Діана Клочко: “Оцифровування музейних фондів може змінити уявлення про Україну. У самих українців і у світі”

Опубліковано: 31.03.2021,  Переглядів: 20

Діана Клочко — важливе ім’я в мистецтвознавчому та культурологічному дискурсі України. Мистецтвознавиця, арткритикиня, письменниця, кураторка, лекторка, перекладачка — за кожною із цих іпостасей стоять десятиліття унікального набутого бекграунду. За книжку “65 українських шедеврів. Визнані й неявні” у 2019 році пані Діана здобула премію імені Юрія Шевельова і фактично започаткувала окремий тренд в українській інтелектуальній есеїстиці — говорити та рефлексувати про візуальну культуру. Її лекції користуються шаленим успіхом, а експертні оцінки історії українського мистецтва та його сьогодення інноваційні й містять чимало практичних рекомендацій. Про проблеми збереження та репрезентації української мистецької спадщини, про неінституційну мистецьку освіту, про необхідність перезавантаження музеїв та оцифрування контенту української культури ми й вирішили поговорити в Zoom.

“…є оце відчуття, що культурний спадок ніби зафіксований, але ми його не бачимо”

— Почну з наболілого. Яка ситуація з українською мистецькою спадщиною? Чи є для неї належна інфраструктура? 

Інфраструктура є. Вона радянська. Ця інфраструктура зберігає, але не показує. 98% того, що є, знаходиться у фондосховищах музеїв. Це парадоксальна ситуація. Скажімо, коли є графіка, то вона виставляється на два-три місяці, а далі ховається у теки, подалі від впливу сонячного світла. А живопис, скульптура, декоративно-прикладне мистецтво не потребують такого суворого режиму, тому покласти його у сховищах означає, якщо грубо, приректи на забуття.

Твори мистецтва перебувають у більшості українських музеїв в умовах збереження, придуманих ще в Радянському Союзі. Дуже мало музеїв модернізувалося, що створює велику експозиційну проблему. Інший бік — небагато музеїв ведуть послідовну реставраційну політику, адже весь музейний фонд треба передивлятися і віддавати регулярно щось на реставраційні роботи. Усі реставраційні майстерні в Україні завантажені на кілька років наперед. Тому є оце відчуття, що візуальний спадок ніби зафіксований у внутрішніх каталогах музеїв, але ми, глядачі, його не бачимо.

Ще один нюанс. Поки що мало наших музеїв зважуються на реекспозицію, такі музеї є, навіть із стратегією постійної реекспозиції, представляючи хоча б частину колекції у змінних експозиціях. І це надзвичайно пожвавлює мистецький процес, особливо на локальному рівні: приходиш у знайомі стіни, а там інша сенсова композиція і, відповідно, інший діалог актуального мистецького процесу й осмислення історії мистецтва. Якщо до цього додається ремонт або навіть реставрація — можна казати про концептуалізацію збірки.

Найбільша проблема — музеї як правило скаржаться на брак вільних коштів, дуже обмежені бюджети, щоб постійно робити (чи доповнювати) хоча б електронні каталоги. Час карантину й локдауну в багатьох світових музеях був витрачений на те, щоб багато чого із збереженого спадку оцифрувати, описати та виставити на сайтах, тим самим актуалізувавши не зовсім відомі гроші. На жаль, в Україні це не так.

— Наскільки багато Україна втратила своїх творів мистецтва? 

Що розуміти під словом “втрати”? Музейна діяльність на наших теренах — це кінець ХІХ і початок ХХ століть. Європа почала з початку ХІХ століття: Лувр було націоналізовано в часи і за наказом Наполеона. Усі великі європейські збірки (включно з британськими) — це приватні колекції, які поступово отримували статус “національних”.

