Кіно на вікенд: Микола Рябчук про фільми Марти Месарош

Опубліковано: 14.10.2021,  Переглядів: 57

Сьогодні у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про фільми Марти Месарош: 

“19 вересня Марті Месарош виповнилося 90. За свою творчу кар’єру вона зняла понад 50 фільмів, зокрема й зовсім недавно випустила дві стрічки – “Полярне сяйво” (Aurora Borealis, 2017) та “Едем” (2020). 2008 року розлучилася з третім своїм чоловіком Яном Новіцьким (чудовим польським актором, із яким прожила понад 30 років і який знався у багатьох її роботах) і, здається, вчетверте вже не одружувалася.

Її життя, як і творчість, у певному сенсі ілюстрація до угорської історії ледь не цілого століття. Народжена в Будапешті, вона в шестилітньому віці виїхала до СССР з батьками, що рятувалися від політичних переслідувань. А вже через два роки осиротіла: батько потрапив під чергову сталінську чистку і зник у ґулаґу (підтвердження про його смерть вона отримала допіру 1999 року), мати померла при родах. Виростала в притулку, але по війні угорські родичі таки зуміли забрати її на батьківщину. Там вона закінчила школу і повернулася до Москви – навчатись у ВҐіКу. Викладачі, за її словами, були чудові – Довженко, Пир’єв, Ґерасімов, – але все навчання зводилося до теорії. На практику, тобто на знімання фільмів не було грошей.

1956 року вона повертається до Угорщини, де й поринає у “практику”: знімає документальні, науково-популярні, короткометражні фільми – аж до свого пізнього повнометражного дебюту 1968 року – “Проминули ті дні” (Eltávozott nap, у міжнародному прокаті – Cati, або The Girl). Показово, що то була перша повнометражна стрічка, знята в Угорщині жінкою-режисером. Спеціальна нагорода журі на фестивалі у Вальядоліді відкрила шлях до подальших сміливих проб і відзнак – “Золотого ведмедя” в Берліні за “Адопцію” (1975), FIPRESCI в Каннах за “Дев’ять місяців” (1976), “Срібної мушлі” у Сан-Себастьяні за “Цілком як удома” (1978) і нарешті – Ґран-прі у Каннах за “Щоденник для моєї доньки” (1984) – перший фільм з “автобіографічної” трилогії (“Щоденник для моїх коханих”, 1987, та “Щоденник для мої батьків”, 1990).

Я бачив лиш перший фільм із тої “щоденникової” трилогії і вірю, що це справді її найпотужніша річ, – тим більш дивовижна, що знімалася ще до будь-яких ознак майбутньої “перестройки”, знімалась у підцензурній (хоч і не настільки, як СССР) Угорщині, розкриваючи просто й пронизливо, очима дівчини-підлітка, задушливу атмосферу сталінщини – брехні, лицемірства, страху, терору. А водночас – здатність маленьких, слабких людей до морального опору. Навіть коли б Марта Месарош не зняла більш нічого, ця стрічка ставить її в один ряд із найкращими режисерами нашого часу. Однозначно – must-see.

Мені пощастило, однак, побачити ще шість її фільмів, і всі вони (крім одного) – дуже добрі. Це стосується і двох суто “побутових” (чи, як їх вибачливо називали за совєтських часів, “на морально-етичну проблематику”) стрічок – “Адопція” (1975) та “Їх двоє” (1977), з дуже сильними жіночими характерами (Каталін Берек та Марина Владі); це стосується і біопіка “Непохований” (2004) про трагічне життя Імре Надя, – фільм, до речі, показаний 2016 року у Києві на фестивалі “Молодість”, де Марта Месарош була почесною гостею; і, звичайно ж, це стосується фільму “Спадок” (1980, у совєтському сцензурованому прокаті він називався “Вторая жена”), де в банальний любовний трикутник вторгаються дедалі драматичніші реалії фашистської Угорщини 30-40-х років, і де Ізабель Юпер грає одну з найкращих своїх ролей.

А ще я хотів би окремо відзначити невеличкий камерний фільм “У дорозі” (1979), тонко розіграний Яном Новіцьким та Дельфіною Серіґ, де любовна пригода перетворюється у складний психологічний suspence, чимось невловно схожий на геніальний “Любовний настрій” (2000) Вонґ Кар-вая.

Невдалий фільм мені трапився тільки один – “Доньки фортуни” (1998), чи, як його подають у російській версії, “Дочери счастья”, – не дуже доречно, бо йдеться там саме про шукачок фортуни – про жінок, що їдуть із Росії на “гандель” до Польщі і вляпуються у типову для 90-х років історію. Усі ситуації і характери тут схематичні, а найгірше у фільмі – безпорадність Ольґи Дроздової перед призначеною їй головною роллю. Усю складність (можливих) душевних порухів і почуттів вона виражає характерним для всіх посередніх акторів криком та театральною істерикою. Режисерці, ймовірно, не варт було братися за цей тривіальний сценарій, який вона не змогла оживити ані сама (за браком відповідного досвіду), ані за допомогою акторів, закутих у рамки сюжетної конвенції.

Мені б дуже хотілося побачити її новіші речі – до столітнього, скажімо так, ювілею”.