Члени Капітули про книжки номінантів на здобуття Премії Шевельова 2020 року

Опубліковано: 08.12.2020,  Переглядів: 582

Напередодні оголошення фіналістів Премії імені Юрія Шевельова 2020 року члени Капітули діляться думками про книжки авторів, що потрапили цього року до довгого списку.

Володимир Єрмоленко про книжку Оксани Забужко “Планета Полин” (Комора)

Оксана Забужко давно є класиком. Вона має унікальний дар поєднання художнього та концептуального. Якщо справді правильним є діагноз, що український культурі бракує концептуальних романів та стилістично досконалих філософських трактатів, то Оксана Забужко в нашій літературі є винятком із правил.

Окрім “класичних” романів та філософських трактатів, існують також “класичні” есеї. Тексти, які прочитали, чиї тези запам’ятали, застосували, піддали критиці, захистили від критики – і які багато років після їхньої першої появи продовжують бути сучасними. У “Планеті Полин” – збірці вибраних есеїв Оксани Забужко – таких чимало. Візьміть хоча би “Прощання з імперією”: суб’єктивний, емоційний, гострий, безжальний (справедливий чи ні – вам вирішувати) текст про Бродського, і крізь нього – постановка радикально важливої проблеми: імперської літератури і літератури контрімперської; літератури колонізатора та літератури колонізованого (колонізованої). У самому тексті цей конфлікт блискуче подано як напругу між Бродським та Дереком Волкоттом, але сюжет цей виходить далеко за рамки конкретних двобоїв і стосується значно ширшого питання: що і як говорити культурі, якій говорити не давали? І як гостро для українців може резонувати Волкоттова фраза, яку Забужко цитує: Either I’m nobody, or I’m a nation (“Я або ніхто, або я – нація”).

Інший класичний текст – про Юрія Шевельова, одного з тих небагатьох українських авторів (чи багатьох – просто не завжди помічених у наших дискусіях, травмовано сфокусованих на ідентичності?), які шлях до українства бачив не через етнічне чи ідентичнісне, а через універсальне і загальнолюдське; який був одним з найбільших універсалістів в українській культурі або, як формулює Забужко, “одночасно і українцем, і європейцем”.

Ще один класичний текст – із сумним, персональним, близьким присмаком – про Соломію Павличко, лідерку свого покоління, яка ввела в українську культуру 1990-х так багато сенсів, текстів, авторів, думок, стилів, завдяки яким ми досі розвиваємося. Або текст про Софію Яблонську – ще одну “всесвітню українку”, завдяки якій – як і деяким іншим українським репортажистам ХХ і вже ХХІ століття – наш погляд на світ став значно, значно ширший. Або власне есей “Планета Полин” – про Чорнобиль і Довженка, Тарковського і фон Трієра, текст водночас містично-апокаліптичний і екологічний – про “дискурс нового жаху”.

Книжка “Планета Полин”, можливо, містить crème de la crème есеїстики Оксани Забужко – і тому вона є, без сумніву, must read. Інтонація Забужко викликає, як завжди, багато емоцій – і сприйняття, і спротиву – але навіть якщо це спротив, то він дозволить вам теж рухатися вперед. Захоплюватися Забужко чи воювати з нею – це, як і з будь-якими сильними авторами, завжди шлях до самовдосконалення. 

Андрій Курков про книжку “Розчахнута квітка” Вано Крюґера (Laurus)

Вано Крюґер – дуже неочікуваний і непередбачуваний поет, філософ, критик-есеїст. Він полюбляє поєднувати те, що начебто не поєднується, і досяг у цій інколи епатажній справі реального успіху. Наприклад, у новій збірці есеїв про свободу, гру, канон (тобто про українську поезію), йому вдається природно і несподівано порівнювати вірш Бахіта Кенжеєва про російського майора з текстом пісні улюбленої групи Путіна “Любе” – “Батяня-комбат”. 

