Кіно на вікенд: Микола Рябчук про біблійні кіносюжети

Опубліковано: 02.04.2021,  Переглядів: 46

Сьогодні у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про біблійні кіносюжети: 

Я обіцяв написати про Пола Шрейдера сценариста, але дійшовши до фільму Скорсезе “Остання спокуса Христа” (1988, за Шрейдеровим сценарієм), зрозумів, що мушу зупинитись на цій роботі докладніше.

Фільм справді суттєво відрізняється від доброї дюжини відомих мені екранізацій біблійних сюжетів, здебільшого “глянцевих і кічуватих, як розмальовані церковні листівки” (за злостивим висловом Роджера Еберта), і в цьому заслуга, безумовно, не лише режисера, а й сценариста, точніше – двох “сценаристів”, бо ж фільм знято за давнім, опублікованим ще 1955 року романом Нікоса Казандзакіса (1883-1957).

Цей його твір від самого початку був “гарячою картоплиною”, за яку автора ледь не відлучили від грецької православної церкви (Святійший синод обмежився, втім, лише забороною в Греції всіх його книг); Ватикан теж включив “Останню спокусу” до свого чорного списку; і навіть Совєтський Союз, який часто й охоче видавав Казандзакіса (вважаючи його “лівим” і “прогресивним”), не взявся за переклад саме цього роману – остерігаючись його змісту з інших, зрозуміло, причин, ніж Церква.

Казандзакіс був досить знаним письменником, з міжнародним ім’ям, – його дев’ять разів номінували на “нобеля” (якого, втім, так і не дали), а роман “Грек Зорба” (1946) та знятий за ним фільм Міхаліса Какояніса (1964) стали незаперечною класикою. “Остання спокуса”, однак, вийшла англійською допіру у 1960-му. Після успіху фільму “Грек Зорба” у США відомий американський режисер Сидней Люмет викупив право на екранізацію “Останньої спокуси” і навіть замовив був сценарій Лазарю Симкусу, проте знайти інвестора на реалізацію фільму так і не зміг, – картоплина виявилась надто гарячою.

Мартин Скорсезе, узявшись за екранізацію твору, безумовно, розумів усі ризики, – хоча простір свободи, зокрема й мистецької, у 80-ті роки був істотно ширшим, як у 60-ті й тим більше у 50-ті, коли роман був написаний. І все ж він завбачливо зазначив у титрах, що “фільм не ґрунтується на Євангеліях, а є лиш художнім дослідженням вічного духовного конфлікту”. Хоч це й не врятувало його від брутальних нападок і навіть погроз, – якийсь час він навіть мусив ходити з охоронцями. А в Парижі християнські фундаменталісти влаштували пожежу в кінотеатрі “Сен-Мішель”, від якої серйозно постраждало кільканадцять осіб. (Прикметно, що того ж таки 1988 року вийшли друком “Сатанинські вірші” Салмана Рушді, які викликали подібну реакцію інших фундаменталістів – мусульманських).

А тим часом фільм не містить у собі нічого блюзнірського – якщо, звісно, дивитись його не як ілюстрацію до Святого письма, а як художній твір, що проблематизує певні аспекти відомого всім сюжету, пробує зрозуміти героя саме як живу людину, котра відчуває і страх, і сумніви, і депресію, і вагання, і навіть хіть, – і врешті “останню спокусу”: прожити “нормальне” життя (гіпотетичне змалювання якого, власне, й викликало найбільше обурення ортодоксів, – без уваги на те, що воно сàме гіпотетичне, уявне, індуковане дияволом в образі янгола-охоронця, – остання, найсильніша спокуса, яку Ісус, однак, гідно витримує і таки повертається на присуджений йому шлях).

Якщо хтось хоче побачити справді “блюзнірський” фільм, то хай ліпше подивиться “Життя Браяна” (1979) Тері Джонса та групи “Монті Пайтон” (знятий, до речі, в Тунісі в тих самих декораціях, що й шестигодинний телесеріал Франко Дзефіреллі “Ісус із Назарету”, 1977). Хоч, як на мене, він зовсім не блюзнірський, а дотепний і вартісний – у своєму жанрі. В кожнім разі, краще дивитися Монті-Пайтонів, ніж попсового (в усіх його фільмах) Дзефіреллі. Котрий, до речі, забрав свого “Молодого Тосканіні” з програми Венеційського фестивалю, довідавшися, що на ньому буде прем’єра фільму Скорсезе.

Зрештою, є цілком непоганий фільм Джорджа Стівенса “Найвеличніша історія з коли-небудь розказаних” (1965) із Максом фон Сюдовом у головній ролі – для тих, хто хотів би євенгельської автентинки без модерністських імпровізацій; є потужний фільм Мела Ґібсона “Страсті Христові” (2004) – кінематографічний heavy-metal не для слабких нервів; і є абсолютно геніальний фільм Пазоліні “Євангеліє від Матвія” (1964) – настільки геніальний, що повинен, гадаю, бути вдячно прийнятий усіма – і юдеями, і християнами, і такими, як я, агностиками. Про всі це речі варто буде поговорити окремо, як і про цікаву стрічку Анджея Вайди “Пілат та інші” (1972), заборонену в комуністичній Польщі.