Ефект реальності

Опубліковано: 18.01.2021,  Переглядів: 38

Ірина Славінська

Пізній вечір, виходжу надвір після ефіру на радіо. Може здатися, що навколо нікого немає. Але ось на парковці світиться вікно в охоронців, а геть поруч – вікна колег на Хрещатику, 26. На подвір’ї доволі темно. Йду до авта, кладу торбу на пасажирське сидіння. Відкриваю свої водійські дверцята. Завмираю – якийсь звук, ніби десь шурхотить місцевий котик. В цю мить починається – вітер, опале листя чиркає асфальтом, летить із неймовірним сухим звуком. На абсолютно тихому подвір’ї стою я одна, тримаючись рукою за ручку дверцят, слухаю. Стояла я і слухала весну, але це не весна, і я насправді не одна.

Ту мить я прожила як одну з найбільш наповнених – якщо рахувати від моменту початку карантину.

Чому? Ретроспективно я думаю про неї як про метафору карантинного життя. Одинокість, хоча навколо тисячі таких самих, як я. Пошук поживи для чуттів – тієї, що дозволила б урізноманітнити досвід відеорозмов. Наповненість спогляданням і нуль тривоги.

Згодом я усвідомила, що про цей досвід неможливо розповісти зрозуміло.
*
А заради чого ви готові ризикнути здоров’ям і прийти на подію offline?

На цей жарт чимало колег сміються, але все більше стає таких, хто не сміється. Не повторюючи нічого про “нову нормальність”, хочу подумати про інше. Контенту навколо стає все більше — до звичних книжок і фільмів додалися онлайн-версії вистав, концерти без глядачів (але з трансляцією наживо, наприклад, на Радіо Культура), онлайн-дискусії, онлайн-конференції. Сюди додаймо ще всілякі візуальні проекти, котрі навіть offline можна доволі усамітнено — і тому порівняно безпечно — споглядати в галереях.

З колегами від початку карантину міркували, чого не вистачає в онлайн-форматах. Якості відео? Доброго звуку? Сценарію, щоб було більше драми? Менш статичної картинки? Так, але й тепла іншої людини. Дихання глядачів у залі, невчасних оплесків між частинами симфонії, потайного модераторського поплескування по зап’ястку, аби нагадати промовцю, що час завершувати виступ. Широкої усмішки, прихованого позіхання, візуального контакту з іншими, щедрої жестикуляції, незадоволено схрещених на грудях рук.

В час карантину широта жесту вимірюється діагоналлю екрана. Хоча моя улюблена історія — про візуальний контакт. Тобто про те, як створити враження, що онлайн співрозмовники під час спільного відео отримують від мене візуальний контакт очі в очі: потрібно дивитися не на екран, тобто не на співрозмовників, а на вічко камери. Не дивлячись ув очі, створюю враження, що дивлюся в очі.

*
– Мені навіть соромно запрошувати друзів на свої концерти.

Це говорить один дуже відомий митець, який в докарантинній реальності легко збирав аншлаги.

Десь тут виникає простір для роздумів про відповідальність за те, що спільна мистецька практика може бути полем ризику.

Десь тут виникає простір для роздумів про справедливість і співмірність. Чи вистава й служба в церкві однаково обмежені нормами “червоних” і “жовтих” зон? Чи супермаркет і музейна зала однаково небезпечні й однаково недоступні?

Десь тут виникає простір для роздумів про пошук нових алгоритмів підтримки незалежних артисток і артистів, про виживання незалежних майданчиків.

Митець погано живе без публіки — і ми розуміємо, що це і про власну перформативність, і про любов до буття на сцені, але й про заробіток. Не надлишок, не приємний бонус за хобі, а платня за справу життя, котрій присвячено повний робочий день. Це історія про справедливу оплату за якісно зроблену роботу. Про суттєву зміну умов виробництва. Про те, як сумлінне материнство й батьківство поєднується з карантином і неможливістю працювати в даних обмеженнях.

