Кіно на вікенд: Микола Рябчук про фільми Отто Премінґера

Опубліковано: 05.02.2021,  Переглядів: 41

Цього тижня у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про фільми Отто Премінґера: 

“Років п’ять тому український сайт Бі-бі-сі опублікував невеликий, але досить змістовний нарис про Отто Премінґера. Я прочитав його допіру тепер, за підказкою когось із друзів. Суть підказки зводилася до того, що ось, мовляв, іще один “наш”!.. Я люблю “наших”, навіть якщо вони є нашими лише за місцем народження і ніколи до того місця, а тим більше до України не признавалися, бо й не здогадувались іноді про її існування. Теоретично вони всі могли б бути “нашими”, коли б Україна в якійсь альтернативній історії раптом виявилась імперією чи бодай просто нормальною країною і всі її формальні уродженці не мусили б собі шукати альтернативних прихистків.

Отже, Отто Премінґер народився 1905 року в австро-угорському містечку Wischnitz (тобто у буковинській Вижниці) у родині австрійського урядовця, який із початком війни і наступу царських військ перебрався до Відня. Там Отто виріс і там почав свою театральну кар’єру, всупереч батьковим намірам вивчити його на правника. 1935 року він перебрався до Штатів, а 1938-го забрав туди і єврейську родину, рятуючи їх фактично від знищення.

Після кількох суто заробітчанських фільмів у Голівуді Отто Премінґер (тепер уже Премінджер) знімає 1944 року “Лору”, з якої й починається його режисерський злет і з якої я й радив би розпочати знайомство з цим справді цікавим автором. Усіх сорока Премінджерових фільмів дивитись не конче – деякі з них доволі банальні, особливо зняті в останні кільканадцять років діяльності, – аж до “Людського чинника” за Ґремом Ґріном (1979). Зате більшість фільмів 50-х років – це переважно детективи у стилі нуар, цілком співмірні із найкращими роботами Гічкока. Після “Лори” (якщо сподобається) я б радив насамперед “Там, де закінчується тротуар” (1950), “Тринадцятий лист” (1951), “Ангельське обличчя” (1953), “Людину з золотою рукою” (1956, – з дуже цікавим Сінатрою у головній ролі), “Анатомію вбивства” (1959) та несподіваний проблиск у загалом пересічних роботах 60-х років – “Зникнення Банні Лейк” (1965).

Ще він зробив кілька літературних екранізацій, вартих уваги, насамперед “Привіт, смутку” (1958, за Франсуазою Саґан), “Свята Жоанна” (1957, за Бернардом Шов), “Віяло” (1949, за Оскаром Вайлдом) та “Кармен Джонс” (1954, мюзикл за оперою Бізе, перенесений в Америку часів другої світової війни і зіграний чорношкірими акторами). Це, здається, єдиний фільм, за який він дістав більш-менш поважну нагороду – Бронзового ведмедя на Берлінскому кінофестивалі. Хоча ще ціла низка його фільмів номінувалась на Оскара та інші призи, – проте безуспішно. Помер режисер 1986 року від раку легенів, у стані глибокого альцгаймера, – що в тій ситуації, мабуть, можна вважати певним везінням”.