Кіно на вікенд: Микола Рябчук про кілька недооцінених фільми Марко Белокйо

Опубліковано: 27.08.2021,  Переглядів: 55

Цього тижня у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про кілька недооцінених фільми Марко Белокйо: 

“Переглянувши десять фільмів Марко Белокйо, я захотів подивитися й інші роботи 82-літнього режисера, – принаймні ті, які можна знайти в інтернеті. Деякі його речі дратують, деякі захоплюють, але всі вони – досить цікаві і самобутні. Мені вдалося знайти ще шість фільмів, крім тих, які я згадав у попередньому дописі, а тепер ось, прилетівши до Ґданська, я подивився увечері й сьомий, до якого не міг доступитись раніше.

Цей фільм – “Стрибок у порожнечу” (Salto nel vuoto, 1980), або, в англомовній версії, “Стрибок у темряву”, – здається, найкращий у новій добірці. Тут, як і в багатьох інших фільмах, Белокйо намагається по-бунюелівськи поєднати реальність і сюрреальність, знайти адекватні образи й ситуації для відбиття підсвідомості своїх персонажів, – і досягає тут чи не найбільшої цілісності і сугестивності в тих своїх зусиллях. Безумовно, цей успіх (приз Донателло за режисуру) заслуга також двох чудових акторів – Мішеля Піколі та Анук Еме (обоє отримали нагороди в Каннах за найкраще зіграні ролі), персонажі яких – брат і сестра (ще одна дисфункціональна родина) – змагаються з травматичними психологічними комплексами на межі божевілля.

У такому ж ключі – на межі між сном і реальністю, “нормальністю” й божевіллям – розгортає Белокйо й історичну драму Генріха фон Кляйста “Принц Гомбурзький” (Il principe di Homburg, 1997), роблячи з німецького романтика – модерніста, схожого більше на Піранделло (п’єсу якого “Генріх IV” Белокйо переробив на фільм у 1984 році).

На цьому тлі “Годувальниця” (La balia, 1999), за однойменною повістю Піранделло, виглядає взірцем класичного реалізму: заможний лікар бере молоду неписьменну селянку на роль годувальниці новонародженого хлопчика, оскільки у дружини зникає молоко, відтак заповідається досить типова побутова драма (або й комедія). А проте сюжет повертає у досить несподіваний бік, гротеск посилюють ще й фрагменти з психіатричної лікарні, де працює лікар, класика реалізму обертається радше на класику модернізму.

Один із найзагадковіших фільмів Белокйо – “Кров моєї крові” (Sangue del mio sangue, 2015), номінований у Венеції на Золотого лева і відзначений нагородою асоціації кінокритиків FIPRESCI. Фактично це два фільми, пов’язані лише окремими мотивами та персонажами, тобто акторами, котрі з’являються там і там у різних ролях. Перша частина – похмура середньовічна драма з часів інквізиції (що, втім, не заважає режисерові використовувати пісню “Nothing Else Matters” Металіки у виконанні дівочого хору), друга частина – це вже відверта постмодерністська пародія на італійське суспільство, мікрокосмом якого є містечко Бобіо (перша частина фільму розгортається теж там, у монастирі, як, до речі, й сюжет знаменитого “Імені Рози” Умберто Еко).

І нарешті ще один фільм Белокйо, який варт подивитися, – “Тріумфальний марш” (Marcia trionfale, 1976). Перша третина – досить одноманітна й не надто цікава, принаймні для нас, обізнаних із совєтською (та й постсовєтською) армійською дідівщиною та начальницьким самодурствм. Але далі сюжет отримує несподіваний розвиток, персонажі постають у несподіваному світлі, а під кінець режисер нам дарує взагалі кілька геніальних сцен.

Єдиний фільм із добірки, якого дивитись не конче, – “Зрадник” (Il traditore, 2019) – про реального мафійного боса Томазо Бушетту, що пішов на співпрацю з правоохоронцями. Фільм, власне, непоганий, хоч і затягнутий, і дивитися його цілком можна – і для розваги, і для інформації. Але оскільки на цю тему є куди кращі фільми – і італійські, й американські, то хотілося б кращого застосунку до режисерського хисту Марка Белокйо”.