Кіно на вікенд: Микола Рябчук про фільми Едварда Дмитрика

Опубліковано: 18.02.2021,  Переглядів: 45

Цього тижня у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про фільми Едварда Дмитрика: 

Едвард Дмитрик зажив собі подвійної репутації, а точніше – двох різних репутацій, які важко між собою погодити. З одного боку – він автор цілої низки добрих фільмів і принаймні двох – видатних. А з іншого – він виявився єдиним із “голівудської десятки”, хто розкаявся, і не просто розкаявся, а й дав 1950 року свідчення перед спеціально створеною комісією Конґресу з розслідування антиамериканської діяльності. Саме по собі відречення від тоталітарного комунізму, якому він замолоду симпатизував, і від сталіністської компартії, до якої він певен час належав, не було б великою моральною провиною, – скоріш, навпаки. Проте його свідчення й каяття суттєво зашкодили колегам з “десятки” і з-поза неї, зробивши його відтак ренегатом не лише в очах лівих, а й в очах багатьох лібералів. Можливо, тому він так і не дістав по тому жодної нагороди, хоча його “Молоді леви” (1958) номінувалися на Оскара у сімох категоріях і навіть – на Золотого лева у Венеції. Це справді сильна річ, набагато сильніша, ніж досить плаский однойменний роман Ірвіна Шоу; сильна великою мірою завдяки Марлену Брандо, який робить ходульний образ нацистського офіцера складним і багатовимірним, справді драматичним і, либонь, найцікавішим у фільмі. Друга робота Дмитрика, яку конче слід подивитися, – “Бунт на кораблі «Кейн»” (1954), – батальна драма, поєднана з судовим розслідуванням, – теж сповнена драматизму й протиборства яскравих, багатомірних характерів.

Я не бачив усіх Дмитрикових фільмів (їх близько півсотні), та з тих двох десятків, що бачив, порадив би, крім двох згаданих, насамперед його ранні детективи – “Це вбивство, люба” (1944, за Раймондом Чандлером), “Загнаний в кут” (1945), “Перехресний вогонь” (1947) і, особливо, по-гічкоківськи дотепний, знятий в Англії фільм “Одержимість” (1949). А також два “нуарових” детективи – “Снайпер” (1952) та “Прогулянка безпутним кварталом” (1962). Коли б не банальний кінець, я порадив би ще й “Міраж” (1965) – він дотепний і по-кортасарівський таємничий, – принаймні до половини.

В Україні Дмитрику певною мірою пощастило: 2008 року з нагоди століття від дня народження в Києві влаштували невелику ретроспективу його фільмів, з’явилася низка статей і навіть цілий розділ про нього у книзі “Галактика «Україна». Українська діаспора: видатні постаті”. Народився він у Канаді, але батьки були родом із Тернопільщини. Помер 1999 року у Каліфорнії, не доживши місяця до свого 91-го дня народження. Залишив, крім фільмів, кілька теоретичних праць із кіномистецтва (на основі своїх університетських курсів 1980-х років), а також книгу спогадів Odd Man Out: A Memoir of the Hollywood Ten (1996). Він згадує там зокрема і свою нефортунну пригоду із комунізмом та “голівудською десяткою”. Виправдовується, але не розкаюється.