Кіно на вікенд: Микола Рябчук про фільми Орсона Веллса

Опубліковано: 03.06.2021,  Переглядів: 39

Сьогодні у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про фільми Орсона Веллса: 

“У фільмі Бенджаміна Роса “Проект-281” (RKO 281) – про зйомки “Громадянина Кейна” та боротьбу Орсона Веллса з керівництвом студії, яке намагалося знищити його стрічку на догоду медійному магнатові Герсту, прототипові Кейна, – є при кінці епізод, у якому Герман Манкевич, автор сценарію, запитує втомленого, але щасливого від здобутої перемоги приятеля: “А ти не боїшся, що, знявши у 25 років геніальний фільм, уже ніколи не повториш подібного успіху?”

Саме такою мені чомусь запам’яталась та фраза, і лиш недавно, переглянувши вдруге “Проект” по майже двадцятилітній перерві, я зауважив, що фраза Манкевича не містить насправді жодних похмурих пророцтв, – вони є продуктом моєї уяви, облудної ретроактивної пам’яті, відбиттям підсвідомо засвоєної інформації з пізніших статей і відгуків. Така собі проекція пізніших знань на давніші події, палімпсестні нашарування “колективної мудрості” на призабуту реальність.

Насправді Манкевич каже Веллсові наприкінці фільму всього лише щось на кшталт: “Ну, і як воно тобі – бути у 25 років автором геніального фільму?” Тобто про майбутнє там зовсім не йдеться, але оскільки ми вже його ніби знаємо, то й відповідно домислюємо.

“Громадянина Кейна” (1941) справді вважають вершинним твором не лише Орсона Веллса, а й світового кіно: рідко який експертний рейтинґ “ста (або й десяти) найкращих фільмів” ever made обходиться без згадки про цю річ. Вона справді варта такої оцінки, хоча треба визнати, що до її розголосу доклався й контекст скандалу, у якому вона постала, і колоритна, майже гротескна постать Вільяма Герста та, відповідно, змодельованого за ним “громадянина Кейна”, і звичайно ж, постать самого Велсса, який ще в 30-ті роки прославився своїми театральними та радіо-постановками у Нью-Йорку (зокрема – шекспірівським “Макбетом” із виключно чорношкірими акторами, та “Війною світів”, радіотрансляція якої спричинила паніку, бо дехто справді повірив, що на Землю вторглися марсіяни).

Слава “Кейна” (серед критиків, бо ж глядачі захопилися фільмом допіру в середині 1950-х, після його показу по телебаченню) істотно затьмарила усі інші роботи Велсса, хоча принаймні дві з них видаються мені не менш геніальними, ніж “Громадянин Кейн” – “Отелло” (1951, за Шекспіром) та “Процес” (1962, за Кафкою). Власне, жоден з дванадцяти завершених фільмів Велсса не можна назвати слабким чи невдалим. Єдиний виняток я зробив би для “Величних Амберсонів” (Magnificent Ambersons, 1942) з їхнім дешевим мелодраматичним фіналом. А проте Велсс не несе за це відповідальності: остаточне редагування робилося без його участі, студія скоротила фільм майже на цілу години, додавши натомість банальний і солодкавий аж до нудоти happy-end.

Постійні конфлікти з продюсерами і хронічний брак коштів спричинили певну Велссову фахову неприкаяність: він завершив куди менше кінопроектів, ніж устиг задумати й розпочати. Від деяких залишились начерки, від інших – фрагменти, ще кілька – вдалось відновити і змонтувати вже після його смерті. Два таких фільми можна подивитися в інтернеті, і я настійно раджу обидва – Don Quixote de Orson Welles (1992, є оригінал на ютюбі) та “Інший бік вітру” (The Other Side of the Wind, показаний 2018 року на фестивалі у Венеції, 33 роки по смерті Велсса), – він є у мережі з російською озвучкою. При цьому варто зазначити, що заробляв Орсон Велсс досить добре – і як популярний кіноактор, і як диктор/актор на радіо, – проте вкладав більшу частину грошей у виробництво власних фільмів.

Я раджу всі: і два “нуарових” фільми, знятих в Америці, – “Чужинець” (The Stranger, 1946) та “Леді з Шанхаю” (The Lady from Shanghai, 1947), які технічно перевершують Гічкока, і третій, найпотужніший, знятий у короткий приїзд до США із Європи, – “Доторк зла” (Touch of Evil, 1958). А також, звісно, всі його “європейські” фільми: крім уже згаданих “Отелло” й “Процесу”, ще дві “шекспірівські” стрічки – “Макбет” (1948) та “Опівнічні дзвони” (Chimes at Midnight, 1965, або ж, у інших версіях, “Фальстаф”); плюс захопливий, віртуозно закручений трілер “Таємне досьє” (Mr. Arkadin, 1955) і невеличкий декадентсько-притчевий телефільм “Безсмертна історія” (The Immortal Story, 1968) за повістю Карен Бліксен, що згодом успішно пішов у європейський кінопрокат.

Сам Орсон Велсс вважав своїм найкращим, найдосконалішим фільмом не “Кейна”, а “Процес”. Із перебігом часу я й сам схиляюсь дедалі більше до цієї думки, тож спробую наступного разу сказати два слова ще про цей фільм, а заразом і про інші цікаві екранізації Франца Кафки”.