Кіно на вікенд: Микола Рябчук про фільми Марко Белокйо

Опубліковано: 20.08.2021,  Переглядів: 50

Сьогодні у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про фільми Марко Белокйо: 

“Крім чотирьох переможців конкурсної програми Каннського фестивалю, про яких я вже згадував, ще двоє митців отримали нагороди, як заведено на подібних імпрезах, поза конкурсом – за визначні здобутки в кінематографі. Цього року Золоті гілки за ціложиттєву творчість дісталися італійському режисерові Марко Белокйо та американській акторці Джоді Фостер.

Про режисера мені говорити легше, оскільки бачив принаймні третину з його тридцяти фільмів; що ж до американки, то запам’яталася насамперед її складна психологічна дуель із демонічно-заворожливим Ентоні Гопкінсом у “Мовчанні ягнят”. Утім, цікавими, як пригадую, були і її роботи у “Різанині” (Carnage) Поланського, “Таксисті” Скорсезе та “Тривожній кімнаті” (Panic Room) Фінчера. Знявшися у півсотні фільмів, 60-літня Джоді Фостер отримала двійко оскарів, двійко глобусів і три бафти, тож золота гілка стала, сказати б, логічним до них доповненням.

Марко Белокйо такої колекції нагород не має, хоча у своїх 82 роки (з них 60 – за режисурою) пережив низку щонайпочесніших номінацій і, зрештою, отримав ще кілька нагород “за творчість” загалом – 1999 року в Москві та 2011 у Венеції. На тлі блискучого сузір’я італійських колег-режисерів (із багатьма він, до речі, близько приятелював, зокрема з Пазоліні та Ліліаною Кавані) Белокйо не виглядає найяскравішим, проте має свій стиль і свою тематику, а точніше – кілька улюблених тематичних пластів, які з різною мірою успіху розробляє протягом своїх шести творчих десятиліть.

Найкращі фільми Белокйо – політичні. Парадоксально, саме вони виявляються психологічно куди цікавішими й переконливішими, ніж сповнені манірного “психоложества” й еротичних надмірностей пригоди персонажів “Диявола в тілі” (Diavolo in corpo, 1986) чи, скажімо, “Осуду” (La Condanna, 1991), а до певної міри й “Сну метелика” (Il sogno della farfalla, 1994, – хоча тут справу рятує принаймні винахідлива сновидна поетика).

Знайомство з Белокйо я радив би розпочати із трьох його найсильніших робіт: “Про вбивство — на першу шпальту” (Sbatti il mostro in prima pagina, 1972, – про добре знайомий нам, проте блискуче деконструйований у фільмі цинізм політиків та продажність газетярів); “Добридень, ноче” (Buongiorno, notte, 2002, – про викрадення й убивство “революційними” ліваками прем’єр-міністра Альдо Моро, – шедевр політичного кінематографу); та “Перемагати” (Vincere, 2009, – про Іду Дальзер, яка мала подвійне нещастя бути єврейкою у фашистській Італії й водночас – першою дружиною Муссоліні ще до того, як він став дуче).

На особливо увагу, гадаю, заслуговує також один із перших фільмів Белокйо – “Кулаки в кишенях” (I pugni in tasca, 1965), який я б назвав найкращим і, взагалі, геніальним, коли б поведінка героїв мала ще й глибшу соціальну (а не лише суто психіатричну) мотивацію. Та все одно – твір надзвичайно потужний і експресивний, промовистий у кожному чорно-білому кадрі і в кожному епізоді, – його важко дивитися, але й неможливо відірватися.

Якщо ця річ вам сподобається, то подивіться ще й “Китай поблизу” (La Cina è vicina, 1966), – твір цікавий подвійно: і як своєрідний контрапункт до “Кулаків” (це знов історія дисфункціональної родини, розказана тепер уже в гротескно-комедійному ключі), і як перехід від побутової тематики до політичної, незмінно перверсивної в обох випадках. В інтернеті (на ютюбі) є лише оригінальна версія цього фільму з іспанськими (sic) субтитрами, – проте їх можна легко замінити на комп’ютерний переклад англійською або й українською.

З інших фільмів Белокйо заслуговує на увагу “Спляча красуня” (Bella addormentata, 2012) – паралельна історія кількох родин, доля яких проектується на реальні дебати в Італії з приводу евтаназії наприкінці 2000-х. А також – дещо умоглядний, проте дотепний “Генріх ІV” (Enrico IV, 1984) за однойменною п’єсою призабутого нині італійського нобелянта Луїджі Піранделло, з Марчелло Мастрояні та Клаудією Кардінале в головних ролях. Критика хвалить ще два фільми Белокйо – “Стрибок у порожнечу” (Salto nel vuoto, 1980) і “Тамада” (Il regista di matrimoni, 2006), проте знайти їх мені поки що не вдалось, тож намагатимуся це зробити, зазираючи принагідно й до інших, можливо, недооцінених критиками робіт режисера”.