Кіно на вікенд: Микола Рябчук про фільми Григорія Козинцева

Опубліковано: 11.03.2021,  Переглядів: 37

Цього тижня у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про фільми Григорія Козинцева:

Друзі нагадали мені про ще одного “земляка”, якому варто було б присвятити черговий кіно-допис, – Григорія Козинцева, котрий народився 1905 року в Києві у єврейській родині, навчався у Києво-Печерській гімназії й брав уроки малярства в приватній школі Олександри Естер. 1920 року, однак, він переїхав до Петрограду, де й прожив аж до смерті у 1973-му, з коротким вимушеним виїздом до Середньої Азії під час війни. Україна у його фільмах відгукується лиш раз – і то досить дивним чином: на початку фільму “Одна” (1931), дія якого відбувається в Ленінграді, вітер гортає на стіні аркуші календаря і на них чітко видно двомовні написи: “июнь, пятница” й меншими літерами – “червень, п’ятниця”. Оце, власне, й усе наше з Козинцевим “земляцтво”.

Втім, він зажив слави собі зовсім не цим фільмом, а справді блискучими екранізаціями Шекспіра (“Гамлет”, 1964; “Король Лір”, 1970), та дотепним, хоча й не таким гучним “Дон Кіхотом” (1957, за сценарієм Євгенія Шварца). Це чудові роботи, які конче слід подивитись (якщо хто не бачив), проте тут я хотів би звернути увагу на менш знані, проте не менш вартісні фільми Козинцева, зняті ще в епоху німого кіно (1924-1929), спільно з іншим нашим земляком – одеситом Леонідом Траубергом (знаним головно з екранізації “Мертвих душ”, 1960). Їхня співпраця обірвалася після війни, не переживши, здається, партійної нагінки на їхній останній спільний фільм “Прості люди” (1945, випущений аж у 1956) та подальшої боротьби з так званим “космополітизмом”.

Перші, авангардистські фільми Козинцева і Трауберга не збереглися, проте чотири наступні є у вільному доступі, тож кожен із них можна й слід подивитися: “Чортове колесо” (1926, за оповіданням Веніаміна Каверіна), “Шинель” (1926, за сценарієм Юрія Тинянова), “С.В.Д.” (1927, теж за його сценарієм – про декабристів) та “Новий Вавілон” (1929, про Паризьку комуну, якій, nota bene, незабаром виповнюється 150 років). “Шинель”, на мій погляд, – це взагалі класика німого кіно, один із найвидатніших фільмів століття, рідкісний випадок, коли до геніального літературного тексту знайдено конгеніальну кіномову.

Подальші роботи Трауберга-Козинцева – сумне видовище агонії талановитих митців, розчавлених залізобетонними канонами соцреалізму. І хоча фахівці й сьогодні захоплюються акторськими й режисерськими знахідками, операторською роботою Москвіна та музикою Шостаковича до цих фільмів, їхній мистецький фальш, ідеологічна мертвотність усвідомлювалися, схоже, й самими авторами. “А що було робити? – пояснював уже в 60-х роках, під час “відлиги” Леонід Трауберг. – Ми хотіли писати, хотіли працювати. І ми поставили таку картину. Картину, яка неправдива за самою суттю”. Він казав це конкретно про фільм “Одна”, проте міг би те саме сказати й про їхню подальшу трилогію про Максима (1934-1938), нагороджену Сталінською премією, про “Простих людей”, і врешті про зняті вже самим Козинцевим, уже без проскрибованого “космополіта” Трауберга, правовірно-соцреалістичні фільми “Пирогов” (1947) та “Бєлінський” (1951).

Можна, звісно, добачати в них, як це робить сучасний критик, “першу рефлексію радянського кіно на тоталітарну владу” (“тут геніально вгадано й утілено в конкретному сюжеті таємну установку комуністичної Утопії на знищення приватного світу особи”), проте те саме можна сказати й про нацистські фільми: вони можуть бути талановитими, але не стають від цього мистецькими.

“Пропаща сила” – це те, що стосується всіх талановитих митців в умовах тоталітаризму. Тим важливіше, що декотрі з них змогли ще повернутися у післясталінську добу до серйозної творчості, завбачливо оминаючи сьогоденну тематику й відводячи душу в завжди актуальній класиці.