Кіно на вікенд: Микола Рябчук про фільми Леоса Каракса

Опубліковано: 13.08.2021,  Переглядів: 61

Цього тижня у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про фільми Леоса Каракса: 

“Переглянути весь доробок Леоса Каракса нескладно, оскільки за сорок років він зняв усього лише шість фільмів (не надто багато для 61-літнього режисера), а головне – всі вони є в інтернеті, крім, зрозуміло, останнього (“Annette”, 2020), нагородженого нещодавно у Каннах за найкращу режисуру. Попри тривалі перерви між фільмами, він ніколи не зникав з поля зору критиків і кіноманів, здобувши собі від найперших робіт репутацію l’enfant terrible французького кінематографу, митця, що ділить авдиторію на дві нерівні частини – захоплених фанів, для яких він став справді культовим автором, і скептиків, що наголошують штучність, вторинність і мелодраматичність його сюжетів.

Насправді підкреслювати ці гадані “вади” немає потреби, бо Каракс у найкращих традиціях постмодернізму сам свідомо їх наголошує, виопуклює і обігрує. Його фільми в простому переказі не мають великого сенсу: найчастіше це романтичне кохання, руйнівне для обох сторін (“Хлопець зустрічає дівчину”, 1984; “Коханці з Нового мосту”, 1991; “Пола Х”, 1999), іноді до цього додається ще й детективний сюжет, схематичний і в чомусь навіть пародійний (“Погана кров”, 1986); а іноді це – щось схоже на веселий фільм жахів (кіноновела “Лайно” в колективному альманасі “Токіо”, 2008) чи на дистопійну фантастику з натяком на Ґодарів “Альфавіль” або Кронеберґів “Космополіс” (“Священні мотори”, 2012).

А проте в кожній роботі Каракс лише імітує певну кіноматографічну конвенцію, повсякчас із неї вислизаючи й деконструюючи. Може, найменше йому це вдається в дебютному фільмі (Boy Meets Girl, 1984), де вплив Ґодара й Трюфо не лише очевидний, а й артистично до кінця не подоланий; натомість найвіртуозніше він розправляється із конвенцією у “Коханцях із Нового мосту”, де жорстокий романс обертається притчею про подорож двох закоханих “до кінця” (так відповідає на їхнє запитання “куди пливете?” власник баржі, котрий буцімто виловив їх із Сени) – тут на гадку відразу спадає альтернативна подорож персонажів у класичному фільмі Жана Віґо “Аталанта” (1934); і ще майстерніше обігрує всі можливі конвенції у буцімто дистопійному фільмі “Священні мотори” (Holy motors, 2012), де головний герой “проживає” (а точніше – відігрує) протягом дня десять різних життів, кружляючи містом на велетенському білому мерседесі, у салоні якого міняє на наших очах і одяг, і грим, поки сухорлява пані (Едіт Скоб) зі шляхетною сивиною і незворушністю Харона провадить авто від однієї запланованої на цей день “зустрічі” до іншої.

Саме із цих двох майже-геніальних фільмів я би радив почати знайомство із Леосом Караксом, хоча всі його речі сповнені незбагненної магії, яка не в останню чергу забезпечується фантастичною операторською роботою, що перетворює кожен кадр на витвір мистецтва, а деякі епізоди (як День Бастилії на Пон-Неф чи проїзд по Сені водними лижами у “Коханцях”) стають такою ж класикою, як і проїзд дитячого візка Потьмкінськими сходами у фільмі Ейзенштейна чи гра в шахи зі смертю у “Сьомій печаті” Берґмана.

Ще один компонент тої магії – фантастична енергетика маленького і негарного (жодних тобі шансів у ґламурному Голівуді), проте неймовірно харизматичного Дені Лавана, виконавця головних ролей майже в усіх Караксових фільмах (крім “Поли Х”, – як на мене, найслабшої в Караксовому доробку). Цікаво, що майже скрізь Лаван виступає під Караксовим справжнім ім’ям – Алекс. (Леос Каракс – це лише анаграма з його справжнього імені Алекс та прибраного Оскар). Це, звісно, не означає, що він є режисеровим альтер-еґо, радше – підкреслює певну умовність життєвих і кінематографічних ролей, здатність кожного бути за певних обставин “Алексом”, або і його анаграмним, як у “Моторах”, двійником “Оскаром”.

“Чи кінофільм розповідає історію? – іронічно запитував режисер. – Ні, він розповідає життя. Історію життя? Ні, просто досвід його про-живання… За фільмом нема жодної первісної ідеї чи наміру, є лише низка образів і почуттів, які я сплітаю докупи”.

Пітер Собчинський, впливовий американський критик, назвав Каракса “одним зі справжніх безумців – у найкращому значенні того слова – сучасного світового кінематографу”. Це, як на мене, одне з найкоротших і найпереконливіших обґрунтувань присудженої режисерові нагороди”.