Анна Вовченко: "Переклад – це територія постійного живого спілкування"

1464
Роздрукувати
Вовченко Анна
Вовченко Анна
Координаторка премії Drahomán Prize, літературна перекладачка з англійської та іспанської мов
Анна Вовченко: "Переклад – це територія постійного живого спілкування"

Анна Вовченко – перекладачка, культуртрегерка. 2018 року разом із Катериною Калитко заснувала у Вінниці міжнародний фестиваль "Острів Європа", присвячений видимості й взаємодії камерних мов і літератур, з 2019 року є його програмною директоркою. Перекладає з англійської, іспанської та білоруської мов.

Як професійна перекладачка художньої літератури стала відомою завдяки перекладам з англійської октології Люсі Мод Монтґомері про дівчинку Енн Ширлі з хутора Зелені Дахи, романи з якої протягом 2012-2016 років виходили у видавництві "Урбіно". Визнанням цієї праці стала також відзнака Посольства Канади в Україні 2014 року, якою Анну нагородили за вагомий внесок у популяризацію канадської літератури за кордоном. 2019 року Вовченко одержала спецвідзнаку Премії міста літератури ЮНЕСКО за переклад роману американського письменника грецького походження Джеффрі Євгенідіса "Середня стать".

Ця розмова вийшла про мову й ідентичність, час і країну, Федеріко Гарсія Лорку і Василя Стуса, Ернеста Гемінґвея і Джеффрі Євгенідіса, вибір професії і вибір способу життя, любов і біль, свободу і відповідальність, бо, здається, таким і має бути сучасний український перекладач – живим, мислячим, небайдужим до минулого, теперішнього й майбутнього слів і їхніх носіїв. Принаймні саме такою є українська перекладачка Анна Вовченко.

"Моя київська ідентичність перебуває в абсолютній гармонії з моєю багатомовністю"

– Твоєю рідною мовою є російська, навчалася ти на українській філології, а перекладаєш переважно з англійської та іспанської. Розкажи історію своїх стосунків з кожною з цих мов.

– З походження я швидше двомовна, ніж російськомовна. Хоча першою мовою, яка лунала в домі, була дійсно російська, як це ставалося з багатьма людьми мого покоління, особливо по цей бік Збруча. Але я навчалася в українській школі й походжу з родини, де до українського слова завжди ставилися шанобливо. Крім того, моя мама працювала редакторкою на українському телебаченні, де мові надавали великого значення. Я ще навіть пам’ятаю часи, коли в її записниках лежали примірники диктантів, які раніше писали працівники редакцій на українському радіо та телебаченні.

Українською мені завжди було цікавіше читати і пізнавати світ. Можливо, тому що вона була більшою мірою набутою, ніж російська, і я не сприймала її як даність. Поза тим, коли в шістнадцять років я свідомо обрала українську як основну і фактично єдину мову повсякденного спілкування, тобто опинилася в ситуації свідомого переходу в стан дискримінованої меншини, то вповні відчула на собі все те, про що говорилося багатьма україномовними від початку людьми, і все те, чого я, маючи прихисток у вигляді панівної мови і панівного дискурсу, завжди могла уникнути. Але саме цей вибір гармонізував мої стосунки з собою і моєю полінаціональною ідентичністю. А російська, яка ніколи не була моєю робочою мовою, ще якийсь час залишалася присутньою лише в побуті, а з початком війни відпала зовсім.

Вивчити ж англійську було для мене нав’язливою ідеєю чи не з трьох років. Тому в мами просто не було вибору, крім як віддати мене в школу із ґрунтовним вивченням англійської з першого класу. І наші стосунки з цією мовою склалися настільки добре, що поза школою я ніде її більше не вчила, лише удосконалювала згодом у процесі роботи.

А іспанська з’явилася в моєму житті випадково. В університеті я збиралася вчити французьку, але в останню мить чомусь записалася на іспанську і не шкодую. І хоч ця мова підпускає до себе не всіх, ми з нею дуже помирилися, коли я почала через неї вивчати ладино.

