого. Для любителів “голівуду” фільм Содерберґа недостатньо захопливий, а для любителів артхаузу – недостатньо глибокий.

Тим часом у західній пресі з’явилася вже інформація про найновіший фільм Содерберґа “Без різких рухів” (2021), кримінальна дія якого розгортається у Чікаґо 1950-х років. Тож, припускаю, ще буде нагода повернутися до творчості цього режисера, яку один із критиків окреслив цілим каскадом неперекладних (чи важкоперекладних) термінів: the genre-hopping cinema of indie trailblazer. “Кінематограф стрибуна по жанрах, першопрохідця незалежного кіно”. Приблизно так”.