Кіно на вікенд: Микола Рябчук про фільми Леонарда Шрейдера

Опубліковано: 18.03.2021,  Переглядів: 31

Цього четверга у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про фільми Леонарда Шрейдера:

За прізвище Леонарда Шрейдера я зачепився, переглядаючи вдруге фільми Ектора Бабенка, зокрема його “Поцілунок жінки-павука”, до якого той написав сценарій. Він же був сценаристом і іншого чудового фільму, знятого його молодшим (і знаменитішим) братом Полом – “Місіма: життя в чотирьох розділах” (1985). Після цих двох робіт мені, природно, захотілось докладніше запізнатися з обома Шрейдерами – і з молодшим (1946), якого я знав, можна сказати, наполовину, і зі старшим (1943-2006), якого практично не знав зовсім.

Про молодшого варт написати окремо – він уславився головно як сценарист (зокрема завдяки скорцезівським Taxi Driver, Raging Bull та Last Temptation of Christ), хоча я не менше ціную і деякі його режисерські роботи, особливо месмерично-психоделічний Comfort of Strangers (1990). Натомість старшому Шрейдеру пощастило менше – він залишив по собі лише десяток сценаріїв та одну режисерську роботу, віддавши більшу частину життя викладацтву.

Та коли б він навіть нічого більше не написав, крім згаданих двох сценаріїв (“Місіми” і “Поцілунку”), він заслуговував би на нашу увагу і шанобливе ставлення.

Мені вдалося знайти й подивитися ще три його фільми – “Якудзу” (знятий 1974 року за його сценарієм Сиднеєм Полаком), “Конвеєр” (Blue Collar, знятий 1978 року братом, котрий значиться також як співавтор сценарію), та “Оголене танґо” (Naked Tango, 1990, де Леонард Шрейдр є водночас і сценаристом, і режисером).

Останній фільм, безумовно, найцікавіший, дарма що зазнав свого часу нищівної критики. Поступово вона змінилися, зрештою, на визнання, таку собі “широку популярність у вузькому колі”, тож сьогодні цей фільм цілком слушно вважають культовим. І я справді хотів би, не вагаючись, поставити його в один ряд із “Місімою” та “Поцілунком”: усі три фільми – must-see. Усі вони – однаково перверсивні і декадентські, але водночас – витончено естетські, стильні і (що рідко буває з такими фільмами) динамічні. “Оголене танґо” розгортається саме як “танґо” – з різкими рухами, гіперболізованими емоціями і невблаганно-передбачуваними па, попри всі імпровізаційні зусилля акторів та їхніх персонажів. Як і в кожному шляґері, слово “кров” має неодмінно заримуватися тут зі словом “любов” – і навпаки.

Ще два фільми Шрейдера-старшого, які можна знайти в інтернеті, заслуговують на увагу, хоча й не сягають рівня трьох згаданих вище. “Конвеєр” – добротна робота про трьох друзів-робітників, які повстають проти профспілкової мафії; “Якудза” – захопливий трілер про фатальну любов (слабка лінія) і міцну чоловічу дружбу (сильна лінія), але насамперед – про почуття обов’язку, що описується у фільмі неперекладним японським поняттям “ґіро”. “Ну, а якщо ти того життєвого обов’язку не виконаєш, – допитується в японця молодий американець, – тебе хтось покарає?” – “Та ні”, – хитає головою японець. – “То, може, ти віриш у рай, у пекло?” – напосідає американець. – “Ні”, – незворушно відповідає японець. – “Так що ж тебе змушує все це робити?!..” – “Ґіро”, – з легкою усмішкою відказує японець нетямущому чужинцю.

Тут варто зазначити, що Леонард Шрейдер прожив у Японії кілька років (куди втік від мобілізації до американського війська під час війни у В’єтнамі), одружився там із японкою, вивчив мову й навіть написав нею кілька сценаріїв для японських кінематографістів. У зворотному перекладі з японської його ім’я транскрибується як Renâdo Shureidâ. Це, власне, все що можна підібрати з ієрогліфів, аби вони звучали більш-менш як Leonard Schrader. Така ж віддалена аналогія, як і “життєвий обов’язок” – до японського “ґіро”.