– Тобто ти знаєш ще й ладино?

– Читаю і розумію, але не можу сказати, що знаю, бо живої мови як такої, на жаль, вже не існує.

– А багатомовність не розмиває кордони твоєї ідентичності?

– Взагалі не розмиває. Як мінімум, тому що я киянка, а Київ завжди був поліетнічним і багатомовним. Моя київська ідентичність перебуває в абсолютній гармонії з моєю багатомовністю. Та й взагалі українцям історично притаманно було бути добре освіченими і володіти багатьма мовами.

"У плані мови я хотіла б взоруватися на Майка Йогансена"

Які книжки й автори сформували твою власну мову – ту мову, якою ти, зрештою, перекладаєш?

– Таких авторів і книжок дуже багато. Якщо брати суто мовний аспект, першою я назву, мабуть, "Лісову пісню" Лесі Українки. Прочитавши її в дев’ять років, я зрозуміла, що хочу, щоб моя мова звучала саме так. Люблю мову Валерія Шевчука, з якою познайомилася малою через збірку дитячих казок "Панна квітів". А далі були не книжки, а фільми, дубльовані студією "1+1". Моя українська великою мірою пішла звідти. Значну роль, зокрема, зіграв фільм "Моя прекрасна леді" з Одрі Хепберн. Крім сюжету, в нього небагато спільного з реальною п’єсою Бернарда Шоу, але саме ця стрічка підштовхнула мене до думки, що я хочу бути перекладачкою. Мені було надзвичайно цікаво порівнювати оригінал з перекладом і слідкувати за стратегією вибору українських слів для передачі такого особливого англомовного тексту.

image

Презентація серії книжок про Енн із Зелених Дахів на "Книжковому Арсеналі". Фото: Божена Антоняк

Після того я почала звертати увагу на переклади і у книжках, і у фільмах, а також дивитись, яким чином той чи інший перекладач підходить до роботи з матеріалом і інтерпретує оригінал. Так я почала намацувати стежку в майбутню професію. "Енн із Зелених Дахів" не вийшла б такою, як є, без обізнаності з роботою Ольги Сенюк. І, звісно, моя українська мова й мовна стратегія (не лише як перекладачки, а і як сучасної української жінки) були б зовсім інакші, якби не вплив доробку Соломії Павличко. Насправді ж імен багато, а процес формування мови ще не завершений – я й нині вчуся у своїх колег і вдячна їм за таку змогу.

– Які ще вчителі були на твоєму шляху в професію, на чию роботу зі словом ти орієнтувалася?

– Я збрешу, якщо не назву прізвище Миколи Лукаша, хоч у доборі стратегій я багато в чому з ним не згодна. Але в перекладацькій роботі незгода і суперечки з колегами в апофатичному сенсі не менш важливі для вироблення своєї позиції, ніж наслідування. А може, і важливіші, бо вони сприяють відточуванню свого голосу. В умовному протистоянні між Лукашем і Кочуром я швидше стою на кочурівській позиції, хоч у плані мови я хотіла б взоруватися на Майка Йогансена – і як автора, і як перекладача. Взагалі, якби представників "Розстріляного Відродження" не винищили так брутально в найпродуктивніші їхні роки, якби вони здійснили все, що планували, українська мова зараз мала б впевненіший у собі поступ і ціла Україна була б іншою навіть на візуальному рівні. Тому нам треба щосили заповнювати ті прогалини, які утворилися після їхньої загибелі, й працювати так, ніби ми знаємо, якими б були 50-ті, 60-ті, 70-ті роки з ними і їхніми наступниками.

А якого автора ти переклала першим?

– Це був Гарсія Лорка – автор, з яким у мене дуже багато спільного, зокрема і в розумінні світу. На п’ятому курсі я прокрастинувала диплом, перекладаючи його збірку "Циганський романсеро". І це був момент серйозної суперечки з Лукашем. Усім страшенно подобається, як він переклав "Циганський романсеро" лемківським діалектом. Я ж належу до нечисленних противників такого підходу і солідарна з думкою, яку минулої осені, будучи в Києві, висловив Юрій Тарнавський. Він сказав, що Лукаш, на жаль, заперечив цим перекладом Лорку як модерніста. Ба більше – він трохи заперечив українську мову як таку, що здатна до творення модерних текстів. Я завжди вважала так само, але не могла настільки вправно "вбрати" свої думки у слова.

