Кіно на вікенд: Микола Рябчук про Германа Манкевича

Опубліковано: 14.05.2021,  Переглядів: 73

Сьогодні у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про Германа Манкевича:

Герман Джейкоб Манкевич помер у 55 років від алкоголізму, переживши на кільканадцять років вершину своєї слави – спільний з Орсоном Велсом фільм “Громадянин Кейн” (1941), і не доживши кільканадцяти років до її несподіваного повернення – спершу у присвячених йому статтях і книгах, а згодом і в кількох досить цікавих фільмах.

До відродження слави чи принаймні уваги до його імені істотно приклалася Поліна Кейл (1919-2001), одна з чільних критикинь свого часу, котра опублікувала у двох числах “Нью-Йоркера” велику статтю під назвою “Raising Kane” (1971), яку приблизно можна перекласти як “плекання” чи “вирощування Кейна”. Головний патос статті – захист не лише Германа Манкевича, а й багатьох інших “сірих конячок” кіноіндустрії, чия велетенська, а деколи й видатна праця часто лишається недооціненою або й узагалі не згаданою у титрах успішних, відзначених багатьма нагородами творів.

Манкевич був, безумовно, такою конячкою, хоча далеко не сірою. Народжений 1897 року у Нью-Йорку у єврейській іммігрантській родині (батько – з Берліна, мати – з Курляндії), він закінчив Колумбійський університет, певен час працював журналістом (зокрема дописував у 1920-22 роках із Берліна), рецензував нові фільми й вистави для провідних часописів і врешті отримав 1927 року запрошення до Голівуду. Там через його руки пройшли десятки сценаріїв – декотрі він писав сам, декотрі – переписував, шліфував, доробляв діалоги, динамізував сюжети. Один із його молодших колег Наннелі Джонсон переконаний, що саме завдяки Манкевичу в американському кінематографі 1930-х поширився “дотепний, швидкий, цинічно-сентиментальний стиль” (на противагу попереднім мелодраматичним кліше), –“манкевичівський гумор”, який став своєрідною торговою маркою голівудської продукції того часу.

Ця анонімність чи напіванонімність Манкевичевої творчості стала врешті підставою для глибокого конфлікту – не так правового, як мистецького та морально-психологічного – між ним та молодим (майже вдвічі за нього молодшим на той час) режисером Орсоном Велсом, із яким вони разом задумали й реалізували “Громадянина Кейна”, одностайно визнаного сьогодні вершинним твором світового кінематографу. З формального погляду, Герман Манкевич не міг мати жодних претензій до авторства, оскільки за контрактом погоджувався на допоміжну і відтак анонімну роль “чернетника” за невелику навіть на той час (як для Голівуду) суму у 23 тисячі доларів. Але чи то його внесок у фільм був справді істотно більшим (починаючи від самої ідеї твору і досвіду особистого спілкування з Вільямом Герстом, прототипом Кейна), чи, може, за час праці над фільмом (і боротьби за нього, бо ж керівництво студії готове було на вимогу Герста той фільм знищити) Манкевич так поріднився зі своїм “дітищем”, що не міг уже від нього зректися, – в кожнім разі, він зажадав від Велса зазначення свого імені як сценариста, чим спричинив не лише глибокий конфлікт із колегою, а й подальші суперечки в мистецькому середовищі, гальванізовані вже згаданою розвідкою Поліни Кейл та жорстким спростуванням її аргументів з боку Велсового колеги й приятеля Пітера Боґдановіча, автора статті-відповіді “The Kane Mutiny” (1972) у журналі “Есквайр” (назва статті є алюзією до класичного фільму Едварда Дмитрика “The Caine Mutiny” – “Бунт на кораблі “Кейн”; перекласти цей подвійний каламбур неможливо, тож назвемо умовно статтю Боґдановіча “Скандал довкола “Кейна”).

Фільм Дейвіда Фінчера “Манк” (2020), який нещодавно з’явився і в укр-перекладі, не намагається з’ясувати, хто мав рацію у тій сутичці творчих амбіцій, радше – показує їхню крихкість і делікатність, вразливість до зовнішніх струсів і водночас нечутливість до чужих доль і чужої приватності, порушеної несанкціоновним втручанням самозваних деміургів. Це гарний фільм, який цілком заслужено отримав десять номінацій на “Оскара” і шість – на “Золотий глобус”, але – так само заслужено – отримав лише дві нагороди: для оператора та художників-постановників, тобто за справді вишукано стилізований візуальний ряд фільму. Втім, я би радо відзначив також чудову роботу Ґері Олдмена в ролі Германа Манкевича й трьох дуже добрих акторок “другого плану” в ролі коханки Кейна, дружини Манкевича та його секретарки.

Звісно, якщо ви не бачили “Громадянина Кейна”, то почніть саме з нього (є, м.і., й українська озвучка), а ще неодмінно подивіться чудовий фільм Бенджаміна Росса “Проект 281” (1999), присвячений не так Манкевичеві, як Велсу, а точніше – їхній спільній праці над фільмом та боротьбі за нього із керівництвом студії. Фільм великою мірою йде слідами документальної стрічки Томаса Ленона та Майкла Епстайна “The Battle Over Citizen Kane” (1996, є у вільному доступі на ютюбі з польським лектором). Рідлі Скотт, захопившись сюжетом, хотів був сам зняти художній фільм за її мотивами, проте одночасна робота над “Гладіатором” перешкодила, тож він як продюсер запросив до зйомок артхаузного британця. Росс – спільно з Лівом Шрайбером та Джоном Малковичем у головних ролях – блискуче впорався із завданням, дарма що бюджет фільму (для телебачення) був удвічі меншим від “Манка”, та й оскарівських амбіцій, наскільки я знаю, творці фільму не мали (хоча успішно, гадаю, могли б позмагатись у Каннах або Венеції).

Що ж до самого Манкевича, то всі фільми за його сценарною участю досить цікаві (прикметно, що він, буцімто-заробітчанин, жодного разу не приклався до вестернів). Непогане уявлення про його знаменитий гумор дає, як мені здається, комедія “Вечеря о восьмій” (1933), а також перших 20 хвилин “Чарівника країни Оз” (1939), фактично вигаданих Манкевичем (для посилення контрасту між реальним Канзасом та казковою країною) і майже відсутніх в оригіналі. Решту цього чарівного фільму (один із перших у кольорі!) додивляться ваші онуки чи діти, – він вважається класикою для молодшого шкільного віку і вільно доступний у мережі в цілком непоганому українському перекладі.