Кіно на вікенд: Микола Рябчук про фільми Робера Оссейна

Опубліковано: 29.01.2021,  Переглядів: 37

Цього тижня у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про фільми Робера Оссейна. 

“Робер Оссейн помер у паризькій лікарні від ковідних ускладнень 31 грудня минулого року, на один лише день переживши своє 93-ліття. Свого часу його знали в нас як актора – завдяки популярним у 60-ті роки п’ятисерійним пригодам Анжеліки, де він зіграв роль її чоловіка, графа де Пейрака. Це, звісно, лише мала частка із понад сотні зіграних ним ролей, головних і не дуже, де він зазвичай грав самого себе – вольового чоловіка з суворою, ледь орієнтальною зовнішністю. Цю зовнішність він успадкував від батьків – емігрантів з Росії. Батько, Амітулла Гусейнов, азербайджанець із Самарканда, був композитором; мати, Анна Мінковіч, єврейка із Бесарабії, була театральною акторкою. Жили досить бідно, тож освіту Робер здобував в основному самотужки. Проте в 19 років зажив першого акторського успіху, а в 22 зняв свій перший художній фільм – “Негідники потрапляють у пекло” (1955) із Мариною Владі у фізично невеликій, проте за сюжетом чи не найголовнішій ролі.

Власне, з цього фільму я й раджу почати знайомство з Оссейном-режисером. І якщо вам ця лаконічна, але психологічно насичена й бездоганно вивірена кінематографічна стилістика “ляже на душу”, перегляньте й інші його режисерські роботи, – вони позірно досить прості, як лірична балада чи жорстокий романс, але напрочуд цілісні, емоційно потужні і, на мій погляд, недооцінені.

Щоб зрозуміти особливості (і майстерність) Оссейна як режисера варто подивитися без перекладу його другий фільм – “Пробачте нам гріхи наші” (Pardonnez nos offenses, 1956), – він доступний в інтернеті (на ютюбі) лише французькою, але це якраз той унікальний випадок, коли сюжет, мізансцени, поведінка акторів промовляють самі за себе, тож навіть без знання мови (чи з мінімальним, як у мене) можна практично все зрозуміти – як у якісному німому кіно.

Після цих двох маленьких шедеврів я радив би подивитися “Блондинку в білому автомобілі” (Toi, le venin), “Лиходії” (Les Scélérats, 1959), “Точку падіння” (Point de chute, 1970) та “Червону ікру” (Le caviar rouge, 1986). В останньому фільмі (несподівано актуалізованому сьогоднішньою діяльністю путінської аґентури за кордоном) є кумедна дрібниця, яку здатні помітити лише знавці нашої мови: один із ґебістів, що охороняють женевську віллу, розмовляє українською, тимчасом як його колеґи – російською (всі, правда, мають невеликий, скоріш за все емігрантський акцент). Можна тільки гадати, чи це якесь зумисне Оссейнове “підморгування” знавцям української, а чи просто не вистачило акторів, здатних більш-менш правдоподібно імітувати російську. “Почти один народ”, одне слово.

Ще кількох Оссейнових фільмів (“Смак насильства”, “Смерть убивці” та “Дюсельдорфський вампір”) я в інтернеті не знайшов. І ще кілька видаються мені непоганими, але слабшими за перелічену вище шістку. Тобто можна і їх подивитись, але це вже “екстра”, на любителя: “Забави з істиною” (1961, кімнатний детектив у дусі Агати Крісті), “Очі свідка” (1964, не надто вдалий дебют Оссейна як сценариста), “Я вбив Распутіна” (1967, скромна, але художньо найкраща екранізація відомого всім сюжету), “Цвинтар без хрестів” (1969, досить вдала Оссейнова спроба у жанрі вестерну), і “Знедолені” (1982, з Ліно Вентурою в головній ролі, – вельми зворушливий і повчальний фільм, особливо для підлітків, та й для всіх, хто любить романтично-мелодраматичну стилістику Віктора Гюґо)”.