Кіно на вікенд: Микола Рябчук про фільми Пола Шрейдера

Опубліковано: 25.03.2021,  Переглядів: 46

Сьогодні у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про фільми Пола Шрейдера:

Пол Шрейдер (1946) побачив уперше кіно у 17 років, будучи вже студентом. Він виростав (із братом Леонардом) у кальвіністській родині голандсько-німецького походження, з досить жорсткими релігійними засадами, – і це на різні лади відбилося згодом у його фільмах: і в бунті героїв проти батьків, і в певних релігійних мотивах, і зрештою, в суто інтелектуальному, а не емоційному ставленні до кіно (до 30 років він займався головно кінокритикою і навіть опублікував низку теоретичних праць, зокрема книжку Transcendental Style in Film: Ozu, Bresson, Dreyer, 1988; протягом 70-х писав сценарії, і лише після їхнього неабиякого успіху наважився зайнятися режисурою).

На сьогодні він зняв дві дюжини фільмів (і написав два десятки сценаріїв, половину з яких екранізував сам). Майже всі вони – варті уваги, навіть ті, котрі визнано за невдалі (не одностайно, втім). Усі його фільми – захопливі, переважно з детективним сюжетом, і всі мають певні мистецькі амбіції: розібратися у структурах людської психіки й поведінки (структури соціуму його менш цікавлять – вони в нього примордіально-незмінні, як і природне довкілля, і зазвичай неприхильні або й ворожі до головних героїв).

Розпочати знайомство, як завше, варто з найкращих робіт. Як на мене, то це передусім “Місіма” (1985, нагорода у Каннах), “Розрада незнайомців” (The Comfort of Strangers, 1990, мій улюблений, за сценарієм Гаролда Пінтера), та “Перша реформаторська церква” (First Reformed, 2017, з дуже добрим Ітаном Говком у головній ролі).

До них то я додав би “Скорботу” (Affliction, 1998), “Сторожкий сон” (Light Sleeper, 1992), “Сині комірці” (Blue Collar, 1978, за сценарієм Леонарда), “Американський жиголо” (American Gigolo, 1980) та “Ескорт для дам” (The Walker, 2007). Можна ще подивитися Hardcore (1979) – але не шукайте його за українським перекладом (“Важке порно”), бо отримаєте з інтернету зовсім не те, що хочете; наберіть краще російський “Жестяк”. А ще я порадив би єдиний Шредерів німецько-ізраїльський фільм “Воскресіння Адама” (Adam Resurrected, 2008), – попри суперечливі відгуки критиків, а може, і завдяки їм.

Чого б я не радив дивитися – це “Каньйонів” (2013), – погіршену версію “Розради незнайомців”, з подібним психопатичним героєм, але без розкішної Венеції, чудових акторів та стильної сюрреально-декадентської атмосфери, трохи схожої чи то на “Степового вовка”, чи на Eyes Wide Shut Стенлі Кубрика. А також – колекцію психопатів у фільмі “Людина людині вовк” (Dog Eat Dog, 2016), чорній комедії, що могла б бути цілком непоганою, коли б її зняв Тарантіно.

“A recurring theme in Schrader’s films, за влучним спостереженням критиків, is the protagonist on a self-destructive path, or undertaking actions which work against himself, deliberately or subconsciously. The finale often bears an element of redemption, preceded by a painful sacrifice or cathartic act of violence.” (“Часто повторювана у Шрейдерових фільмах тема – саморуйнування героя, дії, спрямовані проти самого себе, зумисне чи несвідомо. Фінал, однак, часто містить елемент спокути, якому передує болісна жертва чи катарсисний акт насильства”.) Про його блискучі сценарії, зокрема для Мартіна Скорцезе, я сподіваюсь написати окремо.