Кіно на вікенд: Микола Рябчук про екранізації за творами Сомерсета Моема

Опубліковано: 21.01.2021,  Переглядів: 80

Український ПЕН відкриває нову авторську рубрику публіциста, перекладача та поета Миколи Рябчука #Кінонавікенд, яка виходитиме щотижня у п’ятницю. Цього разу пан Микола розповідає про екранізації за творами Сомерсета Моема: 

“На щоденний чи, пак, щовечірній перегляд фільмів я підсів у 2007-му – за певним, як це часто буває, збігом обставин. Я приїхав тоді якраз викладати до Едмонтону, на два семестри, і відкрив не лише гарну кіноколекцію в університеті, а й напрочуд якісну добірку фільмів у публічній (sic) бібліотеці неподалік від мого помешкання. Натомившись за день від книг і не маючи надто багато розваг увечері, я, природно, зайнявся переглядом невідомої чи недоступної мені раніш класики. Але за десь за пів року, більш-менш заповнивши всі must-see лакуни, я зайнявся режисерами “другого ряду”, відкриваючи там для себе чимало цікавого, а деколи й видатного.

Саме цими своїми “знаннями” я й намагаюся поділитися тепер із друзями, не претендуючи ані на якусь системність, ані на фаховість. Це цілком суб’єктивні враження від побаченого, призначені саме для друзів і відкриті до заперечень, до альтернативних порад, або й просто – ігнорування. Галерея, яку я стохастично собі вибудовую, могла б умовно називатися “Перші в другому ряду” (ми з дружиною дуже любимо цю формулу, зараховуючи й себе до цієї почесної категорії)

Моя “рубрика”, таким чином, не претендує ані на представлення кіноновинок, ані на селекцію ста (чи тисячі) фільмів you should see before you die. Хоча принагідно може трапитися і те, й те, і навіть тамте, бо ж не знаємо ані часу свого, ані години, ані, навіть, не знаємо, де насправді кінчається перший ряд і починається другий.

Та оскільки я вже двічі згадав тут Сомерсета Моема (бо ж саме йому належить оте сакраментальне позиціонування “in the very first row of the second-raters”), то й пораджу на цей вікенд кілька фільмів за творами цього досить плодючого й популярного колись автора, який дав сам собі досить нищівну (або й досить поблажливу:) оцінку. Отже, з-поміж пів сотні Моемових екранізацій (чи, пак, тих двадцяти, що я бачив), найвартісніша, на мій погляд, – трилогія “Квартет” (1948), “Тріо” (1950) та “На біс” (Encore, 1951), – може, тому, що знята не за його романами, а за новелами. Ще варт подивитися фільм Гічкока “Таємний аґент” (1936) – теж, до речі, не за романом, а за (двома) новелами Моема. А також “Чашу гніву” (Vessel of Wrath, 1938), влучно окреслений одним із критиків як “charming, neglected romantic comedy”, – теж, м.і., не за Моемовим романом, а за оповіданням.

Утім, окрім оповідань, принаймні дві Моемові п’єси діждалися вдалих екранізацій – “Невірна” (1947) та “П’єса для трьох” (1955), і два романи – “Місяць і гріш” (1959) із Лоренсом Олів’є в головній ролі та “Театр” (Being Julia, 2004) з Анетою Бенінґс, у чудовій постановці Іштвана Сабо. Ще можна б згадати й популярну в СРСР латиську екранізацію “Театру” (1978) з Вією Артмане, а також “Чарівну Юлію” Альфреда Вайденмана (показану 1962 року в Каннах), проте знайти цей австрійський фільм мені поки що не вдалося, дарма що чимало інших Моемових речей є у вільному доступі на ютюбі (англійською).

Практично про кожну з них можна сказати словами одного із рецензентів ­– “slight but cheerful items” (“легкі, але милі штучки”), – влучне пояснення і Моемової популярності, і його ж таки другорядності, – того дражливого стану, що його час до часу відчуває більшість митців, проте лише декотрі здатні з ним по-моемівськи гідно змиритися, ба навіть весело змиритися”.