Серед персонажів, що згадуються в есеях, ви побачите відомого фашиста Отто Скорцені та ще більш відомого фашистського пропагандиста Ґеббельса. Також ви дізнаєтеся з доповідної КДБ, з ким фотографувався в Мадриді керівник Ансамблю народного танцю пан Вірський, і навіть спробуєте розібратись, хто на кого більше впливав у творчому сенсі: Іван Драч на Сергія Параджанова чи навпаки? Але починається ця збірка з чудового есею про творчість Олега Лишеги, поета-легенди, без віршів якого годі уявити українську літературу. 

Вано Крюґер, як і має бути в есеях, проглядає з кожного речення, з кожного неочікуваного повороту думки. Це його думки і його повороти. Він не забуває про свою звичку – змушувати читача раптом зупинятися і замислюватися над тим, про що той щойно прочитав. Ви думаєте, що читали вже всі можливі думки про творчість і значення Тараса Шевченка? Запевняю вас, що, дочитавши останній есей цієї збірки, ви зрозумієте, що це не так! Ви переконаєтеся, що навіть після жирної крапки речення можна продовжувати так само, як начебто закінчену думку. Недарма у передмові колега і давній товариш автора Олег Коцарев пропонує читачам налаштуватись на свободу. На свободу думки і логіки автора.

Елеонора Соловей про книжку Тараса Лютого “Культура принад і спротиву” (Темпора)

Останнім часом у нас з’явилася і міцніє філософська есеїстика, що саме по собі є явищем відрадним та вельми показовим. Імена Володимира Єрмоленка, Віталія Пономарьова, Андрія Портнова, Вахтанґа Кебуладзе, Вано Крюґера вже безумовно промовисті для тих, хто “в темі”. 

До цієї плеяди належить також і Тарас Лютий, чия нова книжка “Культура принад і спротиву” привабить тих, хто замислюється як над теоретичними аспектами ідеології та культури, так і над їхніми сьогоднішніми практиками. Роль держави, інституцій, війни, наслідки заборон, нормативність і справедливість, лібералізм і консерватизм, диктатура й авторитаризм, націоналізм і національна держава, фанатизм, постправда, природа мислення і доля інтелектуалів… Аби з цієї проблематики постало “концептуальне плетиво”, потрібно не лише самому бачити її як цілість, як систему – складну і водночас струнку та логічну, – а й переконливо показати це іншим. 

Читач не може не оцінити ту зичливість, із якою автор повсякчас нагадує базові дефініції, джерела, яскраві історичні епізоди, апробовані або ще дискусійні, але привабливі погляди на проблеми, свого роду “когнітивні мапи”. Під таким оглядом і цінності ліберальної демократії, і “розлоге поле політичних макроідеологій”, і всі мутації сучасної попкультури постають у дещо несподіваних насвітленнях та зв’язках, а головне – спонукають до розмислу, до рефлексії, причому авторові вдається переконати читача: це не лише необхідно, а й надзвичайно цікаво. 

Часто автор вдається для цього до прийомів відомих, але дієвих, як-от запитальна постановка проблеми, до прикладу: фемінізм – філософія чи ідеологія? Далебі не останню роль при цьому відіграє гарно вироблений авторський стиль, уміння оповідати про складне, нічого не спрощуючи і водночас удоступнювати його як важливе, суттєве, життєве.

Діана Клочко про книжку Лариси Масенко “Конфлікт мов та ідентичностей у пострадянській Україні” (Кліо)

Одна з найтривожніших збірок у довгому списку Премії імені Юрія Шевельова, в якій сама хронологія опублікованих на сайті Радіо Свобода публіцистичних есеїв свідчить про неослабну, майже по-лікарському пильну увагу докторки філологічних наук, яка кілька років корелює різні діагнози апріорі хворого суспільства. Діагнози з`являються, проявляються, накладаються на ту “хроніку”, що відчутна у характеристиці сучасного пані авторці суспільства як “пострадянське”. 

