Битва за майбутнє

935
Роздрукувати
Казарін Володимир
Казарін Володимир
Український літературознавець, літературний критик, громадський діяч
Битва за майбутнє

Через п’ять років після початку війни країна опинилася на контрольних вагах. Дуже скоро ми дізнаємося про себе багато нового

Чи є у нас червоні лінії, які ніхто не зважиться перетнути? Чи існує політичний консенсус, здатний перетравити людину без поглядів, що опинилася всередині системи? І чи правда, що наша зовнішня фортефікаційна стіна вища за внутрішні паркани?

Нещодавно ці питання здавалися ще риторичними. Анексія, окупація, бойові дії виглядали як точка неповернення. Як неминуча ціна, яку Україна платить за розлуку з колишньою метрополією. Але соціологія 2019 року змушує повернутися до питання про те, де починається Україна і де закінчується.

УРСР 2.0

Ми раз у раз говоримо про те, що незалежність Україна здобула в 1991 році. Але в цьому є певне лукавство. Наш передперебудовний національно-визвольний рух не вдасться порівняти за масштабами з тим, що існував у Литві або Польщі. В серпні 1991-го ми отримали свободу не тому, що втекли з в’язниці, а тому, що в’язниця навколо нас звалилася.

Найкращим доказом цього служать перші президентські вибори. Вітчизняний Вацлав Гавел – В’ячеслав Чорновіл – зміг перемогти лише в трьох західноукраїнських областях. А у всіх інших регіонах перемогу здобув цілковито номенклатурний Леонід Кравчук. Історична дистанція дарує право на узагальнення – можна допустити, що за Чорновола у 1991 році голосували ті, хто прагнув до незалежності й розриву з минулим. А для інертної більшості незалежність була чимось на зразок права не годувати дотаційні республіки Радянського Союзу. Вони голосували не за цінності, а за добробут, не за Україну, а за переформатовану УРСР.

І саме в цьому форматі країна існувала наступні десятиліття. Так, з’явилася приватна власність. Так, відбувався період первинного накопичення капіталу. Але Україна продовжувала жити цінностями виживання, і весь перший пострадянський період відбувався у логіці приватизації радянської спадщини. Хтось забирав собі держпідприємства, а хтось ставив гараж на дитячому майданчику.

Поки сусіди за Варшавським блоком проводили реформи і ховалися під парасольки ЄС і НАТО, Україна продовжувала залишатися придатком колишньої метрополії. Політичний клас розмірковував про багатовекторність. Бізнесмени торочили про економічну інтеграцію з Москвою. Кожні вибори ставали змаганням між тими, для кого незалежна Україна була цінністю, і тими, для кого вона була лише даністю.

Перший Майдан не зміг змінити правил гри. Політичні ваги дуже скоро знову повернулися до стану рівноваги. На парламентських виборах проросійські сили взяли реванш, і на ґрунті національно-демократичного Віктора Ющенка виріс Віктор Янукович.

Напевно, ми маємо бути йому вдячні. Саме ця людина свого часу стала причиною обох Майданів. Складно уявити собі іншого політика, який міг би так об'єднувати проти себе країну. І другим вуличним повстанням в історії незалежної України ми зобов’язані теж йому.

Майдан був саме повстанням. Ми за інерцією називаємо його революцією, але у революції завжди є організатори і горизонти. А Майдан об'єднував людей на протестній основі. Негативний порядок денний завжди мобілізує краще, ніж позитивний, і саме завдяки цьому на одних і тих самих київських вулицях стояли люди різного віку і географій, з різними доходами і професіями.

До Майдану країна існувала у корупційно-корпоративній логіці. Янукович змінив цю систему на кримінальну. І Небесна сотня стала тією ціною, яку довелося заплатити за електоральну помилку 2010 року. Після перемоги протесту владу знову отримали ті, в чиїх руках вона була до Віктора Януковича. І ми мали всі шанси знову зануритися у корупційно-корпоративну модель існування. Якби не вторгнення.

Хроніки землетрусу

Анексія Криму й окупація Донбасу стали для України ударом дефібрилятора. Виявилося, що колишня модель існування вже неможлива. Український буриданів віслюк, який два з лишком десятиліття не міг визначитися між двома геополітичними копицями сіна, почув вибухи снарядів, здригнувся і побрів у бік Європи.

До того ж на Майдані сталася ще одна принципова річ. Саме там почала формуватися українська політична нація. Та сама, що урізноманітила колишнє ціннісне протистояння.

Історично за Україну конкурували два порядки денні. Один із них – імперський. Російська імперія, а потім Радянський Союз бачили країну як Малоросію, завдання якої – йти у фарватері метрополії. Цьому проекту протистояла концепція етнічної України, яка у суворій відповідності з канонами спиралася на "кров" і "ґрунт". А Майдан зробив можливою появу альтернативи.

Виявилося, що можна бути українцем незалежно від того, якою мовою тобі співали колискові. Майдан був цінний своєю інклюзивністю – тією ж, де знайшлося місце для етнічних вірмен і азербайджанців, росіян і кримських татар, євреїв і білорусів. У цього нового проекту не було своєї естетики, а тому він забрав її в етнічного проекту. Прапори і пісні, історичні герої і опис минулого. Але водночас він відмовився брати в етнічного проекту країни етичну концепцію. Саме тому партії правоконсервативного флангу навіть під час найзапекліших боїв на фронті не могли подолати прохідний бар'єр до парламенту. І їм залишалося лише спостерігати за тим, як їх простір естетичного використовують інші люди.