Так от, з початком ХХ століття до наших музеїв стягувалося багато образотворчих цінностей. Їх рятували від Першої світової війни, наприклад, Данило Щербаківський чи Іларіон Свєнціцький, Микола Біляшівський, Федір Ернст. З 20-х років до музеїв почали надходили велетенські націоналізовані приватні колекції, а з 30-х з України до музеїв Москви та Ленінграду постійно “віджимали” найкращі твори. Тому в нас страшенно збідніла візантиністика і майже нема античності – з ідеологічних причин українцям залишали крихти, бо спадкоємцями древностей мали стати росіяни.

До речі, в російських бібліотеках є дуже багато українських рукописних книжок. Не лише літописи, а й манускрипти ілюміновані. Яким Запаско вивчав, і детальні описи цих переміщених цінностей складають чималу книжку. Але зрозуміло, що в найближчий час цих наших книжкових артефактів ми не побачимо.

Процес “викачування” українських мистецьких творів і перевезення їх на терени Росії, до речі, непогано зафіксований. Документи цього переміщення в принципі музеї мають. Інше питання — втрати у 30-х роках модерністів, коли їх твори масово, згідно з наказом зверху, палили, а їх фізично знищували. Велике щастя, що деякі музеї не спішили виконувати накази.

Окрема детективна історія — втрати цінностей під час переміщення до Німеччини під час Другої світової війни. Наші музеї здебільшого знають, скільки і чого було забрано, хоча були непоправні втрати. Наприклад, збірка Полтавського художнього музею, у який влучила бомба, втратив майже всю експозиційну частину, майже весь архів.

Ще одна частина цієї історії — те, як у радянські часи закуповували українських художників і їхні твори передавали до музеїв усього Радянського Союзу. Ці твори також зараз не існують у публічному просторі, їх не показують, бо ставлення до усього українського в ерефії залишається ворожим.

Я сподіваюся на процес оцифровки всіх наших музейних фондів – це істотно змінить уявлення про нашу спадщину і, відповідно, ставлення до культури.

Якби держава виділила (і це не настільки великі) кошти на тотальне оцифровування фондів усіх художніх музеїв — ото було б діло. Щоб усі музеї мали повноцінні цифрові каталоги. Щоб ми могли зайти на повноцінний сайт музею, прочитати анотації, історію кожної речі, її націоналізації й експонування і, врешті, уявити, яким є візуальний фонд художніх цінностей – такою має бути нормальна державна підтримка. Справжня цифровізація і діджиталізація.

Як на мене, зараз це навіть важливіше за фізичний стан музеїв та інфраструктуру. Оцифровування музейних фондів може змінити уявлення про Україну. У самих українців і у світі.

“Децентралізація дозволила зробити ребрендинг”

— Що робити з тим, що маємо, зокрема із сучасним мистецтвом? Чи репрезентується це на належному рівні? 

Тут буде багато “ай”… Треба спершу відремонтувати всі обласні музеї, а також столичні, побудувати нові фондосховища. Сучасні, щоб глядачі могли мати доступ, не руками, а очима – дивитися, не входячи у, так би мовити, “тілесний контакт”. Ці технології є, наприклад, у музейному фондосховищі Роттердаму — там загальнодоступне фондосховище є варіантом музею, місцем для оглядин повноцінної колекції у 151 000 об’єктів.

— Чи допомогла реформа децентралізації 2015-2019 років музеям?

Знаю прекрасний приклад — Хмельницький обласний художній музей. Децентралізація дозволила зробити ребрендинг, вони змогли втілити концепцію постійної зміни експозиції. Йде ротація експозиції, фондів, які вони весь час показують малими тематичними порціями. У музей на нові виставки, на реекспозиції постійно йдуть люди. Це успішний кейс, досвід якого треба поширювати на невеликі збірки обласних музеїв.

В умовах децентралізації музеї також мають активно працювати в напрямку отримання грантів, залучати т.зв. “клубні кошти”, як це робить Одеський художній музей уже кілька років, демонструючи зміни в музейних залах, що відбулися за рахунок отриманих коштів.

— Успіхи нових інституцій. Що б ви відзначили?

Нових інституцій має бути більше. Вони мають бути в тісній кооперації з музеями. Поява нових інституцій — це не поява конкурентів, а поява спільноти однодумців. Якщо бізнес має можливості створити музейні умови для частини експозиції і робити міжмузейні проєкти, возити їх, страхувати, то це працює на пожвавлення художнього життя. Бо музеї зможуть витягнути зі своїх фондів скарби і показати їх в інших регіонах. Важливий рух між містами, обмін художньою інформацією, те, що зшиває нашу культуру в єдиний простір. Нові інституції дають можливості переміщення цінностей і розширення аудиторії глядачів.

Звісно ж, один із найкращих прикладів — це Луцький музей сучасного мистецтва Корсаків. Ще один успішний кейс уже приватного музею, нової інституції, що не є лише регіональною.

“Глядачі хочуть входити в мистецтво інших часів, відволікатися від сьогодення”

— В Україні спостерігається бум неінститутійної (неакадемічної) мистецької освіти — лекторіїв, тренінгів. Як платної, так і соціально-доступної. Чи зростає прошарок тих, хто прагне платити за гуманітарне знання?

Зростає постійно. Коли почався локдаун — був відчай, що не стане лекцій. Але він дуже скоро змінився оптимізмом, бо виявилося, що за зум-лекції люди готові платити. І значно більшає людей із регіонів України, а не лише з Києва.

Але є один тривожний момент. В основному слухачки – жінки. Чоловіків більше на zoom-лекціях не стало. Чоловіки гуманітарними можливостями не скористалися. А жінки готові платити й утворювати мікроспільноти для обговорення багатьох освітніх питань. Вони готові платити за цілі цикли. Тому я з великим оптимізмом дивлюся на цей процес, продовжую власний експеримент із читанням кожної неділі лекції з історії мистецтва.

Водночас мені, як письменниці, хотілося б, щоб збільшувалася кількість читачів, щоб люди більше купували книжки з візуальної культури. Як паперові, так і в електронному форматі: поки немає технічної можливості робити їх із належним візуальним контентом, люди готові платити навіть за пдф-формати, хоча вони не захищені від піратства.

Треба наш спадок переозначувати, давати сучасні інтерпретації нашій культурній спадщині, робити нові описи, подавати їх у європейському візуальному контексті.

— Зваживши на свій великий та активний лекційний досвід на різних неакадемічних майданчиках, яка це переважно аудиторія слухачів у соціологічному плані? Які Ваші враження від неї? 

Дуже різна аудиторія. Вкрай мало людей від 20 до 30 років. Збільшується кількість від 30 до 40. І значно збільшується після 50, яким потрібна вдумлива розмова про візуальне, вдумливий інтерпретатор.

Молодші дуже активно використовують російські цифрові ресурси про візуальну інформацію, і це дуже небезпечний процес, бо там відповідні “прошивки”. У нас катастрофічно мало цифрового ресурсу щодо візуальних мистецтв, який подавав би багато цікавої, різносторонньої, несподіваної інформації.

З іншими українськими гуманітарними речами, скажімо на YouTube, трохи краще, а з візуальним геть погано. Крім того, для людей “20+” потрібне інше упакування смислів. Треба по-іншому розповідати, інший темпоритм має бути, лексика, емоції, підбір тем зовсім інший. Людям “50+”, скажімо, зовсім нецікаво буде слухати про жорстокість і насилля в мистецтві, а для “20+” тільки й давай…

— Чого сьогодні прагнуть від культури люди, які професійно не займаються нею? 

Точно скажу, що розваги стає все далі менше. Наприклад, до локдауну переважно замовляли лекції про окремі мистецькі збірки, про міста, щоб їхати в Європу з мінімальним культурним багажем. Лекції використовували як своєрідний конспект для зустрічі з європейськими музеями та колекціями.