Професорка НаУКМА Лариса Масенко поки що не спостерігає ознак одужання. Тому, якщо продовжувати медичні метафори, вона послідовно нагадує про пігулки і йогівські вправи, рекомендує терапію і хірургію, раз по раз повторюючи суворі приписи, що мають подолати у нашій країні конфлікт між російською і українською мовами. Звісно – заради одужання української. З першої до останньої сторінки авторка підкреслює, що носієм ментальної хвороби є вживання російської, постійно пояснює небезпеку написання й ухвалення таких чи не таких законів, нагадує про ефективність отрути російськомовної телепропаганди, вказує на підступність російськомовного продукту на полі розважальної культури, ганить вчителів, які спілкуються з учнями на перервах російською. 

Полемічний запал і робить цю збірку такою напруженою, ніби перед нами не так тексти з мовної проблеми, як мапи з планами битв.

Олег Коцюба про книжку Василя Махна “Уздовж океану на ровері” (Yakaboo Publishing)

Українсько-американський поет Василь Махно не вперше публікує есеї (раніше у “Критиці” вже з’являлися його збірки “Парк культури і відпочинку імені Ґертруди Стайн” та “Котилася торба”), але у збірці “Уздовж океану на ровері” чи не найсильніший саме поетичний бік прози Махна виходить на поверхню. У цьому сенсі збірка розсуває формальні межі жанру й успішно утверджує есей поетичний.

У текстах збірки це проступає насамперед у ритмі мови, що то кориться формі, схоплюючи в’язкий поступ буднів і свят у дзвінких фразах, то розливається шумовинням дрібних спостережень і деталей американського життя. Тактильні та зорові метафори слугують тут зачіпками для роздумів про пережите і спробою здобути відстань до подій, щоб їх відтак опрацювати і втиснути їхню строкатість і екзотичність у хід поетової особистої і ширшої історії.

Збірка сповнена персонажів та місць буденного і небуденного виміру, які виринають повторно у пізніших есеях. Махно приручує, одомашнює для читача вулиці міст Америки і їхніх мешканців, але також спостерігає за собою і прив’язує “я” свого минулого в Україні до теперішнього у США. Саме в такий спосіб авторові вдається створити інтимний простір для розмови, яка вимагає здатності бути вразливим. У цьому – чи не найбільша сила збірки і її привабливість.

Автор роздумує не раз, як розпочати і яке слово обрати, у такий спосіб опредметнюючи саму форму письма і її мистецькість; він висвітлює близьких людей і прагне бути чесним з читачем про те, які почуття вони у нього викликають; він дивиться на старших і молодших колег-митців, з якими є багато спільного чи, навпаки, де він відчуває дисонанс.

Збірку пронизує відчуття втрати – дитинства, в якому не було свого ровера, та рідних людей і місць, – але це відчуття ніколи не переходить у розпач: навпаки, автор раз-у-раз торкається того, що наповнює його життя тепер, і віднаходить щоразу новий зміст у своєму житті, який його розраджує і втішає.

Тетяна Терен про книжку Олександра Михеда “Я змішаю твою кров із вугіллям”. Зрозуміти український Схід” (Наш формат)

Це видання – ще одне підтвердження того, що на українському книжковому ринку все міцніші позиції посідає репортаж (у випадку книжки Олександра Михеда – репортаж есеїстичний). Вихідна точка в мандрівці автора на український Схід – 2016 рік. Саме тоді розпочався проєкт “Метамісто: Схід”, який об’єднав українських дослідників і митців. Протягом півтора року вони працювали у шести містах Донецької і Луганської областей, ставлячи перед собою головне завдання – “зрозуміти український Схід”. В Олександра в цій експедиції була окрема місія – він мав виокремити головну міфологему Сходу, найменшу неподільну часточку міфу кожного з міст. Врешті-решт, структура книжки відповідає хронології цього дослідження.

