Кіно на вікенд: Микола Рябчук про екранізації творів Томаса Манна

Опубліковано: 04.11.2021,  Переглядів: 49

Цього тижня у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про екранізації творів Томана Манна: 

“З іронії долі Томас Манн (1875–1955) отримав Нобелівську премію 1929 року за свій найперший, досить посередній (як на його творчість) роман “Буденброки” (1901) – хоча був на той час уже автором геніальної “Чарівної гори” (1924) і низки блискучих оповідань, зокрема “Тоніо Креґера”, “Трістана” (1903) та “Смерті у Венеції” (1912). Саме той ранній роман зажив найбільшої популярності – і серед читачів, і серед кінематографістів (чи, радше, кінопродюсерів, чутливих до читацьких смаків), котрі присвятили йому принаймні три екранізації (1923, 1959 і 2008) та кілька телевізійних вистав.

Усі ті екранізації доволі сумлінно відтворюють основні перипетії Маннового роману (найцікавіша з них, як на мене, німа версія Ґергарда Лямпрехта, доступна на ютюбі), – подібно як і сам Манн сумлінно відтворює півстолітню історії заможної ганзейської родини, що поступово, але неухильно занепадає і вигасає. Чудовий Маннівський стиль не рятує, однак, цієї прози від тривіальності: таких романів у ХІХ ст. писалось десятки чи навіть сотні; усі ці сімейні саґи мають стандартний набір персонажів і сюжетних ходів, які можна варіювати на різні лади, як у моделісті-конструкторі.

Додана вартість від цих романів назагал невелика, хоча й шляхетна: вони нагадують нам, що не можна зраджувати себе, що не все вимірюється зиском і практичною користю, і що прості людські почуття мають красу і цінність. От тільки люди у цих романах переважно двомірні і соціально детерміновані, світ – раціональний, і стосунки у ньому – позитивістські, навіть коли персонажі улягають подеколи спонтанним емоціям і стикаються з нерозв’язними суперечностями. Сімейна сага – близький аналог сучасної мильної опери; найкраще такі романи екранізувати багатосерійними телефільмами, де не треба розлогий сюжет стискати до найголовніших подієвих вузлів, випихати за кадр другорядних героїв (деколи найцікавіших у творі), і запаковувати барвисту побутову матерію у двогодинну схему.

Усі чотири версії “Буденброків”, які є в інтернеті, варто дивитися, тому що це добра проза і добротне кіно, зняте знаними, хоч і не першорядними режисерами (Альфредом Вайденманом у 1959 та Гайнріхом Брелером у 2008), за участю чудових акторів (це стосується зокрема й московської телевистави 1972 року).

В цьому ж позитивістському, ілюстративному стилі знято й інший ранній роман Томаса Манна – “Королівська вельможність” (Königliche Hoheit, 1909), що його можна подивитися на ютюбі німецькою мовою з комп’ютерним перекладом (реж. Гаральд Браун, 1953), і так само німецькою мовою можна дістатися на ютюбі до симпатичного “Тоніо Крюґера” (1964, реж. Рольф Тіле) – ранньої речі, яка багато в чому прокладає шлях до майбутнього “Доктора Фаустуса” (1947). В цьому ж невибагливому стильовому ключі знято й веселі, дарма що незавершені “Зізнання авантюриста Фелікса Круля” (Bekenntnisse des Hochstaplers Felix Krull, реж. Курт Гофман, 1957), та біопік “Лотта у Веймарі” (1939), зроблений 1975 року у Східній Німеччині Еґоном Ґюнтером зі спеціально запрошеною на головну роль знаменитою західнонімецькою акторкою Лілі Пальмер.

Та справжнє життя Томаса Манна в кіно (в сенсі появи кінематографічних шедеврів за його творами, адекватних оригіналові – не конче за змістом, але, безумовно, за рівнем) починається 1971 року зі “Смерті у Венеції”, знятої уславленим Лукіно Вісконті; продовжується блискучою “Чарівною горою” (Der Zauberberg, 1982) Ганса Ґайсендорфера і дещо слабшим (супроти могутнього оригіналу) “Доктором Фаустусом” Франца Зайца (1982) і завершується (наразі) пречудовим і, як на мене, дещо недооціненим фільмом Клауса Марія Брандауера “Маріо і чарівник” (Mario und der Zauberer, 1994), цілком співмірним під багатьма оглядами із шедевром Вісконті.

Про цього, “справжнішого” Манна хотілося б поговорити окремо. Може, наступного тижня”.