Зараз це вже якийсь інший паралельний вимір. Глядачі хочуть входити в мистецтво інших часів, щоб відволікатися від сьогодення. Лекція на півтори чи дві години — чудова нагода культурного релаксу, аби переключитися на іншу епоху, іншу естетику.

— Тобто з’явилося усвідомлення, що за культурне знання, зокрема й історію мистецтва, треба платити?

Люди це розуміють. І хочуть платити за культурне знання, хочуть змінювати свої уявлення про візуальну культуру взагалі.

“…правила гри приватно-державного партнерства насправді чітко не врегульовані та не продумані”

— І в чому відтак може бути сила культури в плані впливу на соціум?

Передусім у переформатуванні уявлень про минуле. Бо візія минулого — це не лише читання книжок історії, а й читання книжок з історії мистецтва. Книжки, де буде якісний сторітелінг, яскраві життєписи, де художники — живі люди, а не просто перелік дат і назв. Де буде українське мистецтво як учасник європейського і світового контексту. Щоб читачі могли замислитися про цінності та вартості культури, щоб було розуміння, скільки й за що купували, у що вкладати кошти, врешті-решт.

Наприклад, якщо уважно подивитися, чи не в кожному обласному художньому музеї обов\’язково є “малі голландці”. Як картини і графіка сюди потрапляли? Скільки за них платили? Яким чином вони опинялися у приватних, а потім музейних збірках? Яким чином православні українці стали бароковими? Адже бароко — це передусім католицьке мистецтво. Завозили дуже багато живопису. Гуглу не існувало, але звідкись знали, що і де придбати. Війна, а мистецтво купується. Це одна із загадкових речей. Тому що золота доба європейського живопису — це 17 століття, а в нас це Хмельниччина і Руїна. І водночас повно картин.

Це багатий і малодосліджений історичний матеріал, можуть бути цікаві дослідження й міжмузейні проєкти.

Думаю, що за такими дослідженнями, підкріпленими матеріальними предметами та фактами, є майбутнє. Це змінило б уявлення про наше 17 століття, про окремі міста та міську культуру. У нас не прописана міська культура з 15-го, ба навіть 13 століття. Це ніби зникла історія. А вона ж була!

— Чи готова наша держава до серйозних інвестицій у культуру та мистецьку спадщину?

Не готова. Інвестиції варто шукати в місцевого бізнесу, який має зрозуміти і побачити в цьому процесі свій інтерес. Наразі вони вкрай обережно ставляться до того, яким чином можуть увійти в культуру, зокрема в музейний менеджмент. Бо правила гри приватно-державного партнерства насправді чітко не врегульовані та не продумані. Держава не дуже й цього прагне, адже, ще за радянською традицією, хоче контролювати, тримати у своїх руках.

— А реформа децентралізації? Уявімо, що вона перезавантажиться з більшими можливостями та ресурсами.

Цілком погоджуюся. Треба посилювати туристично-культурний контекст. Люди хочуть, навіть під час пандемії це видно, їхати у форти, замки і купувати сувенірну та рекламну продукцію, лишати на місцях гроші. Я бачила в Одеському художньому музеї, наскільки швидко розкуповується щось “на пам’ять” – від шкарпеток до календарів. Такий досвід варто поширювати в інших музеях, формувати спільноту небайдужих людей, для яких похід до музею є зустріччю зі своїм і своїми. Так візуальна спадщина перестане бути відчуженою.

Джерело: LB.

Спілкувався Анатолій Дністровий. 

LB.ua продовжує публікацію серії інтерв’ю в рамках фокус-теми Українського ПЕН 2020/2021 “Культура в режимі очікування”. 

“Культура в режимі очікування” — фокусна тема Українського ПЕН 2020-2021 років, у межах якої провідні інтелектуали — письменники, філософи, журналісти, науковці — розмірковують про те, що чекає на культуру, Україну і світ після карантину і глобальної кризи, які поставили наше життя на паузу.Проєкт реалізується за підтримки Національного фонду на підтримку демократії (NED).