Кожен мікрорепортаж про одне з міст уміщує в себе голоси названих чи анонімних героїв і ретельно відтворює навколишні деталі. У цю репортажну оповідь вплітаються бокові сюжети – бельгійський у Костянтинівці й британський у Юзівці-Донецьку, про гірничого інженера Олексія Нікітіна, що через протест проти системи став жертвою радянської каральної психіатрії, чи про фотографа і літописця Марка Залізняка, який задокументував колективізацію і Голодомор. Слід сказати, що Михед майстерно працює з репортажними прийомами, вибудовуючи при цьому цілком романну структуру – з кількома головними героями і сюжетними лініями, які отримають свою розв’язку лише наприкінці.

Окрім репортажних і дослідницьких частин, книжка включає в себе також голоси відомих авторів і митців із цього краю – Сергія Жадана, Романа Мініна, Алевтини Кахідзе, Олени Стяжкіної, Ігоря Козловського, Володимира Рафєєнка. Усі вони неодноразово в різних інтерв’ю озвучували свої думки про місця, в яких народилися, але, здається, вперше вони звучать під однією обкладинкою, в єдиному просторі, що їх підсилює й увиразнює. Приміром, думка про те, що цей край надто різний, надто неоднорідний, щоби настирливо дивитися на нього як цілість. Чи про те, що нашу реальність формують слова, тому треба ними обережно користуватися, як, приміром, словом “Донбас”, яке навіть суто географічно не відповідає контурам Луганщини і Донеччини. Чи про регіональні міфи, які можуть ставати підґрунтям для маніпуляцій і катастроф.

Виокремити ці міфи, як показує книжка Олександра, не так і просто, бо все, що ми почуємо від ненадійних оповідачів, знайдемо в музеях і архівах, – це лише фрагменти мозаїки, яку ніколи не зібрати. У цій мозаїці міфологем східних міст – і вугілля, і троянди, і заводський свисток, і шахта, і костянтинівські зірки на Кремлі, і ностальгія за Раєм, Золотим Віком, який ніколи не повернеться. І, можливо, цей висновок переконує, що хоч у кожному з наших міст і є щось унікальне, але не бракує й універсального. Відчуття крихкості, невизначеності й повсюдні згадки про Золоту Добу прийдуть до вас не лише в містах Донеччини й Луганщини, а й, скажімо, у селах Полтавщини, де замість зруйнованих заводів – розвалені й пограбовані будівлі колгоспів. Хотілося б, щоб ми всі більше помічали цю подібність, цю спільність досвідів, і потроху лишали в минулому міфи про окремішність наших регіонів.

Тож важливо розуміти, що й ця книжка – це лише пазл із розрізненої мозаїки, яку ми ніколи не зберемо з історичних причин. Але постаратися це зробити точно варто. Зрештою, недарма в останні роки українські медіа консенсусно почали писати “схід” і “захід” з малої літери, щоб говорити про рівноцінні частини України, а не про далекі незнані краї.

Леонід Фінберг про книжку Степана Процюка “Відкинуті і воскреслі” (Discursus)

Основна частина книги – це авторські портрети українських письменників. Як на мене, біографії цих людей представлені досить добре, означені домінанти їхньої творчості, трагічні події їхнього життя. Ці портрети нагадують енциклопедичні нариси, проте зроблені більш емоційно та стилістично правильно. Є питання, на кого вони розраховані? Якщо для тих, хто ознайомлений з історією української літератури, то дослідницьких відкриттів там немає. Якщо для тих, кого треба зацікавити життям та творчістю авторів, то, як на мене, тексти не зовсім виконують таку мету. Скорше за все ці нариси більше для нагадування про великих українців до ювілейних дат. Однак, ще раз нагадую, вони зроблені професійно і якісно. 

