Кіно на вікенд: Микола Рябчук про фільми Асґара Фархаді

Опубліковано: 30.07.2021,  Переглядів: 77

Сьогодні у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про фільми Асґара Фархаді: 

“Коли в попередньому кіно-блозі – про чотирьох головних призерів недавнього Каннського фестивалю – я назвав Асґара Фархаді (нар. 1972) найпереконливішим, я, зрозуміло, не мав на увазі його останнього фільму (якого не бачив), а лише його попередній доробок, за яким можна більш-менш калібрувати подальші очікування.

В інтернеті можна знайти шість фільмів іранського режисера, тобто майже все, за винятком двох перших – “Танцюючи в куряві” (2003) та “Прекрасне місто” (2004), а також, звісно, останнього, “Герой” (2021), відзначеного в Каннах Grand-Prix, тобто другою за вагомістю нагородою після “Золотої пальмової гілки”.

Фархаді – це справді видатний режисер, один із безумовних “метрів” сучасного кінематографу, нагороджений двома “оскарами”, двома берлінськими “ведмедями” (срібним і золотим), французьким “сезаром” (за найкращий зарубіжний фільм) та безліччю інших призів із різних країн світу. Тому я би радив подивитися всі шість його фільмів, починаючи від “Феєрверкової середи” (Fireworks Wednesday, 2006) і закінчуючи останнім (з-поміж доступних) – “Усім відомо” (Todos Lo Saben, 2018), знятим в Іспанії з Пенелопою Круз та Хав’єром Бардемом у головних ролях.

Утім, якщо можете присвятити кінопереглядам лише вікенд, а не цілий тиждень, то подивіться насамперед “Історію Еллі” (About Elly, 2009) – “невеличкий шедевр”, за словами Дейвіда Бордвела; “Розлучення Надера і Сімін” (Nader and Simin, A Separation, 2011); та “Комівояжер” (The Salesman, 2016) – герої якого, серед іншого, ставлять у театрі п’єсу Артура Мілера “Смерть комівояжера”, тож добре було б подивитися ще й її – чи то в театральній версії (їх є в інтернеті кілька), чи в досить добрій екранізації Фолькера Шльондорфа.

Один із критиків назвав фільми Фархаді “надзвичайно витонченим різновидом мелодрами” (a highly refined version of the melodrama), – з цим означенням можна погодитись, не забувши, однак, покласти наголос на слові “витончений”, а не на тривіалізованому й великою мірою дискредитованому слові “мелодрама”. Фархаді робить позірно побутові, прості, суто реалістичні фільми, які, однак, досить густо, хоча й ненав’язливо насичені символікою, повторюваними мотивами і надзвичайно тонкими, досконало прописаними й часто несподіваними психологічними колізіями, автором-сценаристом яких він незмінно є сам.

У певному сенсі він постійно досліджує бредберівський ефект “розчавленого метелика”, тобто дрібного й не надто, здавалося б, істотного вчинку, що фатально змінює подальший перебіг подій і долю всіх персонажів. При цьому він усіх намагається зрозуміти й до всіх виявити емпатію: “Дивовижна особливість його сценаріїв, – писав 2013 року Роджер Еберт, – полягає в тому, що вони нас втягують і захоплюють, проте ніколи не підказують однозначно, хто має, на думку автора, рацію, а хто ні”. Фархаді залишає всі фільми з відкритим кінцем, спонукаючи глядача зробити той самий складний морально-етичний вибір, перед яким опиняються його герої.

Слід мати на увазі, що режисер працює в Ірані, де існує чимало цензурних “червоних ліній”, які не можна переступати. Тому його камерність, “побутовість” певною мірою вимушені, проте це якраз той випадок, коли талановитий автор уміє навіть цензурні обмеження обернути собі на користь чи, принаймні, мінімізувати можливу від них шкоду. Найближча аналогія тут – польське кіно так званого “морального неспокою” (1976-1981), творці якого компенсували неможливість прямого соціально-політичного дискурсу загостреною чутливістю до морально-етичних проблем.

Фархаді показує переважно міське, інтелігентське середовище, і тому іранське суспільство постає з його фільмів дещо модернішим, “європейськішим”, ніж воно є насправді (приблизно як і турецьке суспільство в тамтешніх фільмах). Але він показує також світ традиційніший і соціально марґінальніший, причому теж робить це із розумінням і співчуттям. Він любить свою країну яка вона є і, схоже, не збирається, емігрувати, хоча й зняв за кордоном два фільми – досить добре франкомовне “Минуле” (Le passé, 2013) і дещо слабший іспаномовний фільм “Усім відомо” (2018). Проте найкращі його роботи – іранські; саме тут живуть його персонажі, яких він найкраще знає і розуміє, і чиї “мелодрами” вміє представити в особливо витончений (highly refined) і переконливий спосіб”.