У 2014-му Україна почала домовлятися із самою собою про саму себе. Країна перестала сперечатися про вектор інтеграції, кількість державних мов, про минуле і майбутнє. Зрештою вона перестала сперечатися про те, де знаходиться столиця України – в Києві чи Москві.

Значною мірою це стало можливим завдяки анексії Криму і вторгненню на Донбас. Росія сама викреслила з електорального списку України кілька мільйонів людей зі стійкими прорадянськими поглядами. Проросійський вектор маргіналізувався, а його носії залишилися у кількісній меншості.

Токсичність мрії

Варто відразу обмовитися. Більшості як політичного суб'єкта не існує зовсім. Будь-яка політика – це протистояння активних меншин. Інертна більшість зосереджена на цінностях виживання, коли колір прапора вторинний відносно до вмісту холодильника. Все залежить лише від того, хто саме зможе нав’язати цій самій "більшості без переконань" свій лад.

РФ своїми руками послабила проросійський дискурс в Україні. Після вторгнення до Криму і на Донбас він втратив етичну основу. Завдяки цьому новий лад, що народився на Майдані, зміг перехопити ініціативу.

Нове самовідчуття не стало самовідчуттям більшості – ні, воно було самовідчуттям меншини. Але саме ця меншість стала трендмейкером у критичний для країни момент. І наступні п’ять років саме вона виступала від імені всієї країни.

У цьому немає нічого незвичайного – так само відбувається у будь-якій державі. Електоральні цикли визначають лише ті, хто здобуде право говорити від імені більшості.

Втім, після перемоги Майдану Україна стала заручницею ще одного фактора. А саме – завищених очікувань. Вся історія вуличного протесту уклалася у три місяці, внаслідок у багатьох виникла ілюзія, що за такий же термін вдасться вирішити й інші проблеми. Багато хто мав упевненість, що Україна зможе швидко перемогти корупцію, провести кадрову ротацію, виграти війну. Але люди не врахували одного: масштабу проблем.

Українські проблеми нагадують онкологію в термінальній стадії. Коли просто вирізати пухлину вже не вийде – треба проходити довге, хворобливе і дороге лікування. Обиватель до цього виявився не готовий. У підсумку країна стала заручницею власної фрустрації. Тієї самої, що з’явилася на світ через завищені очікування. Україна не могла наздогнати Польщу з тієї ж причини, через яку сама Польща не може наздогнати Німеччину. Але обиватель відчайдушно не хотів миритися з думкою, що лише в казках Ілля Муромець, пролежавши тридцять три роки на печі, потім швидко перемагає ворогів.

Точка біфуркації

У політичних технологіях існує кілька основних образів для політиків. Але щоразу на президентських виборах Україна голосує не за "найрозумніших" і не за "найчесніших". Вона обирає "торговців чудесами". У 2019-му на роль"чудотворця" краще за всіх підходив Володимир Зеленський.

До того ж сам Зеленський обрав безпрограшну стратегію – він просто не заважав виборцям себе вигадувати. Він виступав у ролі книжки-розмальовки, для якої кожен має право підбирати фломастери очікувань. Його ситуативні 73% у другому турі – це крихка більшість, яка приречена розвалюватися у міру його каденції. Просто тому, що очікування занадто вже різноспрямовані.

У його активі є прихильники Європи і НАТО. Вони голосували за нього, вірячи в те, що Зеленський виявиться кращим локомотивом євроінтеграції, ніж Порошенко. І прихильники Москви, які вважають, що російськомовний виходець із промислового міста поверне Україну в орбіту РФ. У його активі є інертна більшість, яка обрала телеобраз "Голобородька" і тепер чекає, що президент знизить тарифи і збільшить зарплати.

Проблема в тому, що ми поняття не маємо, яким президентом у підсумку стане Зеленський. І що буде далі – на яку саме українську меншину він вирішить спертися.

І знову повертаємося до тих запитань, які винесені на початок тексту. Ми дізнаємося про те, чи є червоні лінії, політичний консенсус і стійка версія самоопису України. Ще нещодавно здавалося, що цей консенсус сформований. Якщо так, то тепер йому доведеться пережити випробування на міцність.

2014-й став для України роком набуття реальної, а не імітаційної незалежності. Тієї самої, за яку країна наступні п’ять років платила кров’ю. У цьому сенсі наш 2019-й – це історичний 1996-й. І якщо ми хочемо паралелей, то час дивитися, які процеси відбувалися у той рік у країнах Східної Європи.

Наше майбутнє належить тим, хто матиме монополію на інтерпретацію минулого. Меншість Майдану бореться з меншістю імперії за симпатії інертної більшості. Переможе той, хто нав’яже іншим свій порядок.

Єдине, що можна стверджувати, – в історії країни не було суб'єктивнішого періоду, ніж той, у який нам випало жити. Якщо незалежна Україна зможе вистояти, то рано чи пізно нинішні українські політики опиняться на грошових купюрах і в підручниках історії. Іменами наших сучасників стануть називати вулиці. А український рецепт незалежності вивчатимуть в інших країнах.

Нам обов’язково вигадають постфактум. Вирівняють нам дороги, згладять кути і пом’якшать всі ті протиріччя, всередині яких ми сьогодні змушені жити. Всі наші помилки назвуть тактичними хитрощами. Зрештою історію завжди пише переможець. Проблема лише в тому, що ми поняття не маємо, хто ним зрештою стане.

"Мости замість стін" – спільний проект Українського ПЕН і Нового Времени, в межах якого провідні українські інтелектуали – письменники, філософи, журналісти і вчені – міркують про те, що об'єднує українців. Всі тексти шукайте за тегом #мости замість стін

15 липня 2019
935
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: