Ґульнара Бекірова: “Українці й кримські татари століттями живуть поруч, але майже нічого не знають одні про одних”

Опубліковано: 21.01.2021,  Переглядів: 29

Нове інтерв’ю циклу “Культура в режимі очікування” – з кримськотатарською історикинею, журналісткою Ґульнарою Бекіровою. З початком російської окупації Криму Ґульнара Бекірова була змушена залишити півострів і припинити викладати в Кримському інженерно-педагогічному університеті в Сімферополі. Зараз вона живе в Києві, працює на телеканалі ATR.

Ґульнару Бекірову знають як дослідницю історії Криму та кримських татар, зокрема трагічних радянських років з нетривалим національним відродженням, а пізніше – репресіями, геноцидом, вигнанням. Нещодавно вона стала однією з авторок унікального, першого посібника “Історія Криму та кримськотатарського народу” (видано українською і кримськотатарською мовами). Те, що досі такого підручника не існувало, зокрема що його не було видано за часів незалежності – факт надзвичайно промовистий. Узагалі, розмова з пані Ґульнарою показує, як, попри самоочевидне і природне в нинішніх умовах союзництво і співпрацю, українці й кримські татари продовжують залишатися не надто добре знайомими одне одному і слабо інтегрованими народами і як мало ще зроблено для розбудови кримськотатарського життя в “материковій” Україні.

Сьогодні голос кримськотатарських інтелектуалів та інтелектуалок, зокрема Ґульнари Бекірової, варто почути всім, хто всерйоз замислюються про майбутнє Криму та відносин українців і кримських татар.

До речі, в листопаді пані Бекірова отримала міжнародну нагороду за свої історичні студії та журналістську працю.

— Вітаю вас із отриманням премії чеського Інституту дослідження тоталітарних режимів “За досягнення щодо захисту принципів демократії, свободи і прав людини”!

Дякую! Як і кожна нагорода, це моральна підтримка, знак того, що твоя праця помітна і ти працюєш не марно. Я ще не можу повністю відчути значення нагороди, оскільки через пандемію урочиста церемонія, що мала відбутись у Сенаті Чехії, відкладена. Премію бачила тільки на фотографії (сміється). Та хай там як, звичайно, це приємно.

Пані Ґульнаро, ви взяли участь у підготовці посібника “Історія Криму та кримськотатарського народу”. Розкажіть, будь ласка, про ідею та втілення цього проєкту.

Кілька років тому громадська організація ГО “Къырым аилеси (Кримська родина)” організувала для дітей кримських переселенців заняття з історії кримських татар, їм також викладали народну музику й танці. Уроки з історії готував молодий викладач Бекір Аблаєв, я трохи його консультувала. Це було складно, бо матеріали для кожного уроку доводилося визбирувати з різних джерел, адже за стільки років існування кримськотатарського народу не було видано жодного підручника чи посібника з його історії. Так народилась ідея – втілити мрію багатьох поколінь кримських татар, створити книжку, в якій наша історія була б викладена в повному обсязі, була б написана зрозумілою мовою і мала б привабливу форму – з ілюстраціями та гарним оформленням.

І ось пів року тому Український Культурний Фонд підтримав проєкт “Къырым аилеси” під назвою “Кримські татари: Історія. Культура. Мистецтво”. А в цьому проєкті, поміж іншим, було заплановано випуск навчального посібника “Історія Криму та кримськотатарського народу”. Керівниця “Кримської родини” Аніфе Куртсеїтова запросила мене та ще кількох істориків стати авторами книжки.

Працювати довелось дуже інтенсивно, в нас було тільки чотири місяці, але я вважаю, ми впорались. Книжка вийшла двома тиражами – 500 примірників кримськотатарською мовою, 500 – українською. А ще вона є у відкритому доступі в інтернеті.

На який вік розраховано посібник?

