Ефект присутності. Чому віртуальність шкодить нашій людяності

Опубліковано: 13.04.2021,  Переглядів: 22

Володимир Єрмоленко

Ти не можеш закохатися в зображення не екрані. Ти не можеш стати другом з чорним квадратом. Тобі складно співпереживати з тим, хто для тебе є далеким джерелом цифрового голосу, який раптово уривається через поганий зв’язок. 

Пандемія, життя на відстані, спілкування через екрани, поставило перед нами неочікувану проблему: виявляється, наш дух міцно прив’язаний до наших тіл, наші почуття потребують дотику, наші прив’язаності є породженням присутності. Людяними чи ангелічними ми можемо бути тільки в своїх тілах. 

Віртуальний світ ковідної і постковідної епохи здійснює те, про що людство мріяло всю свою історію. Воно мріяло про те, як позбутися вантажу тіл, їхньої прив’язаності до часу та простору, до каруселі народжень та вмирань, їхнього безутішного зів’янення та гниття. Тіла були часто символом перепон, недосконалості, скінченності та смертності; позбутися цих в’язниць із кісток і шкіри було мрією багатьох філософів, поетів та містиків. 

Однак ось ми, безтілесні ефірні створіння, суккуби та інкуби у чорних екранах моніторів. Ми можемо подорожувати в просторі, не встаючи зі своїх крісел. Можемо шепотіти – і нас будуть чути за океаном. Можемо бачити те, що відбувається в іншому просторі та іншому часі. Ми стали маленькими ангелами – які знають більше і можуть більше саме тому, що вже не залежать від своїх тіл. 

Але виявляється, що ці ангели розчаровані. Нас накриває туга за присутністю. Ми не хочемо бачити чорних екранів – ми хочемо бачити обличчя. Ми не хочемо бачити темних оченят вебкамер – ми хочемо бачити оченята реальні, карі, блакитні, зелені, – гаразд, чорні, але людські, реальні. 

Все своє життя наше маленьке людство прагнуло стати чистим духом. І ось, ставши ним, воно залилося сльозами. Бо духовність є людською тільки якщо вона втілена. А думка потребує доторку, погляду і присутності. 

Багато знаків свідчать про те, що ХХІ століття буде (і вже є) століттям безтілесності. Така вже хвиля людської історії: ХХ століття було тілесним, ХХІ стає безтілесним. XVIII було тілесним, ХІХ було безтілесним. Століття часто борються проти «попередників», повторюючи те, що цим попередникам передувало. Зав’язуючи вузол, історія продовжує лінії, які сама раніше заперечувала. 

Однією з найбільших мрій ХІХ століття – століття Гоголя, Шевченка та «весен народів» – була мрія про безтілесне спілкування. Технічні відкриття того століття – телефонія, телеграф, фотографія, фонографія – були породжені поетичними і містичними мріями спілкуватися без тіл, на відстані. Століття було закохане в спіритичні сеанси та викликання духів померлих. 

А тепер згадайте, якими фантазіями наповнені сучасні тех-серіали – наприклад Black Mirror чи Years and Years. Фантазіями про безтілесність нашої свідомості – наприклад, мріями про те, що нашу свідомість можна завантажити в мережу. Мареннями про те, що ми колись зможемо жити без своїх тіл, маючи іншу «оболонку» – і, звісно, уникатимемо смерті. Одна з героїнь Years and Years надихається філософією «трансгуманізму». Завершується цей серіал тим, як родина сідає довкола комп’ютера, щоб почути свою щойно померлу родичку – чию свідомість завантажили у мережу. І вона, ця родичка, продовжує жити, попри смерть свого тіла. Спіритичний сеанс – тільки з новими технологіями. 

Те, що ХІХ століття називало «духом» та «спірітуалізмом», ми сьогодні називаємо «цифровою реальністю». Це теж дивне коло історії: мрії про безтілесність у європейській філософії народилися у давньогрецьких піфагорійців, які обожнювали говорити про числа і «цифру». Європейська духовність народилася з духу математики – щоб сьогодні повернутися в свою «цифрову» стихію. 

От тільки чи справді людина зможе жити в «мережі» абсолютного розуму і продовжувати бути людиною? Чи зможе вона бути «духовною» – саме в людському і людяному сенсі, тобто істотою, яка здатна любити та співчувати – якщо вона позбудеться своїх обмежень? Чи здатен «чистий дух» любити – якщо питання болю та смерті для нього вже не мають значення?

Колись у романі «Ловець океану» я поставив це питання дуже просто: чи не є божественне всередині нас породженням того, що ми є скінченними та смертними? Чи не може бути так, що божественність у нас пов’язана напряму з тим, що ми не є богами? Чи не є наша людяність передусім гострою та болісною відповіддю на нашу смертність та скінченність? 

Віртуальний світ чорних екранів, долання простору та часу ставить перед нами цю дилему знову. Чи здатні ми співчувати тим, чиє існування для нас є тільки віртуальним? Чи збережемо ми здатність співчувати, якщо все більше втрачатимемо присутність інших? Чи навпаки – стаючи більш віртуальними та безтілесними, ми стаємо більш жорстокими і байдужими? Адже люди для нас переставатимуть бути людьми – і ставатимуть тільки зображеннями на екрані. А закохатися в зображення на екрані ти не можеш. 

Філософія ХХ століття зробила нахабні вилазки проти мрії про присутність. Проникливий Жак Дерріда стверджував, що весь потяг європейської метафізики до присутності – це потяг тоталітарний, обмежувальний, «логоцентричний»: він прагне наблизити далеке і назавжди його зафіксувати перед нашим поглядом, прип’яти його голкою до стіни, немов засушеного метелика. Зробити його постійно присутнім – але мертвим. 

Ця критика цікава, але помилкова. Альтернатива, яку бачив Дерріда – нова філософія відсутності – виявляється не менш згубною, ніж прип’ята до стіни змертвена присутність. Сьогодні саме крізь двері відсутності сочиться байдужість і жорстокість. Що більше через «нові технології» ми вчимося «бути присутніми через відсутність», то більше ми надрізаємо нитки наших зв’язків і наших співчуттів, надриваємо колись товсті і міцні лінії, перетворюючи їх на необов’язкові пунктири. Присутність сьогодні – рідкісний скарб, все більше замилений його замінниками, які масово виробляються у промислових масштабах. 

Це не означає, що я – ворог технологій. Зовсім ні. Технології – це лише інструмент. Як ми його використаємо – залежить від нас. Інтернет і віртуальність не є ані добром, ані злом: це знаряддя, яке може бути оздоровчим, а може бути вбивчим. Оздоровчим – коли ми використовувати його для збільшення присутності. Вбивчим – коли ми цю присутність зменшуємо. 

Боротьба за людяність – це, зокрема, боротьба за присутність. Бо ти не можеш закохатися в зображення не екрані. Не можеш стати другом з чорним квадратом.

Джерело: НВ

“Культура в режимі очікування” — спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали — письменники, філософи, журналісти і вчені — міркують про те, що чекає на культуру, Україну і світ після карантину і глобальної кризи, які поставили наше життя на паузу. Всі тексти шукайте за тегом #Культура в режимі очікування

Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.