Не те щоб у свої 22 роки я збиралася посперечатися з Лукашем, але в його перекладах мені завжди страшенно муляла відсутність конгеніальності, того, як перекладач відчуває не лише мову, а й описуваний нею світ. Скажімо, у Стуса, якого серед авторів ХХ століття я можу назвати своїм головним вчителем мови, ця конгеніальність присутня. І перекладаючи Лорку, я намагалась рівнятися саме на Стуса й начитувалася його авторських текстів. Я не можу сказати, що цілком задоволена цими перекладами – вони лежать у шухляді, і це мій свідомий вибір. Можливо, я зі старту взяла собі зависоку планку, але саме це дало мені розуміння, що попереду дуже багато роботи і що, попри все, я точно цим займатимусь.

"Мені хотілося б, щоб через цей роман ми подивилися на людину, яка багато що заперечувала сама в собі"

Як ти зазвичай "входиш" у переклад конкретного тексту?

– Я маю відчувати, що могла б поговорити і спробувати порозумітися з його автором. І навіть якби ми не розійшлися друзями чи взагалі посварилися, я маю знати, що після такого діалогу не відчуватиму відторгнення. Тобто текст має давати мені нову поживу для роздумів, повнішого уявлення про себе й розуміння, якою я хочу бути надалі і якою я бути б не хотіла.

Працюючи з текстом, я намагаюся зробити його частиною своєї щоденної дійсності. Мені важливо дати персонажам книжок, з якими працюю, голоси справжніх живих людей зі свого оточення – тоді вони виходять переконливішими. Коли цього немає, переклад і просувається важче, і виходить не таким, як міг би й мав би звучати. Українська Марілла з "Енн із Зелених Дахів", наприклад, має багато рис моєї рідної тітки. У кожного з українських персонажів "Середньої статі" є реальний прототип із мого кола спілкування, теперішнього чи колишнього.

З перекладом роману Джеффрі Євгенідіса було пов’язано і кілька епізодів занурення в таку собі 4D-реальність, коли події, описані в книжці, починають накладатися на те, що відбувається з тобою безпосередньо чи приходить у твоє життя з новин. Так, наприклад, сцени спалення Смирни турецькими військами я перекладала саме в ті дні, коли відбувалися бомбардування сирійського Алеппо. Дуже моторошно було існувати в такому доповненому просторі й думати, як насправді геть усе у світі пов’язано між собою. Це не єдиний збіг у моєму досвіді; про деякі я намагаюся навіть не думати.

image

2018 року разом із Катериною Калитко Анна Вовченко заснувала у Вінниці міжнародний фестиваль "Острів Європа", присвячений видимості й взаємодії камерних мов і літератур. Фото: Максим Кушка

Ну, і насамкінець, у мого перекладу має бути адресат – конкретна людина, яка (можливо або точно) цей текст читатиме. Так припасовуючи роман, оповідання чи п’єсу до сучасного мені контексту, в який його вводитиму, я легше добираю для нього слова. Виходить, що для мене, людини досить інтровертної, переклад – це територія постійного живого спілкування. Без реальних людей працювати не так і легко.

Гемінґвей, чий роман "Острови поміж течій" у твоєму перекладі ось-ось має вийти у "Видавництві Старого Лева", належить до тих авторів, з ким вести такий діалог було непросто. Принаймні це ти озвучила в одному з інтерв’ю. Чому ти вирішила за нього взятися?