Надзавдання, яке ми собі ставили, було досить амбітним – створити універсальну книжку, яка була б цікава всім. Але, звісно, є й цільова аудиторія – школярі середніх і старших класів. Та ми також розуміли, що серйозні прогалини в знаннях є й у вчителів. Тому намагалися, щоб стилістика викладу була не науковоподібна, але водночас щоб інформація була верифікована з точки зору сьогоднішнього історичного знання.

“Перших репатріантів у 1960-х не прописували і силою виганяли з Криму”

Одна з цікавих і дуже малознаних тем, згаданих у книжці, – “передповернення” кримських татар до Криму. Маю на увазі “самочинний” переїзд окремих родин на батьківщину в 1960-1980-х роках, коли на це ще не було дозволу радянської влади, натомість була активна протидія.

Це надзвичайно трагічна сторінка історії, і її, на жаль, зовсім не знають сьогодні в Україні.

Після депортації 1944 року кримські татари 12 років жили в місцях вигнання, зі статусом “спецпереселенців”. Фактично цілий народ перебував у гетто, пересуватися навіть у межах одного району без дозволу коменданта було заборонено, до того ж кримські татари мали відзначатись у спецкомендатурах. Неможливо було поїхати в іншу республіку СРСР, закривався доступ до інтелігентних професій. Увесь народ перетворився на колективного політв’язня. Тоді основна частина кримських татар перебувала в Узбекистані.

1956 року з кримських татар зняли статус спецпереселенців, але – без права повернення до Криму. Для кримських татар було абсолютно неприйнятним і далі жити у вигнанні. З середини 1950-х років розпочався національний рух кримськотатарського народу за повернення на історичну батьківщину. І ця активність у 1967 році змусила керівництво Радянського Союзу безпосередньо зайнятися кримськотатарською проблемою – вони, зокрема, побоювалися політичних ексцесів у рік 50-річчя Жовтневої революції. 5 вересня 1967 року після численних акцій протесту з’явився Указ найвищого органу радянської влади – Президії Верховної Ради СРСР.

Указ № 493 назвали досить дивно – “Про громадян татарської національності, які проживали в Криму”. Він скасовував рішення державних органів у частині, що містила огульні обвинувачення у зраді батьківщини, але стверджував, що “громадяни татарської національності, які проживали в Криму”, “вкоренилися на території Узбецької та інших союзних республік”. У наступній постанові Президії № 494 зазначалося, що відтепер “громадяни татарської національності… та члени їхніх родин користуються правом, як і всі громадяни СРСР, проживати на всій території, відповідно до чинного законодавства про працевлаштування та паспортний режим”.

Це стало поштовхом для спроб повернення до Криму?

Теза про “укорінення” була, звісно, підозріла, а формулювання етноніма дивне – “громадяни татарської національності, які раніше проживали в Криму”. Але кримські татари сприйняли Указ як відкриття шляху на батьківщину. Та коли перші репатріанти приїхали до Криму, з’ясувалося, що їх не лише не прописували, але й силою виганяли за межі півострова. Люди не хотіли повертатись у місця заслання та намагались облаштуватися там, де їх прописували – у найближчих до Криму Херсонській, Запорізькій областях України, в Краснодарському краї Росії. Так утворилися громади кримських татар у цих краях. Ось і я народилася вже в Мелітополі в Запорізькій області, а не в Криму і не в місцях заслання.

Чи можна уявити хоч одну демократичну країну, де цілий народ був би позбавлений права жити на своїй історичній батьківщині? Апогеєм політики “Крим без кримських татар” стало самоспалення кримського татарина Муси Мамута, якого раніше заарештували та засудили за те, що він хотів оселитися в рідному Криму – “за порушення паспортних правил”. Під загрозою повторного арешту Муса спалив себе.

Про цю політику, про людей, які вповні випробували на собі жорстокість влади, я докладно писала в своїй книжці “Пів століття опору: кримські татари від вигнання до повернення (1941-1993 роки): нарис політичної історії”. Знімала про це багато випусків авторської передачі “Тарих седасы” (“Голос історії”) на телеканалі ATR. Там вийшли й мої великі документальні фільми про кримських татар Херсонської області та Мелітопольщини “Близька далека батьківщина” та “З тугою за батьківщиною”.

