Інцидент, або Як досягати неможливого щодня

Опубліковано: 23.03.2020,  Переглядів: 41

Микола Рябчук

Микола Рябчук

“І взагалі ще питання, чи справді „світле майбутнє“ — завжди тільки в якомусь далекому „там“. А що, як навпаки — воно вже віддавна тут, і лишень наша сліпота й слабкість заважають побачити і розвинути його довкола й у собі?”

Вацлав Гавел, “Сила безсилих” (1978)

1

У десятому класі нас покарали новим класним керівником. Клас був справді важким, некерованим, тож дирекція школи небезпідставно вирішила, що приборкати його зможе лише “тверда рука” в особі вчителя фізкультури Павлова Ґєннадія Єфрємовіча.

Першого ж дня цей м’язистий коротун у спортивній формі, якого ми для зручності називали Ґєнкою, повідомив на зборах, що зробить половину з нас “отлічнікамі”, а половину – “ґорбатимі”. В рамках цього амбітного плану він заповзявся забігати до класу ледь не на кожній перерві – “вправлять мозґі”. 

Поки ці вправляння були суто вербальними, все йшло гладко. Та якось у педагогічному запалі він ударив одного з хлопців, – за що отримав не те, щоб удар, а радше штурхан у відповідь. І тоді вже наш “вихователь” поліз битись по-справжньому. Дівчата заверещали, а хлопці, яких було тоді в класі принаймні півдюжини, накинулися на нього зусібіч, як хорти на дикого кабана.

Ґєнка вирвався врешті й утік, залишивши нас геть розгублених наодинці із нашою перемогою. На щастя, знайшовся хтось мудрий, хто запропонував закріпити ту перемогу листом до дирекції – з коротким описом інциденту і проханням поміняти нам класного керівника. Постріл був влучний. Дирекція не хотіла скандалу, а надто такого, який би виходив за межі школи. Тож вони бігцем задовольнили наше прохання, а заразом і зустрічне – від Г.П.Павлова, за умови, що вся ця справа залишиться в нашому вузькому колі. І вона там і залишилась.

Ми раділи тоді, як діти, бо й були ще дітьми; то була наша перша перемога над системою, перший досвід серйозної колективної дії – досвід, по-дорослому кажучи, взаємодовіри і солідарності. Сьогодні я розумію, що для системи той наш демарш не був навіть дрібною подряпиною: Ґєнка й далі ходив по школі з випнутими грудьми й роздавав школярам потиличники, він і далі намагався зробити частину учнів “отлічнікамі”, а частину – “ґорбатимі”, а на дозвіллі, як з’ясувалося згодом, ще й писав доноси на вчителів, котрі видавались йому “буржуазними націоналістами”. Ми не добилися його вигнання зі школи, ані, тим більше, очищення усіх шкіл від таких, як він; ми не створили профспілки й не почали революції; наша вікторія мала насправді значення лише для нас самих. А все ж, припускаю, для багатьох воно було справді істотним. Можливо, навіть визначальним.

 

2

Незабаром я отримав нагоду пригадати той епізод, переглядаючи виставу Бориса Озєрова “Метро” за популярним наприкінці 60-х фільмом Ларі Пірса “Інцидент”. Майже вся дія того твору розгортається у вагоні нічного метро, де двійко молодих відморозків заблоковують двері і протягом понад години тероризують по черзі, одного за одним, дюжину переляканих пасажирів. Спершу вони беруться за ґея, потім за пару євреїв, потім за пару негрів, а потім і за всіх інших. Знущаються з кожного весело і вибагливо, з садистичною насолодою. Найстрашніше у тому фільмі – що дюжина дорослих людей у вагоні мовчки спостерігає, як двійко розпаношілих бандитів мордують чергову жертву, і кожен при тому надіється, що справа до нього особисто не дійде – треба лиш тихо сидіти, вдаючи, ніби це тебе не стосується і, взагалі, ніби ти нічого не бачиш.

Соціологи називають це дилемою колективної дії. Дюжина пасажирів могла б легко скрутити двох бандюків і здати поліції, але для цього хтось мусив би вчинити опір і хтось мусив би того зухвальця підтримати, знаючи, що й інші зроблять так само. Для цього, однак, потрібна взаємодовіра – певність, що ти не залишишся наодинці із бандюками, тимчасом як інші тихенько радітимуть, що знайшовся дурень, котрий узяв усе на себе і відволік увагу грізних нападників. У підручниках соціології це ілюструється дилемою двох в’язнів.

