Кіно на вікенд: Микола Рябчук про фільми Джозефа Манкевича

Опубліковано: 21.05.2021,  Переглядів: 33

Сьогодні у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про фільми Джозефа Манкевича:

“Джозеф Манкевич (1909-1993) епізодично з’являється у фільмі Дейвіда Фінчера “Манк” (2020) – коли приїздить до брата, щоб, подібно до багатьох інших, застерегти Германа від конфлікту із керівництвом студії, а тим більше – з усемогутнім медійним магнатом Вільямом Герстом. Справляє враження конформіста, яким, скоріш за все й був, беручи до уваги засадничо “нереволюційний” характер його кінотворчості, а надто – геть скандальну зміну ідеологічних акцентів у фільмі “Тихий американець” (1958) за однойменним романом Ґрегема Ґріна, на догоду усе ще панівному в той час макартизмові та полюванню на “комуністів” і відьом.

У багатьох відношеннях він був протилежністю до богемного, невгамовного старшого брата, якого пережив на цілих чотири десятиліття, хоча був лише на 12 років молодшим. Водночас він багато в чому його наслідував: так само закінчив Колумбійський університет, захопився журналістикою, працював рік-два у Берліні і врешті, на запрошення брата, перебрався до Голівуду – писати сценарії й заробляти гроші на хвилі стрімкого поширення звукового кіно. 1946 року він зробив свою першу режисерську спробу, доволі успішну (Dragonwyck), а через кілька років отримав підряд двох Оскарів (чотирьох тобто – і як режисер, і як сценарист) за “Листа трьом дружинам” (A Letter to Three Wives, 1949) та “Все про Єву” (All About Eve, 1950). Це справді його найкращі фільми, які я настійно раджу подивитися, особливо другий (справді – must-see), а ще – пречудову екранізацію Шекспірового “Юлія Цезаря” (1953) з дуже добрим Джеймсом Мейсоном у ролі Брута та молодим Марлоном Брандо в ролі Марка Антонія.

З інших робіт Манкевича-джуніора заслуговують на увагу “нуарові” “Десь серед ночі” (Somewhere in the Night, 1946), “Будинок чужих” (House of Strangers, 1949) та “Безвихідь” (No Way Out, 1950), квазі-історична “Босонога графиня” (The Barefoot Contessa, 1954), екранізація п’єси Тенесі Вільямса “Раптом минулого літа” (Suddenly, Last Summer, 1959) – з Елізабет Тейлор та Кетрін Гепберн у головних ролях, і дотепна комедія “Гра на виліт” (Sleuth, 1972) за п’єсою популярного свого часу Ентоні Шефера, з чудовим дуетом Майкл Кейн – Лоренс Олів’є у головних ролях. Це, власне, був останній фільм 63-літнього Джозефа Манкевича, хоча він прожив іще 20 років, і навіть був у 1983-му членом журі Берлінського кінофестивалю.

Глядачі мого покоління пам’ятають, либонь, популярний за совєтських часів фільм Манкевича “Клеопатра” (1963) – квінтесенцію голівудського стилю з його пихою, марнотратством і фальшим мелодраматичним патосом. Шестигодинна стрічка, скорочена до чотиригодинної, – це всього лиш помпезна і претензійна мильна опера в коштовних квазі-історичних декораціях, знята за 30 мільйонів тогочасних доларів (разів у п’ять-шість дорожчих від нинішніх). В Америці вона так і не окупилася, хоча й принесла врешті певний прибуток завдяки експорту.

Чим найбільше відзначився фільм – це рекордним на той час мільйонним гонораром для Елізабет Тейлор, рекордною (для книги Гінеса) зміною 65 убрань для головної героїні, а також паралельним бурхливим романом Елізабет із Річардом Бертоном (запрошеним на роль Марка Антонія), що завершився врешті шлюбом – найтривалішим з-поміж усіх її інших, доволі численних (хоча обоє на час зйомок були одружені з іншими партнерами, чим, власне, й привернули увагу жовтої преси не менше, ніж своїми ролями у фільмі). Джозеф Манкевич, слід віддати належне, не рвався знімати цієї стрічки (і згодом жалів за скоєним), проте спокусився запропонованим чималим бюджетом після того, як Рубен Мамулян завалив розпочаті зйомки і продюсери звернулись до Джозефа із проханням порятувати проект. Фільм отримав десяток номінацій на Оскара, проте виграв лише чотири нагороди, суто “технічні” – за найкращі костюми, декорації, спецефекти, а також за справді добру операторську роботу.

Важко повірити, що “Клеопатру” і “Юлія Цезаря” знімав той самий режисер (із бюджетом разів у двадцять меншим!), проте саме для цього, можливо, й варт подивитись обидва фільми (чи бодай шматок “Клеопатри”), щоб відчути і велич, і вбогість голівудського кіно, а заразом і драматичне становище талановитих людей, котрі обслуговують цю велетенську комерційну машину”.