Кіно на вікенд: Микола Рябчук про кілька екранізацій Кафчиного оповідання “Перевтілення”

Опубліковано: 16.06.2021,  Переглядів: 51

Сьогодні у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про кілька екранізацій Кафчиного оповідання “Перевтілення”:

“Оповідання достатньо велике й сюжетне, щоб перенести його на екран чи сцену (фактично – це маленька повість), а водночас – воно достатньо “зрозуміле” для більшості читачів, на відміну від інших, доволі заплутаних і химерних Кафчиних творів. Химерності, звісно, не бракує і “Перевтіленню”, бо ж саме перетворення дрібного службовця на велетенського жука, – явище небуденне, проте ми вже достатньо призвичаєні до таких перетворень – і традиційним фольклором, де жабки стають царівнами (і навпаки), і новочасною масовою культурою, де перетворення людей на монстрів (чи навпаки) – неодмінна частина пригодницької фабули.

Всі ці метаморфози, однак, відбуваються з волі суб’єкта – власної, чудодійної, або чужої, зловмисної, натомість у Кафки – перевтілення не має жодної видимої причини. На початку, щоправда, у голові героя миготить думка про можливу перевтому, а його родичі пориваються буцімто викликати лікаря, проте всі ці думки і бажання зникають швидко, – і сам Ґреґор Замза, і його рідні примирюються з абсурдною метаморфозою і поринають дедалі глибше у спільну для всіх ситуацію відчуження і знелюднення.

Попри принадність твору для всіляких сценічних та екранних інтерпретацій, принаймні одна перешкода накладає серйозні обмеження на акторів і режисерів. Як “зіграти” жука, щоб це сприймалося трагедійно, а не кумедно, щоб мистецька умовність не руйнувала міметичної автентики твору, достатньо важливої у театрі і ще важливішої в кіно? Найпростіше, звісно, зробити мультфільм, – і саме цим шляхом пішло чимало кінематографістів, знявши низку стрічок “за мотивами”. З них я насамперед радив би подивитися “класичну” дев’ятихвилинну роботу канадійки Кароліни Ліф (Caroline Leaf, “The Metamorphosis of Mr Samsa”, 1977), стилізовану під малюнки німецьких експресіоністів, а також менш знану, проте цікаву роботу іспанця Чарлі Рамоса (Charlie Ramos, “The Metamorphosis”, 1999). Сюди ж, певно, варт долучити й короткометражку ґалісійця Франа Естевеса (Fran Estévez, 2004), де малюнки поєднано з акторською грою.

Другий підхід – зробити Ґреґора Замзу “невидимим”, тобто подати нам світ і події в ньому його очима і його вухами (чи що там від них у “жука” залишилось), не показуючи при тому його самого. Тут є кілька цікавих робіт, насамперед – Verwandlung (1975) чеського режисера Яна Нємца (Jan Němec), знята в Німеччині після його вимушеної еміграції з окупованої совєтами Чехословаччини. На противагу Нємцу, який намагався усе ж зробити свій фільм достатньо реалістичним, Шандор Кардош (Sándor Kardos, “Metamorphosis: Immersive Kafka”, 2010) пішов шляхом максимального очуднення простору за допомогою різноманітних лінз, швидких рухів камерою, стрімкої зміни планів та ракурсів – з-під стелі, з-під ліжка, з-під дверей; ми опиняємось мовби у світі кривих дзеркал, де жодна лінія не є прямою, де всі предмети і постаті – плинні й спотворені, де все – непевне та ірреальне. Сорок хвилин чистої психоделіки, яку варт подивитися хоч б заради захвату від віртуозної режисерсько-операторської роботи.

Третій підхід – спонукати актора “зіграти” комаху; цей підхід прижився насамперед у театрі, де фактично нема інших засобів відтворити образ Ґреґора Замзи і де рівень умовності все ж дещо вищий, як у кіно. Тут найвідомішу адаптацію “Перевтілення” (The Metamorphosis, 1969) зробив британський режисер Steven Berkoff. 1987 року її переніс на екран Jim Goddard, залучивши на головну роль молодого в той час Тіма Рота. Я не знайшов поки що цього фільму, але з невеличкого трейлера на ютюбі <https://www.youtube.com/watch?v=WtaKohThUC4> можна зайвий раз пересвідчитися не лише в Кафчиній, а й у Ротовій геніальності. Цим же шляхом пішов і Валерій Фокін (теж, м.і., театральний режисер), який 2002 року зняв досить добру повнометражну стрічку “Превращение” з Євґенієм Міроновом у головній ролі. Ще є цікава короткометражка, знята недавно (2018) за “Перевтіленням” Константіном Селіверстовом. Там герой, щоправда, не грає, а лиш говорить: з-під ковдри стирчить його голова, що коментує події й оглядає кімнату очима комахи. Найцікавіше у фільмі – звукове тло: з радіо долинають уривки лайливого виступу Жириновського, потім – Путіна, котрий дякує робітникам якогось заводу за висунення його (оп’ять!) кандидатом у президенти, і врешті – репортаж із Донбасу про героїзм тамтешніх “ополченців”, такий собі тріумф кафківського абсурду у сучасній Росії.

Найкраща, однак, адаптація “Перевтілення”, яку мені досі пощастило побачити – це модерний балет (чи щось жанрово до нього найближче), поставлений Артуром Пітою у Британському королівському оперному театрі (2013) з фантастичним Едвардом Вотсоном у головній ролі. Це геніальна робота, яку я настійно раджу всім подивитися, – сорок хвилин режисерської винахідливості й акторського таланту, співмірного з Кафчиним. Ця адаптація, як і всі інші тут згадані, є у мережі; більшість – англійською (хоча за бажання на ютюбі можна ввімкнути й автоматичні титри, бот може вас навіть трохи розважити, переклавши ім’я героя Samsa як samsung); та хоч би там як, а твір – хрестоматійний, тож дивитись його можна будь-якою мовою без перекладу.

А все ж почати занурення у “Перевтілення”, у всі його експериментальні й різномовні адаптації, я би радив з добротної, максимально реалістичної і близької до тексту кіноверсії Кріса Свантона (Chris Swanton, “Metamorphosis”, 2012), – там новочасна техніка дала змогу замінити Замзу-жука досить переконливим кіно-роботом. Чудова британська стрічка, яка не звільняє, втім, від обов’язку прочитати текст, як і, зрештою (сподіваюся), від бажання запізнатися з іншими кіноверсіями”.