Обидва вони – заарештовані за підозрою у спільно скоєному злочині. Та оскільки проти них нема прямих доказів, слідчий веде хитру гру проти кожного, тримаючи їх в окремих камерах і схиляючи до сепаратного зізнання. Аргументи слідчого прості й переконливі: ти, тлумачить він кожному, повинен зізнатися якомога скоріш, щоб отримати м’якше покарання. Бо інакше – тебе випередить твій напарник і тоді він отримає м’якше покарання, а ти – дістанеш максимально велике. Слідчий знає, що кожна жива істота має інстинкт самозбереження і що цей інстинкт підказує кожному рятуватись передусім самому. В’язні мають дві опції: або здати напарника й порятувати себе, або ж зачекати, поки він здасть тебе першим задля власного порятунку. Тим часом є й третя можливість, про яку слідчий, однак, не згадує: обидва в’язні можуть уперто не зізнаватися, і тоді йому доведеться обох відпустити за браком доказів.

Ця третя опція проста й ефективна, проте щоб вона здійснилася, в’язні мусять максимально одне одному довіряти, мусять мати абсолютну певність, що напарник не зрадить. Лише тоді їхня дія може бути справді спільною (солідарною) і справді успішною. Але для цього вони мусять добре знати одне одного, мусять мати певний спільний досвід, з якого та взаємодовіра виростає. Можна сказати (вельми умовно), що ми з однокласниками такий досвід мали й тому кинулися захищати товариша від фізрука-культуриста; натомість пасажири метро такого досвіду не мали (або мали цілком протилежний), і тому воліли не висовуватися, щоб не опинитись у ролі крайньої і найбільшої жертви.

3

На початку 90-х Роберт Патнем опублікував пречудову книжку “Making Democracy Work”, яка згодом з’явилася й українською під назвою “Становлення демократії”. Ішлося там насправді не про демократію, а про громадянське суспільство – про ту мережу формальних і неформальних громадянських спільнот, яка, власне, й забезпечує повноцінне функціонування демократичих інституцій (хоч і далеко не завжди його ґарантує).

Роберт Патнем спільно з колеґами дослідив формування громадянських навичок і настанов, анґажування до розмаїтих громадських справ на рівні мікросоціуму у північних і південних реґіонах Італії. Зіставлення “двох Італій” не було випадковим: за припущенням автора, північна Італія мала значно багатшу історичну традицію участі громадян у житті міст-республік, – якої не мали південні провінції, котрі історично перебували у складі різноманітних авторитарних утворень. А тому й нині громадянська активність, добровільна включеність громадян у всілякі суспільні процеси й ініціативи, а відтак і загальна функціональність соціальних інституцій на півночі мала б бути помітно вищою, аніж на півдні.

Центральним поняттям у книзі Патнема є поняття суспільного (чи “соціального”) капіталу – рівня довіри й емпатії співгромадян одне до одного та готовості одне одному безкорисливо допомагати – не з очікування безпосереднього відвзаємнення (за принципом “я – тобі, ти – мені”), а з усвідомлення взаємодопомоги як суспільної норми (“я допомагаю де можу кожному, знаючи, що будь-хто інший у разі потреби так само допоможе мені”).

Суспільний капітал, як пояснює Патнем, дуже важко накопичується й дуже легко марнується. Накопичується він насамперед через повсякденний досвід взаємодовіри й співпраці, через послідовне виконання контрактів і зобов’язань, дотримання даних слів, готовість ставитися до інших людей достоту так, як тобі б хотілося, щоб вони ставилися до тебе. У невеликих спільнотах, де всі одне одного знають, – у класі, в селі, у грецькому місті-полісі – накопичення капіталу відбувається легко, бо порушники на виду і на них легко накласти санкції: не вітатися з ними, не дружити, не брати до спільної гри, до спільних проектів, виключати зі своєї спільноти, виганяти зі свого полісу.

Складнощі починаються у великих спільнотах, більшості членів яких ми не знаємо, а проте мусимо повсякденно з ними співпрацювати: класти гроші у банк із надією, що нам їх повернуть; купувати ліки з надією, що отримуємо саме той препарат, який вказаний на етикетці; обирати свого депутата, сподіваючися, що він поводитиметься відповідно до задекларованої ним програми. В одних спільнотах ці сподівання збуваються майже на сто відсотків і ми називаємо такі країни розвиненими; в інших – не збуваються зовсім, і ми називаємо їх збанкрутілими (чи неспроможними) – failed states. Ще в інших – як у нас – вони збуваються на 30, 40 чи 50 відсотків, – і відповідно саме такий відсоток коштує наша праця, наша валюта, наша нерухомість, наша країна від їх реальної вартості. Решта – це корупційна втрата, свого роду страховий внесок, податок на ризики, на недовіру, непевність, невизначеність.