Саме тому від початку карантину я час від часу купую квитки на події, куди поки боюся ходити offline. Це плата на перспективу — за ці гроші тамую сумління й плекаю надію, що після пандемії досі матиму, куди ходити в пошуках дозвілля.
*
– Мене дивує, що стільки всього робиться, а все ніби кудись безслідно летить.

Це розмова про радіо, чи то пак взагалі про особливість медіа й діалогу. Про слово “jour”, “день” і “одноденність” говорити вже так банально, що навіть непристойно.

Натомість подумаймо про інше. Скільки людей сьогодні готові дослухати або додивитися до кінця щось довше 5-10 хвилин? Скільки з них збережуть почуте в пам’яті? Скільки з них міркуватиме про контексти? Скільки з них розчаруються, побачивши, почувши чи прочитавши якогось пустобріха з претензією чи патосом дати прості відповіді на складні запитання?

Ці риторичні речення видавалися мені подібними на волання уявної Касандри, поки не почала натрапляти на висловлювання людей про потребу знайти текстову версію довших подкастів, онлайн-, теле- або радіо-розмов. Інші люди натомість часто не читають “лонгрідів” – що б там не означало це слово. Інші люди натомість відкладають щось послухати або почитати для вільніших днів (я в їх числі, але з того кола, де безслідно гублять такі відкладені лінки). Інші люди натомість так розпорошують увагу в цунамі контенту, що забувають навіть скопіювати та відкласти ті посилання на потім. Інші люди щось шерять — ніби переносять пилок з квітки на квітку, без гарантій щось колись самостійно прочитати, послухати чи подивитися.

Десь тут виникає “бульбашка” з тих, хто точно читали одні й ті ж заголовки та ліди, але не обов’язково опустилися нижче першого абзацу.

Хронологічно або просторово довше формулювання думки є простором ризику. Я навіть не впевнена, що це якось погано свідчить про поточний момент. Суто по-житейськи можу констатувати: маючи поспіль 3-4 робочі відеозустрічі онлайн, між якими ще потрібно знайти час бодай забігти до вбиральні, дивно сподіватися встигнути щось більше за залипання в чорні квадрати юзерів, які не вмикають камери під час зустрічей. Можливо, оперативної пам’яті вистачатиме на читання чату, але не обов’язково вдасться прочитати щось довше за кілька речень, особливо тих, які потребують відповіді. Окрема сюжетна лінія — кількість годин праці в тих, хто з ранковою кавою починає читати робочий чат, а після безкінечних “зумів” лиш по шостій вечора починає відповідати на мейли та писати звіти з аналітикою.

Карантинна пауза — час для мультизадачності та сильної фрустрації. Стільки всього робиться, а все ніби кудись безслідно летить.

Онлайн ефіри ще ніколи не були настільки ефірними.
*

Аби зійти з цього кола, нам потрібен Вергілій. А чи бодай відчуття реальності, що триває довше за стрім. Відчуття контексту.

Можливо, карантин переживуть артефакти. Замість тисячі стрімів можна створити книжку. Замість масової події — зустріч тіснішого кола дійсно зацікавлених, чия розмова згодом проросте в щось важливе.

Коли говоримо про паузу, природним є очікування на відновлення звуку. Чекання голосів, які піднімуться й говоритимуть про важливе, пропонуватимуть рішення.

Коли говоримо про паузу, природним є мовчання — цезура. Іноді потрібно подумати, помовчати, послухати — і це звучатиме гучніше за всі можливі голоси.
*
Вітер карантину несе нас, немов зів’яле листя. Про цей досвід складно розповісти зрозуміло. Не всі його переживуть. Але тут може бути й ресурс — для наповненості й творення, для діалогу зі співрозмовниками, яким дійсно можна подивитися просто в очі.

Джерело: НВ

“Культура в режимі очікування” — спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали — письменники, філософи, журналісти і вчені — міркують про те, що чекає на культуру, Україну і світ після карантину і глобальної кризи, які поставили наше життя на паузу. Всі тексти шукайте за тегом #Культура в режисі очікування

Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.