Кіно на вікенд: Микола Рябчук про фільми Алєксандра Роґожкіна

Опубліковано: 18.11.2021,  Переглядів: 28

Сьогодні в рубриці #Кінонавікенд публіцист, почесний президент Українського ПЕН Микола Рябчук розповідає про фільми Алєксандра Роґожкіна (1949-2021): 

Інформація про смерть російського режисера Алєксандра Роґожкіна (1949-2021) промайнула місяць тому у мас-медіях, зокрема й українських, проте згадувалось його головно як автора популярних, хоч насправді досить пересічних кінокомедій (“Особливості національного полювання”, 1995; “Особливості національної риболовлі”, 1998; “Особливості національного полювання в зимовий період”, 2000; і, врешті, “Особливості національної політики”, 2002, до яких він приклався як сценарист). А ще його згадували як автора загалом безневинних, проте заборонених тепер в Україні “міліцейських” телесеріалів “Вулиці розбитих ліхтарів” (1998) та “Вбивча сила” (2000).

Справжній Роґожкін лишився поза некрологами, а відтак і поза глядацькою пам’яттю. І якщо небажання російських мас-медій згадувати цього “іншого”, незручного для них (і для режиму) митця загалом зрозуміле, то сліпе слідування українських мас-медій за московською парадигмою незмінно шокує. Краще б вони зовсім про нього не згадували, ніж згадували ось так, по-кремлівськи.

Бо ж насправді Рогожкін – це автор не серіалів, і не “Особливостей”, а низки блискучих “перебудовних” фільмів, знятих наприкінці 80-х – на початку 90-х і відзначених на кількох міжнародних фестивалях (у Ротердамі, Берліні, Карлових Варах, та й у тій же Москві, де тоді ще толерувалось інакодумство й інакомовлення). Сьогодні жоден із цих фільмів не міг би з’явитись у путінській джамахірії, а коли б і з’явився, то був би скоріш за все визнаний “екстремістським” – з усіма належними наслідками для авторів, спонсорів і цензорів, котрі появу такої крамоли переочили.

Насамперед це стосується, звісно, фільму “Чекіст” (1992) – наочної відповіді всім, хто не наважується порівнювати злочини більшовизму зі злочинами нацизму, – фільму колосальної мистецької сили і документальної переконливості. Це безумовне must-see – і для тих, хто просто любить добре кіно, і для тих, хто все ще ностальгує за дзержинськими, жуковими та іншою путіноподібною нечистю. В основу фільму лягло оповідання Владіміра Зазубріна “Щепки” (1923), написане на основі автентичних чекістських розповідей про червоний терор у Сибірові й опубліковане допіру у 1989, півстоліття по смерті автора, котрий у 1937 повторив долю своїх героїв.

До “екстремістських” був би скоріш за все зарахований нині і фільм “Караул” (1989, нагорода FIPRESCI в Берліні, Ґран-прі у Страсбурзі); і фільм “Блокпост” (1998) – чи не перша мистецька спроба чесної розповіді про війну в Чечні; і навіть не дуже вдалий, хоч і цікаво задуманий варіант “сталкера” – “Третя планета” (1991). А ще я настійно радив би подивитися захопливий “Акт” (1993), знятий у жанрі психологічного трілера, з неповторно відтвореним постсовєтським побутом початку 90-х; гротескне “Життя з ідіотом” (1993, за однойменним оповіданням Віктора Єрофеєва), в якому дотепно пародіюються дискурси й комплекси російської інтелігенції – від ХІХ ст. донині; і чи не єдину справді дотепну кінокомедію “Зозуля” (“Кукушка”, 2002) – чудово розіграну всього лиш трьома акторами, які віртуозно переводять оповідь із водевільного регістра в екзистенційно-притчевий.

В останнє десятиліття Алєксандр Роґожкін нічого не знімав. Можливо, це було пов’язане зі станом здоров’я, можливо – зі смертю дружини, яка у 2011 покінчила самогубством, а можливо, й тому, що міліцейські серіали його не надто приваблювали, а особливості національної політики затьмарили собою всі інші особливості – і мисливства, й рибальства і навіть підміни пробірок із сечею на Олімпійських іграх. Знімати ще одного “Чекіста” сьогодні немає можливості, але можна (і варто!) подивитися те, що вже є.