Голос Зімбабве. Ціці Данґарембґа – лауреатка премії ПЕН “За свободу вираження поглядів”

Опубліковано: 02.02.2021,  Переглядів: 110

Оксана Розумна

Говорити і писати про зімбабвійську авторку Ціці Данґарембґу і те, що вона робить в умовах абсолютно безнадійної реальності і репресій, потрібно в різних аудиторіях в усіх без винятку частинах сучасного світу. Сьогодні для цього є ще одна нагода – щойно у січні вона отримала Міжнародну премію Oxfam Novib / PEN 2021 року “За свободу вираження поглядів”. Щороку нагорода присуджується письменникам та журналістам як визнання їхньої боротьби за свободу слова в умовах небезпеки для власного життя. 

Зімбабвійська романістка, режисерка і кіносценаристка Ціці Данґарембґа минулого року зазнала жорстоких переслідувань з боку місцевої влади, опинившись у вирі протестних рухів у Зімбабве. Тоді ж, у 2020-му, її новий роман “Це оплакане тіло” ввійшов до списку “Букера”. Ці дві події практично співпали у часі і дають підстави говорити про Данґарембґу як про непересічну постать сучасного світу.

Якогось дня я йшла однією з вулиць Брукліна – “білого” заможного району Преторії, де нечасто й зустрінеш перехожого – народ пересувається переважно авто, за винятком спортсменів, хатніх робітниць та садівників-прибиральників. До мене підійшла втомлена жінка з важкою ношею: у її пластиковому пакеті був барвистий крам, шматки традиційної африканської тканини і пошитий з неї одяг. 

Жінка звернулася до мене “доброго дня, я із Зімбабве” з інтонацією, яка передбачала одночасно вибачення і надію, що у неї щось куплять. 

На той час мої, як і більшості українців, уявлення про ситуацію в Зімбабве були досить розмитими. Доля колишньої британської колонії Південної Родезії, названої на честь білого колонізатора Сесіля Джона Родса, з плодючими землями і збираними на них багатими врожаями, на початку ХХІ століття різко змінилася. Диктатура і свавільне управління Роберта Мугабе зробили Зімбабве країною безробіття і бідності, населення якої потерпає від нестачі питної води і лікарів. Зрештою, це призвело до того, що країна перестала бути домом для багатьох своїх громадян, змусивши їх мігрувати в пошуках роботи. Із власного досвіду життя у Південній Африці і спостережень скажу, що більшість тутешніх робітників, готових сумлінно працювати за найменшу платню, – зімбабвійці, що говорять мовою шона. 

До шона, своєї рідної мови, Ціці Данґарембґа поверталася кілька разів, як і до самої країни. Як письменниця, що пише англійською та видається у Великій Британії, і, ще раніше, як студентка європейських університетів, вона могла б назавжди поїхати із Зімбабве. Однак цього не сталося.

Данґарембґа залишається у Зімбабве, де політична тиранія діючого президента щодо журналістів і громадянського суспільства, корупція та необхідність реформ покликали до життя рух Zimbabwean lives matter. Цей теґ з’явився у соціальних мережах незадовго до новини про арешт Ціці Данґарембґи. 31 липня 2020 року вона вийшла з дому з плакатом, закликаючи до звільнення журналіста Хоупуелла Чиньоно, і практично одразу ж опинилася за ґратами.

Однак протест Данґарембґи починається значно раніше. Вона зізнається у промові до PEN International, що ніколи не почувала себе активісткою, радше відповідальною громадянкою, якій не байдуже, яким шляхом рухається її країна. “Насамперед я письменниця та сценаристка, що порушує соціальні питання, тому для мене нормально цікавитися, що відбувається із суспільством”. Саме тому в романах і фільмах Данґарембґи мова про те, що сьогодні хвилює її країну.

Ця країна – Зімбабве, де якість життя різко знижується, а смертність зростає, більша половина новонароджених не проживають і року, велика частка сучасних підлітків приречена померти від СНІДу, більшість медіа перебувають у власності держави, доступ до інтернет-ресурсів обмежений, а знімати кіно, за словами Данґарембґи, можливо лише за умови, що ти маєш певні зв’язки з урядом. Найгірше, що суспільство повільно звикає до такого стану речей, відмовляючись від боротьби і навіть надії на щось краще. “Я живу в атмосфері, де не можу займатися своїм мистецтвом і ремеслом, – ділиться письменниця, – це означає, що я маю використовувати власну творчу енергію на інші речі – брати участь у поточній ситуації як громадянка. Те, що мене до цього надихає, надихає й писати”.

Данґарембга переконана, що зімбабвійці і є тією частиною населення земної кулі, трагедії яких часто виявляються не вартими уваги світової громадськості, та, що непокоїть найбільше, – не вартими уваги й осмислення ними самими. Їхні тіла не оплакуються. У 2015 році опублікована нігерійсько-американським митцем Теджу Коулом стаття “Неоплакані тіла” (Unmournable Bodies) сколихнула світ, висвітлюючи “консенсус щодо оплакування”, до фокусу якого очевидно не потрапляють і зімбабвійці: їхні смерті і страждання не є вартими жалоби. 

Поняття “оплаканого тіла” запозичується Данґарембґою для однойменного роману, який у 2020 році потрапив до короткого списку Букерівської премії. “Це оплакане тіло” – фінальна частина трилогії, перша книга якої – “Тривожні обставини” – є першим у Зімбабве романом темношкірої авторки, написаним англійською. У ньому йдеться про дорослішання дівчинки-підлітка Тамбудзай, яке відбувається на тлі буденної жорстокості. Трилогія висвітлює проблему насильства у повсякденному житті країни, яке вже сприймається як даність, і змушує письменницю говорити про неможливість оплакувати життя близьких людей та усвідомлювати власні втрати – вони вважаються нормою. Таким чином суспільство, дистанціюючись від малих щоденних актів насильства, зрештою, дистанціюється від себе самого, не приймає, а потім і відштовхує себе. Це розповідь про ту частину населення земної кулі, страждання якої не потрапляють до світових медіа, не усвідомлюються і не помічаються навіть нею самою. 

Прикметно, що публікація першого роману Данґарембґи “Тривожні обставини”, написаного у 1985 році, відхилялася чотирма зімбабвійськими видавцями. Вперше книга побачила світ у 1988-му у Великобританії, а за рік – у США.

Ціці Данґарембґа добре розуміє пастку, до якої потрапило суспільство Зімбабве: з одного боку, на ментальний простір цих людей впливає колоніальне минуле, через лінзу якого вони бачать себе упослідженими. З іншого боку, вона гостро відчуває нав’язану ззовні парадигму розвитку, в контексті якої знімає кіно про африканських людей, у першу чергу – жінок, яким постійно чогось бракує. 

Повертаючись до подій 31 липня 2020 року, які стали поворотними для Зімбабве і для лауреатки цьогорічної премії PEN “За свободу вираження поглядів”: попри заборону уряду виходити на вулиці, вона вийшла. На той час у країні вже близько місяця тривали напади поліцейських на мирних протестувальників, погроми помешкань журналістів та активістів руху Zimbabwean Lives Matter на тлі безпорадності місцевої медицини та довгих черг до супермаркетів за їжею.

Того дня через загрозу нової хвилі репресій громадяни Зімбабве не підтримали заклик до загальнонаціонального протесту. Тож, зі слів Ціці Данґарембґи, вона разом з другом опинилася у цілковито порожньому місті: на вулицях панувала смертельна тиша, не було ні машин, ні пішоходів, ні груп демонстрантів. “Хоча люди в Зімбабве хочуть змін, ми ще не маємо можливостей, матеріальних чи психологічних, для їх створення,” – резюмує письменниця.

Ціці Данґарембґу було звинувачено у “порушенні громадського порядку та карантинних заходів”, і її справу досі не закрито. Але вона не полишає свою діяльність у Twitter, закликаючи до звільнення усе нових жертв режиму, та працює над фантастичною повістю для підлітків. 

Ще кілька слів про премію PEN “За свободу вираження поглядів”.  Її історія – зовсім не про успіх. Це не та нагорода, якої хтось би прагнув. Разом з тим це визнання – важлива “рука підтримки” світової спільноти авторам, які ризикують залишитися сам-на-сам із режимом у локальній боротьбі. Минулого року цю нагороду отримала угандійська вчена і поетка Стелла Ньянзі, яку на той час було ув’язнено “за кіберпереслідування” президента Уганди Йовері Мусевені. Вирок було скасовано в лютому 2020 року, через чотири тижні після отримання нагороди в Гаазі. 

Оксана Розумна

Без категорії