Кіно на вікенд: Микола Рябчук про кілька фільмів Фолькера Шльондорфа

Опубліковано: 15.07.2021,  Переглядів: 111

Сьогодні у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про кілька фільмів Фолькера Шльондорфа: 

“Каюсь, я мушу реабілітуватися перед Фолькером Шльондрофом, якого згадав без належного ентузіазму у попередньому блозі – про екранізації Марселя Пруста. Насправді я не вважаю фільм Шльондорфа (“Сванова любов”, 1984) кепським; я лиш намагався коротко пояснити, чому він не став видатним, зокрема в порівнянні з куди цікавішою, винахідливішою “прустіаною” Рауля Руїса.

Тим часом Шльондорф (нар. 1939) за своїх п’ятдесят творчих років зняв понад 20 художніх фільмів і ще стільки ж телевізійних та документальних, серед яких кілька справді видатних творів, які, незалежно від усього іншого, ставлять його у ряд чільних світових кінематографістів. Насамперед, це, звісно, “Бляшаний барабан” (Die Blechtrommel, 1979) за однойменним романом Ґюнтера Ґраса, написаним ще далекого 1959 року, проте удостоєним Нобелівської премії допіру 1999-го.

На межі 50-60-х книга виявилася досить контроверсійною у Західній Німеччині (про Східну не могло бути й мови), її таврували за “аморальність”, а місто Бремен навіть відкликало свою нагороду для Ґраса на хвилі того критичного психозу. Фільм, хоч і вийшов значно пізніше, теж мав певні проблеми: в Онтаріо, наприклад, його заборонили за “дитячу порнографію”, те саме зробили згодом і в штаті Оклахома. Втім, обидва рішення були врешті в судах скасовані. А ще через двадцять років Нобелівський комітет визнав, що завдяки Ґрасові “німецька література отримала мовби новий початок після десятиліть мовної і моральної деструкції”.

Фільм Шльондорфа – цілком на рівні оригіналу, хоч і не йде буквально за текстом; це, зрештою, й неможливо щодо величезного, 800-сторінково роману (є, до речі, гарний український переклад Олекси Логвиненка 2005 року). Дражливими для багатьох, припускаю, були не так “порнографічні” сцени (і в романі, і в фільмі), як сама спроба показати воєнні події (і, взагалі, епоху нацизму) очима досить химерного персонажа – хлопчика (його грає 11-літній актор), який у три роки вирішив більш не рости та й так і лишився на тому рівні – і фізично, і, великою мірою, розумово.

Я думаю, більшість бачила “Бляшаний барабан”, а можливо, й читала; його варт, однак, час до часу передивлятись і перечитувати, а тим більше – варто зробити це вперше, якщо раніш не було нагоди. Фільм одночасно отримав і “Золоту гілку” в Каннах, і американського “Оскара”, – рідкісний збіг, коли ґламурні преференції довколаголівудських експертів збігаються з артхаузними смаками експертів європейських.

Щодо інших робіт Фолькера Шльондорфа такої одностайності немає. На популярному сайті Flickchart, де у принципі кожен може (зареєструвавшись) залишити свої власні рейтинґи й відгуки, зразу за “Барабаном” іде “Смерть комівояжера” (1985) – добротна екранізація давньої й досить знаної в нас п’єси Артура Мілера (Death of a Salesman, 1949), із чудовою парою Дастін Гофман та Джон Малкович у головних ролях. Далі – “Оповідь служниці” (The Handmaid’s Tale, 1990) за однойменним романом (1985) вічної кандидатки на Нобеля Марґарет Етвуд, – фільм досить нефортунний за своєю долею, оскільки продюсери зажадали суттєвих бюджетних скорочень, а отже й переробки сценарію, на що не погодився ні Геролд Пінтер, ні первісний режисер Кароль Рейс, тож Шльондорфа кинули на порятунок фільму, не надто, втім, успішний. Попри добру, як завше, Наташу Річардсон у головній ролі, фільм (як і роман) залишається досить схематичною дистопійною розповіддю про тоталітарне пост-апокаліптичне суспільство. Для філософської притчі ця річ недостатньо глибока, а для доброго бойовика – недостатньо профінансована. Дивитися можна, але передивлятись – навряд.

Четвертим у рейтинґу значиться дебютний фільм Шльондорфа “Юний Терлес” (1966) – за так само дебютним, великою мірою автобіографічним романом Роберта Музіля “Der junge Törless” (1906). Знайти його поки що мені не вдалося, хоча, припускаю, це гарна робота – відзначена в Каннах нагородою асоціації кінокритиків FIPRESCI. Наразі можемо задовольнитися гарним українським перекладом цього роману, опублікованим 2001 року Юрком Прохазьком під назвою “Сум’яття вихованця Терлеса”.

На жаль, мій улюблений фільм Шльондорфа – “Вільшаний король” (1996) за романом Мішеля Турньє (Le Roi des aulnes, 1970) – значиться в списку Flickchart допіру 16-тим, хоча після “Барабану”, по-моєму, це його найсильніша річ (сам Шльондорф, зрештою, вважав “Короля” своєрідним його продовженням). І нарешті третій фільм режисера, який конче слід подивитися (якщо хто не бачив) – це “Спаплюжена честь Катарини Блюм” (Die verlorene Ehre der Katharina Blum, 1975), – саме “спаплюжена”, бо слово “втрачена”, яке вживалося в совєтській версії цього фільму, надає назві зайвої еротичної конотації. В американському рейтинґу цього фільму немає зовсім, що свідчить, гадаю, більше про складачів того рейтинґу, ніж про власне фільм. Припускаю, що тема “червоних бригад” (спонсорованих совєтами через східнонімецьку розвідку) може видатися сьогодні справді неактуальною, натомість проблема жовтої преси, її руйнівного впливу на людські долі й суспільну свідомість стала, гадаю, ще пекучішою.

Зізнаюся, що не бачив ні ранніх фільмів Шльондорфа (до “Катарини Блюм”), ні пізніх (після “Вільшаного короля”), тож цілком міг щось важливе переочити, проте, гадаю, що й трьох добрих фільмів для доброго вікенду цілком достатньо”.