Безумовно, в усіх спільнотах існують порушники, тому що завжди була й буде спокуса “халяви” чи, як її називають соціологи, free riding (дослівно – проїхатись зайцем, а недослівно – взяти зі спільної каси більше, ніж ти туди вносиш, дарма що за масового поширення такого підходу каса врешті цілком спорожніє, трамваї зупиняться, кібуци стануть колгоспами, а в громадських басейнах буде більше сечі, як води). В усіх спільнотах є механізми контролю за зловживаннями та засоби санкціонування порушників. Проте в громадянських спільнотах вони виконують усього лише допоміжну, вторинну роль, тимчасом як основними там є механізми самоконтролю і внутрішньої відповідальності, засновані на усвідомленні того, що кожен free riding – це не тільки пробоїна у спільному для всіх кораблі, це ще й іржа довкола тої пробоїни, яка роз’їдає все днище.

Таке розуміння громадянської поведінки формується головно “знизу”, із повсякденного досвіду, тимчасом як “згори” воно лише певним чином підтримується й стимулюється (чи, навпаки, корупційно знищується). Роберт Патнем із цифрами у руках показує, що жителі півночі беруть значно активнішу участь у місцевих виборах і різних формах протесту, охочіше передплачують місцеву пресу й обговорюють місцеві новини, частіше належать до різних громадських організацій, причому не тільки великих, загальнонаціональних, а й до зовсім дрібних, неформальних – як, наприклад, літературні гуртки, аматорські хори, туристичні клуби, мисливські асоціації, товариства спостерігачів за птахами тощо. Участь у кожній такій організації, пояснює Патнем, дає досвід громадянської взаємодії: планування й дискутування, розподілу і виконання обов’язків, допомоги колегам, збирання й використання членських внесків, особистої й колективної відповідальності.

Тоталітарні режими не толерують жодної незалежної від держави організації, жодної не контрольованої владою громадської активності. Фактично єдина суспільна клітинка, яка зберігає ще певну автономію у такій системі, це родина. Саме тут ще існує певна взаємодовіра, зберігається альтернативна, невідфільтрована офіційною історіографією пам’ять, і обговорюються реальні, не зманіпульовані партійним офіціозом проблеми. Проте влада намагалась опанувати і цю клітинку, запустивши у неї, як вірус, міф про піонера-героя Павлика Морозова – гіперлояльного підданого, готового доносити в “органи” на власних родичів.

Там, де нема громадянських традицій, де нема позитивного соціального капіталу, суспільство самоорганізовується не за громадянським принципом, а за мафійним – не горизонтально, як інклюзивна грибниця, а вертикально, як ексклюзивна ієрархія. Українське суспільство після розпаду СССР пішло обома шляхами: розбудови мафійних структур довкола посткомуністичної влади і пов’язаних із нею “бізнесів” та – творення низових громадянських структур як своєрідної альтернативи до успадкованих напівфеодальних-напівмафійних ієрархій. Кожна наша революція – це у певному сенсі зіткнення двох проектів, двох візій майбутнього, двох способів самоорганізації. Поки що ми як суспільство виграємо на короткій дистанції, але програємо на довгій. 

Нам не бракує сили, нам бракує уміння її застосовувати – системно і послідовно. Книжка Патнема називається не “Становлення демократії”. Англійською мовою “Making Democracy Work” означає (дослівно) “змусити демократію працювати”. Тобто – приводити в дію, робити функціональною. Щось подібне можна б сказати й про нашу силу: вона не ззовні, а в нас самих. І все, що потрібно, – це в неї повірити, навчитись використовувати. Засвоїти вельми простий урок із дилеми двох в’язнів, дилеми колективної дії: зусилля не додаються, а множаться в тих спільнотах, де домінує взаємодовіра.

Джерело: НВ

“Що дасть нам силу?” — спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали — письменники, філософи, журналісти і вчені — міркують про те, де шукати силу, аби рухатись до мети. Всі тексти шукайте за тегом #Що дасть нам силу?

Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.