Чим ми дихаємо

Опубліковано: 21.11.2020,  Переглядів: 35

Оксана Куценко

Відчуття, що світ потонув, уперше з’явилося, коли якогось тижня літаки безнадійно зникли – над нами залишилися тільки пташки і зорі. Ми опинилися «на дні», оглушені і шоковані зухвалістю нового вірусу, який замахнувся на найдорожче, моментально зробивши його найвразливішим: наші легені і обійми при зустрічі, наші батьки і прогнозоване майбутнє. Усе це опинилося під загрозою, як буває з підводними багатствами, коли на поверхні води з’являється хоча б невелика пляма нафти. Над нами темніла сепія страху, загрожувала розростися, вкрити смертоносною плівкою те, чим ми дихаємо, принести загибель до найглибших сховків. 

Культура, що досі так віддано супроводжувала науково-технічні революції і національно-визвольні змагання, так безвідмовно шукала і знаходила відповіді на усі «як» і «чому» щодо репресій, воєн і погромів, не розгубилася і не відмовилася від своєї місії у ситуації, яку найоптимістичніші з нас назвали очікуванням. Вона здавалася невтомною, як герой Віктора Франкла, який в найбільш нелюдських умовах допомагав зрозуміти, заради чого жити. Відкладені мандри, скасовані концерти, зачинені книгарні і затемнені вікна музеїв. Відключення функції планування, натомість опанування іншою – управлінням ризиками. Плани, що стали мріями, зробивши неактуальними Excel документи. Плани, що більше не обліковувалися у валютах різних країн. У всьому цьому мав бути якийсь сенс. 

Бібліотеки, концертні зали, кав’ярні, місця спілкування і спільного пошуку, зникнувши з буднів, залишили у нашому мозку чіткий філігранний відбиток, поступившись місцем культурі оцифрованій. Її багатофункціональність, універсальність, можливості швидкого перекладу та долання відстаней, здавалося б, мали зробити досяжною будь-яку з подій. Відвідувати концерти, презентації книг та публічні дискусії стало набагато простіше – на них тепер можна було потрапити цілком випадково, зазирнувши на фейсбук і помітивши “живу трансляцію”. Що цікаво, невеликі, нішеві майданчики першими наважилися перейти у цей формат. А більш масштабні, міжнародні фестивалі і форуми, зважували довше, ніби запасаючись додатковим киснем.

Ми вчилися цим дихати: приватними розмовами у Skype, колективними зустрічами у Zoom, у Word – пошуками відповідей на питання про смерть, що стала надзвичайно близькою, заповнивши ефіри моторошними цифрами і світлинами. Зрештою, ми дихали чеканням, як дихають у приміщенні, де не дозволено відчиняти вікна, але можна регулювати режим кондиціонерів. Це були ті самі ми, поети і художники, учителі і студенти, але з меншим вмістом кисню у крові: культура у режимі очікування не дозволяла вдихнути глибоко і… не мала запахів. Це був той самий пошук сенсу, однак, у світі, що поступово втрачав здатність розрізняти добро і зло у первісний, найбільш інтуїтивний спосіб.

Кілька років, проведених у Південній Африці, навчили мене насолоджуватися «живим» спілкуванням при кожній нагоді. Чому воно таке особливе і пам’ятне? У першу чергу, завдяки запахам. Це не лише запаморочливі олії і парфуми, чи аромати південних садів і найгучнішого, у дрібних непоказних квіточках, кущика. Це ще й запахи їжі, абсолютно безсоромно присутні на зустрічах різного рівня, від короткого побачення у кав’ярні до академічної дискусії у бібліотеці. Скрізь буде пахнути спеціями, кавою, смаженою рибою і круасаном. Скрізь подаватимуть курку на кісточці, за яку не соромно триматися, а потім смачно облизати пальці. Це – своєрідне свідчення безпосередності вашого співрозмовника і водночас щирості «убунту», традиції південноафриканської гостинності. Тож коли разом із мегапікселями барвистих суконь, з якогось моменту замкнених у шафах, в ув’язненні опинилися й запахи, зміни почали відчуватися як невідворотні.

Хвилюючись, що більше ніколи не почути, як пахне світ людських слабкостей, ми заповзялися куховарити, як шалені, заповнюючи ефіри світлинами їжі та рецептами. У цей час варто було б винайти технологію доповнення фото пахощами, яких не бракувало на наших кухнях. Чого нам бракувало у першу чергу – це кисню, як тоді, коли людські помешкання ставали майданчиками діалогу, наповнюючись голосами і посмішками друзів, або ще раніше – коли вони бували єдиним місцем найгостріших розмов. 

Наприкінці березня 2020-го уряд ПАР встановив жорсткі обмеження (включно з системою штрафів) на вихід за межі власного помешкання. Встановив комендантську годину і заборону на продаж алкоголю. Одного дня тисячі вільнонайманих робітників із передмість не потрапили на свої щоденні заробітки, – відтоді почастішали випадки домашнього насильства, мародерства і отруєння саморобним пивом. Великий відсоток населення опинився у черзі за «мискою каші» або соціальним ґрантом. Одним із найсильніших вражень перших тижнів локдауну став вірш південноафриканського поета і громадського діяча Атола Вільямса «Вуличні черги», у якому він описує сотні голодних людей, які у дощ і холод стоять із посудом у руках за порцією їжі від держави або від інших добрих людей: «Я стояв у чергах: до театру, кіно, / я чекав на друга на вулиці чи на комету над головою, але / я ніколи не мусив стояти на вулиці в черзі, очікуючи / на їжу. На вулицях, де мешкають забуті люди, матері / з дітьми на руках, дружини у супроводі чоловіків, діти / стоять поруч із старенькими у нескінченних чергах, очікуючи / на їжу…». Вірш підхопили південноафриканські видання, а автор зізнався, що для нього самого під час локдауну було несподіванкою побачити велетенські черги, до яких, здавалося б, місцеві давно мали звикнути.

У інших країнах півдня Африки пошук сенсу швидко став боротьбою, на яку лише здатне слово. #ZimbabveanLivesMatter позначило події не менш резонансні, ніж #BlackLivesMatter, оскільки у цій частині світу політичним режимам мало що заважає поставити на коліна і права, і життя людини. Варто згадати арешт букерівської лауреатки, зімбабвійської авторки Ціці  Данґарембґи, за її виступи проти корупції у своїй країні. На відміну від ПАР, підставою для арештів у інших країнах цього реґіону могло стати  навіть неупереджене висвітлення перебігу захворюваності серед політичного істеблішменту. 

Відчувати події, що відбувалися в різних країнах приблизно в один час, було подібним до щоденного перегляду паралельних рядків таблиці Worldometer із цифрами нових випадків коронавірусу і смертей від нього. З блогів і статей, оновлених тематичних рамок світлин профілю та постів друзів у фейсбук мені весь час світилася пожежна кнопка нашої, української культури. За звичкою, її першою поставили у режим виживання, зменшивши бюджетні видатки, переслідуючи інституції та всіляко випробовуючи тих, хто не міг дихати, не замислюючись над сенсом, не відкриваючи його для інших. Навіть у тих із нас, хто щоденно практикує медитації, дихання збилося від нових проявів безгрошів’я у культурі і браку культури у грошах. Новина про намір зменшення зарплат учителів музичних шкіл на користь медичного персоналу лікарень в одному з міст України стала більш ніж ілюстративною. Політиці, що базується на популізмі, культура не потрібна, її знаходять чим замінити. Але чим можна замінити кисень? Хіба що тим самим киснем, набравши його до балонів.

За кілька тижнів без кисню спілкування і під тиском страху незрозумілої хвороби загострилося властиве людині розпізнавання хоч чогось доброго, яке неодмінно має бути десь поряд, має озватися «попри все». Свідомість упізнала добрий знак у природі, яка оздоровлювалася, поки ми хворіли чи дбали, аби не захворіти. Кількох відео із чистими каналами Венеції, звірами на вулицях містечок і міст під класичну музику було достатньо, аби відчути виправдання того, що нас спіткало, що з нами сталося, здавалося б, без жодного попередження, жодних підстав. З’явився весняний паросток надії, що сенс віднайдено.

Прозорі водойми були схожі на білий прапор, який людина нарешті викинула над своїм табором, пропонуючи природі перемир’я. Італія, що показала нам найстрашніші картинки коронавірусного лиха якось набагато більш зблизька, ніж Китай, швидко перевернула монету іншою стороною. Поки ми програвали життя, замкнені по кімнатах очікування, наша найбільша домівка отримувала нові шанси на нього.

Коли згодом у Південній Африці дозволили рух пішоходів, починалася зима, яка зовні нагадує нашу осінь, бабине літо, з безшелесним осяяним сонцем  золотом одних рослин та невтомною південною квітучістю інших. Відсутність вітру, літаків і сполучення зі світом, яскраве освітлення, багатство форм і барв, – ми все ще жили життям  загубленого у часі і просторі коралового рифу. Розраховуючи на старі запаси кисню, рухалися не вулицями, а дном південного моря чи теплого океану, знову у пошуках сенсу, знову в очікуванні. Але хіба могли його віднайти, прямуючи паралельно береговій лінії, дотримуючись правил руху згідно буйків?

Зрештою, що ставало дедалі більш помітним від марності цих пошуків і через виняткову красу пейзажів, так це звичайна людська втома. Корал нагадував світ за склом, акваріум. Одного разу, проходячи повз бюро поховальних послуг, я повернула голову у бік веселої розмови і сміху – у відкритих дверях каплиці стояли люди із наповненими фужерами і жваво спілкувалися. Смерть когось із їхніх родичів подарувала їм нагоду зустрітися – уперше після тижнів, місяців очікування. Вони знову дихали, переживаючи різко протилежні емоції.

Щось подібне прийшло до мене з поезій Тані Габерланд, у яких сучасний світ і популярна культура переосмислюються у контексті екології. Мені випало працювати над перекладами текстів, авторка яких, наразі мешкаючи в Італії, часто згадує свій найважливіший острів, за тисячі кілометрів від берегів Європи, – Маврикій. Це був мій час – глибокого спокійного дихання і мальовничих снів, розмов про вплив навколишнього середовища на жінку і її свободу та про неуникний консьюмеризм щодо ресурсів природи. Особлива мариністична естетика поезій Тані Габерленд доповнювала мій особистий образ світу, що вийшов із води і не може визначитися у своїх стосунках із нею: восьминоги стають частиною нашої творчості і урбаністичного пейзажу, важливі рішення приймаються на скелі над бездонними океанськими западинами, сам океан ніжно згортається, опиняючись на полиці у шафі серед теплих плетених речей. 

Коли останній вірш було перекладено, світ сколихнула новина про екологічну катастрофу біля берегів Маврикію, де наприкінці липня сів на мілину японський танкер, виливши у навколишнє середовище тисячі тонн нафти. Такий важливий для нас, людей, підводний світ, про який писала поетка, було приречено на загибель. Відтепер коралові рифи, піщані пляжі і блакитні лагуни житимуть лише у віршах. Таня надіслала мені кілька повідомлень, що свідчили про її особисту трагедію, і дуже швидко стала займатися реабілітацією всього, про що вона писала, виступаючи і збираючи пожертви. Бо як інакше можна було дихати?

Ми більше не могли залишатися під водою – уявна пляма нафти, яка нам загрожувала від початку режиму очікування, виявилася нашою реальністю.  Реальністю виявився і складний 2020-й, рік, що міг би нас розділити, а насправді зробив нас ближчими. Не в останню чергу завдяки культурі, яка, як герой Віктора Франкла, здатна зцілювати, перебуваючи у вирі подій, або супроводжувати, пропонуючи в якості глибокої і спільної мовчанки концерт симфонічної музики у порожньому залі десь у іншій частині світу. Але не лише це. Завдяки культурі ми змогли відмовитися від чекання, вирушити на пошуки, наважитися на боротьбу, навіть якщо заради цього й доводилося тримати на спині важкі, наповнені киснем балони.

Джерело: НВ

“Культура в режимі очікування” — спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали — письменники, філософи, журналісти і вчені — міркують про те, що чекає на культуру, Україну і світ після карантину і глобальної кризи, які поставили наше життя на паузу. Всі тексти шукайте за тегом #Культура в режисі очікування

Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.