На жаль, у сьогоднішній демократичній Україні ці ганебні сторінки радянської історії не отримали адекватної моральної оцінки та невідомі громадськості.

“Міфотворчість про кримських татар продовжилась і в підручниках уже в незалежній Україні”

Як ви бачите шлях взаємного порозуміння і пізнання українців і кримських татар у сприйнятті спільної історії? Адже її стандартний образ сповнений і дбайливо підкреслених реальних конфліктів, і стереотипів.

Справді, довгі десятиліття в масовій свідомості зусиллями радянських історіографів і різноманітних “бійців ідеологічного фронту” культивувався міф про споконвічну ворожнечу між слов’янами і тюрками, між християнами і мусульманами, а отже – між кримськими татарами й українцями. Ці міфологеми закладалися як міни сповільненої дії у свідомість дітей через шкільні підручники. Я й сама навчалася за цими підручниками, але найбільш неприємно те, що ця міфотворчість продовжилась і в підручниках з історії та літератури вже в незалежній Україні.

У 2010 році ми разом з колегою, істориком Ельведіном Чубаровим провели масштабне дослідження українських підручників гуманітарного циклу. Висновки були невтішні – з них геть нічого доброго про кримських татар, та й не лише про кримських татар, дізнатися було неможливо. Підручники писались у рамках яскраво вираженої етноцентричної парадигми – українці versus усі інші етноси. Очікувано, що в таких підручниках не було інформації про жодних видатних представників кримськотатарського народу.

Нині, на щастя, ситуація зі шкільними підручниками в Україні помітно поліпшується. У шкільній програмі з історії України з’явилися важливі епізоди з історії кримськотатарського народу. Але це сталося тільки тоді, коли Крим опинився під контролем Росії. Лихо не без добра.

Виходить, “взаємне знайомство” в нас іще перебуває на дуже скромному рівні…

Це справді дивовижно: можна довго – роками, навіть століттями – жити поруч і майже нічого не знати одні про одних. Я кажу про історії цілих народів. Ось так і трапилося з історією кримських татар і українців. Пам’ять людства коротка та вибіркова, часом минає багато років, поки історики напишуть про справи давно чи недавно минулих днів. Тривалі роки історію писали про одвічну ворожнечу, але сьогодні ми розуміємо, що були й спільні військові союзи, і стратегічні політичні сюжети в Середньовіччі. Та, звісно, історія ХХ століття містить безліч прикладів солідарності та спільних зусиль активістів кримськотатарського і українського рухів.

Взяти, наприклад, істинно героїчні зусилля на підтримку учасників кримськотатарського руху генерала-правозахисника, одного із засновників Української Гельсінської групи Петра Григоренка. Боротьба Петра Григоровича за права кримськотатарського народу – це шматок життя завдовжки 20 років: обшуки, арешти, роки ув’язнення в спецпсихлікарні, а потім вимушена емiграція. Але це лише частина історії спільної боротьби кримськотатарського народу та представників українського демократичного руху. А між тим, ця історія набагато об’ємніша, в ній багато імен і прикладів.

“Хто може жити в Криму – має залишитись на батьківщині”

Що в сенсі освіти і культури створено на “материку” для тих кримських татар, які виїхали з-під окупації?

Я вже казала про організацію “Къырым аилеси” (“Кримська родина”). У Києві працює Таврійський національний університет імені Володимира Вернадського. У вересні 2016-го відбулося його урочисте відкриття. Так університет, який відкрився в Криму 1918 року, через майже 100 років розпочав нову історію в Києві.

На материку продовжує мовлення й змушений залишити Крим телеканал ATR, де я маю щастя працювати. У 2015 році відкрився “Кримський Дім”, який за ці роки став одним з центрів громадського життя кримчан.

Мабуть, це і є головні острівці Криму на материку. Та їх, звичайно, явно замало для того, щоб люди почувалися психологічно комфортно та спокійно. Потрібні центри для спілкування, психологічної допомоги, та й нема чого приховувати – треба створювати робочі місця для цих людей, адже починати з нуля “знаходити” себе в Києві чи інших містах дуже непросто.

Виїзд кримських татар із півострова з початком російської окупації – це, я так розумію, великою мірою виїзд саме інтелектуальної еліти. На думку одразу спадають паралелі з попередніми масовими міграціями після захоплення Криму Російською імперією, потім у ХІХ столітті.

Так, історичні паралелі й алюзії тут напрошуються, й вони виправдані. Якби не масові еміграції кримських татар наприкінці XVIII і у XIX століттях, коли за півтора століття кримськотатарський народ став у Криму меншиною, то, швидше за все, не було б і трагедії вигнання 1944 року. Реалізувати цю підлу військово-чекістську спецоперацію та позбавити 200 тисяч кримських татар батьківщини сталінська влада змогла всього лиш за 3 дні.

Тому я вважаю, що всі, хто може залишитися в Криму, в кого є робота, хто може себе реалізувати, кому не загрожує арешт – вони мають жити на батьківщині. А хто не може жити в Криму фізично – ті повинні бути корисні своїй батьківщині, живучи в діаспорі. Це моя думка.

Життя вигнанців з окупованих земель, звичайно, і раніше багато в чому оберталося навколо інтернету – спілкування з близькими, новини з рідних місць. Тепер цю ситуацію поглибила пандемія коронавірусу.

Що нам принесло і принесе “життя онлайн”? І чи повернемося ми до звичного життя після пандемії? Одні вважають, що “світ уже не буде таким, як раніше”, інші – що “суттєво нічого не змінюється”.

“Життя онлайн” – це, звісно, дуже цікавий досвід. Як з’ясувалось, і я це відчула у власному житті, дуже багато сил і часу можна зекономити, перевівши життя в онлайн. Виявляється, багато конференцій, інтерв’ю, навіть телеефірів цілком реально проводити в онлайні, й це аніскільки не заважає з точки зору змісту.

Проте я переконана, що після закінчення пандемії (сподіваюся, це станеться скоро) світ повернеться до попереднього життя. Так, швидше за все, збережеться звичка носити маски в людних місцях, але все інше – подорожі, зустрічі, спілкування людей у реалі – все буде по-старому. Я сподіваюся, ці важкі випробування навчать людей цінувати те, від чого їм довелося повністю чи частково відмовитися в період пандемії: близькість, радість тактильного спілкування.

Розкажіть, будь ласка, над чим ви працюєте тепер, у Києві?

У мене зараз залишилась одна робота на телебаченні – я, як і раніше, роблю історичну програму “Тарих седасы” на телеканалі ATR. Це два нові випуски на тиждень, робота складна, вона потребує багато часу і сил. Але це й уся моя робота наразі. Через скорочення фінансування сайту “Крим.Реалії” довелося призупинити співпрацю з цим ЗМІ, для них я робила колонку “Сторінки кримської історії”. Час зараз важкий – економічна криза, тяжка ситуація з коронавірусом. Отже, в мене тепер, як і в усіх, головне завдання – просто вижити.

Джерело: LB.

Спілкувався Олег Коцарев

LB.ua продовжує публікацію серії інтерв’ю в рамках фокус-теми Українського ПЕН 2020/2021 “Культура в режимі очікування”. 

“Культура в режимі очікування” — фокусна тема Українського ПЕН 2020-2021 років, у межах якої провідні інтелектуали — письменники, філософи, журналісти, науковці — розмірковують про те, що чекає на культуру, Україну і світ після карантину і глобальної кризи, які поставили наше життя на паузу.

Проєкт реалізується за підтримки Національного фонду на підтримку демократії (NED).