Ще кілька текстів цієї книги про людей, які йшли на співпрацю з владою, ворожою до культури взагалі й до українськості зокрема. Інколи позитивним у цих випадках автор вважає збереження мови в атмосфері домінуючої русифікації. На відстані про це важко судити. Ще кілька портретів книги – дослідницькі – цікаві, проте есеїстикою їх назвати не можна (портрет Олега Штуля-Ждановича). Ще кілька текстів – ліричні замальовки, що представляють додаткову грань творчості автора. 

Олександр Саврук про книжку “Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві” (ArtHuss)

Знайомлячись із книгою Ганни Улюри “Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві”, я пригадав фразу Євстратія Зорі про те, що “…святих значно більше, ніж канонізованих”. Місійна метафора, яка спонукає нас до дії у багатьох сенсах. Чудово, коли отримуєш підтвердження певного напрямку руху в цьому широкому смисловому полі, та ще й тримаєш яскраве підтвердження в руках. Книга Ганни Улюри – це повноцінний дотик та відкриття жіночої літературної традиції (як часової, так і культурно-просторової) та відчуття поваги, захвату від рівня особистостей, які постають перед читачем. Доречність такої книги в сучасному контексті складно переоцінити.

“Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві” – це своєрідна мапа, яка за допомогою історій-орієнтирів проводить нас через неймовірний, часто невідомий і від того недооцінений світ. Українські письменниці тут є органічними учасницями ширшого, важливого процесу творення світу Жінкою-творцем у своїх власних контекстах. Обіграно це все авторкою в особливому, яскравому і самобутньому стилі, у коротких, але насичених ненав’язливими ідеями розповідях, з відчуттям яскравих художніх мазків на полотнах персональних історій “з Венери”, де насиченість цікавими та маловідомими фактами створюють ту магічну комбінацію, яку з впевненістю можна назвати великою радістю відкриття важливого та нового. 

Тамара Гундорова про книжку Павла Шведа “З чого нам дозволено сміятись?” (Комубук)

Книгу есеїв Павла Шведа “З чого нам дозволено сміятись?” можна порівняти з хірургічним розтином оголеного тіла нашої сучасности. Володіючи лаканівським психоаналізом, як скальпелем, і жижеківськими стратегіями сублімації, автор пропонує шукати відповіді на досить складні і незручні питання, як-то: залежність від насолоди, марність втікання від влади, маніпулювання свободою, задоволення від насильства, підвладність “суспільству видовищ”. Це есеї не пропагандистські і не сентиментальні, але вони політичні, з виразною тенденцією до парадоксальності та раціоналізму. Такий жанр і такий стиль досить рідкісний у нашій есеїстиці.

Павло Швед говорить про постсовєтського індивіда і механізми ідеологічного впливу на нього, він деконструює колоніальність і говорить про труднощі суб’єктивізації посттоталітарної людини. В центрі багатьох його есеїв – кіно і механізми явного і прихованого впливу ідеології в сучасній культурі. Та головне – поставивши питання про те, з чого НАМ дозволено сміятися, він насправді говорить про те, над чим КОЖЕН з нас може дозволити собі сміятися. 

Андрій Любка про книжку Фелікса Штейнбука “Інкубація “яєць динозавра” (Люта справа)

Уже сама назва книжки Фелікса Штейнбука сигналізує нам, що йдеться про твір нетиповий, про текст на перетині різних жанрів. На відміну від традиційного українського літературознавства, в якому багато аналізу, але бракує роздуму, “Інкубація “Яєць динозавра” цікава передусім авторськими рефлексіями, неканонічним, та все ж глибоким прочитанням збірки оповідань Олеся Ульяненка. 

Найголовніше ж у тому, що завдяки свіжості погляду, легкості письма і стилістичний вправності книгу професора Штейнбука можна читати навіть у тому випадку, якщо ви не читали книжки Ульяненка. Насамперед це й робить “Інукабацію “Яєць динозавра” есеєм – добрим есеєм.