Кіно на вікенд: Микола Рябчук про фільми Анатоля Літвака

Опубліковано: 25.02.2021,  Переглядів: 69

Сьогодні у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про фільми Анатоля Літвака: 

Анатоль Літвак пов’язаний з Україною лише фактом свого народження в Києві 1902 року. Втім, у червні 1944 він побуває тут ще раз, фільмуючи у Полтаві приліт семидесяти американських важких бомбардувальників у рамках операції Frantic. Про це сумлінно згадає у книзі “Забуті покидьки Східного фронту” історик Сергій Плохій. Літвак з’явиться на сторінках його книжки ще двічі – як один із потерпілих від німецького нальоту на полтавський аеродром (упав і розбив собі губу) та як почесний гість Йосифа Сталіна і совєтських військовиків у Москві, де він показував їм свій фільм “Битва за Росію” (1943) і навіть перекладав з російської, дивуючи господарів її досконалим знанням. Зрештою, він не мусив приховувати свого походження, бо ж виїхав з СРСР ще 1925 року й був американським громадянином, хоча й мав іще матір у Ленінграді, яку йому великодушно дозволили провідати по двадцяти роках розлуки.

Французька і польська вікіпедії пишуть про нього як про “американського режисера українського походження”, чеська великодушно називає “українсько-американським режисером єврейського походження”, а англійська несподівано називає його “литовсько-американським режисером”, – певно, тому, що так його називають литовці – за промовисте прізвище і маму-єврейку з Литви. Сам Літвак, припускаю, вважав себе європейцем; у кожнім разі, він був ним насамперед, знявши саме в Європі свої найкращі фільми.

1933 року він мусив перебратися з Німеччини до Франції, а 1936, після гучного успіху історичної мелодрами “Маєрлінґ”, отримав запрошення до Голівуду. Там він зняв кілька добрих стрічок, особливо – “Зміїну яму” (The Snake Pit, 1948), яку раджу всім подивитися, а також гарний “нуаровий” детектив “Пробачте, неправильний номер” (1948). Проте “справжній” Літвак – це дуже сильні “воєнні” фільми “Ніч генералів” (1967) та “Рішення перед світанком” (1951), це зворушливий “Акт любові” (1953) та “Чи любите ви Брамса?” (Goodbye Again, 1961), і врешті ще одна драматична любовна історія – на тлі угорського повстання, придушеного совєтами (“Подорож”, 1959). А для розваги – подивіться ще й чудесний детектив за повістю Себастьяна Жапрізо “Дівчина в автомобілі в окулярах і з рушницею” (1970).

Як режисер він не виграв жодного “Оскара”, хоча номінувався п’ять-шість разів, а його фільми отримували незліченні спеціальні відзнаки – за найкращий монтаж, звукозапис, декорації і навіть за головну жіночу роль, зіграну Інґрід Берґман в “Анастасії” (1956). Не увінчались успіхом і його номінації у Венеції й Каннах. Схоже, він був для європейців занадто американським, а для американців – занадто європейським. Так буває часом з американцями, які трохи литовці, трохи євреї, а трохи – українці.