– Так, перекладаючи Гемінґвея, розумієш, як сильно змінився світ, адже зараз таких поглядів і етичних настанов, як у нього, триматися вже не виходить природним чином. А взялася я за роман, бо він мене цікавив як незавершена річ письменника. Він не встиг його дописати, бо наклав на себе руки, але мені завжди здавалося, що у цьому тексті він був найправдивішим із собою як автор. Я згодна з думкою Єжи Стемповського, що Гемінґвей – класичний сентименталіст, я завжди розглядала його саме так, і мені здалося, що в "Островах поміж течій" він нарешті дозволив собі бути сентименталістом, не соромлячись цього. Головний персонаж, з яким у Гемінґвея дуже багато спільного, звісно, всіляко уникає своїх почуттів і їхнього вираження, але в романі спалахує це запізніле розуміння, що відчувати не соромно, що це не робить тебе менш мужнім. Можливо, якби і сам Гемінґвей собі це дозволив, його життя склалося б інакше.

– Чим "Острови поміж течій" можуть бути цікавими українському читачеві тут і зараз?

– Мені б хотілося, щоб українці зрозуміли, що з воєнною дійсністю і досвідом утрат нам тепер доведеться жити, напевно, до кінця наших днів.

– Як в Ізраїлі?

Очевидно, так. Навіть якщо це не буде війна тривалістю в 70 років. Але від тих 6 років, які вона вже триває, і тих років, які вона ще триватиме, ми не відійдемо вже ніколи. Цей досвід залишиться з нами назавжди і визначатиме багато що в нашому житті. Дуже багато, якщо не все. І ми не можемо дозволити собі бути "втомленими від війни", бо це означає втому від самого життя, яку ми також не можемо собі дозволити. Я маю на увазі, що війна вже є частиною нашого життя, навіть якщо ми безпосередньо до неї не дотикаємося, як до танення антарктичних льодовиків. Що раніше і щиріше ми це визнаємо й почнемо працювати з цим, то цілішими внутрішньо лишимося.

image

"Перекладаючи Гемінґвея, розумієш, як сильно змінився світ, адже зараз таких поглядів і етичних настанов, як у нього, триматися вже не виходить природним чином". Фото: "ВСЛ"

"Втома від війни" – це фактично заперечення травматичного досвіду, що призводить до дедалі більшого травмування. Тому мені хотілося б, щоб через цей роман ми подивилися на людину, яка багато що заперечувала сама в собі. Так, Гемінґвей був нобелівським лавреатом, але мені здається, він до останку дуже боявся себе, того "не такого" себе, яким йому начебто не дозволено було проявитися: і як людині, і як автору. І це призвело до не найприємніших наслідків у його житті. "Острови поміж течій" можуть дати розуміння того, як не треба. Скажімо, не треба собі брехати, потрібно бути з собою чесним, а на стереотипи можна наплювати, щоб не загрожувати собі ж самознищенням. І головне – травматичний досвід можна пропрацювати не забуттям, а відвертим поглядом йому в очі і називанням свого страху на ім’я.

"Дитинство є максимально травматичним для будь-якої людини"

У Юрка Прохаська є висловлювання: "Все, що ти робиш, є переклад", – бо ми весь час перекладаємо: думки словами, почуття – думками. Що для тебе переклад?

– Я згодна з Юрком у тому, що переклад – це спосіб існування к світі. Будь-яка людська діяльність, як і будь-яка спроба інтерпретувати й пояснити собі дійсність, що її оточує, – це переклад. Тому тією чи іншою мірою перекладачем можна вважати кожну людину, в якої розвинулася когнітивна здатність.

Мовний переклад – один з різновидів намагання вкласти собі в голову цей божевільний світ. І що людині у ньому складніше й нестерпніше, то сильнішою є її потреба цей світ пояснити доступними засобами. Намацати спосіб існування у ньому, скажімо так. У цьому сенсі ідеальними перекладачами є Франц Кафка чи Емілі Дікінсон, бо для них усвідомлена можливість хоч якось структурувати те, що відбувається навколо, є питанням виживання.

– Тобто кожен автор – перекладач, а кожен перекладач – автор?

– Десь так. Тому ми всі робимо одну справу.

Ти неодноразово підкреслювала, що "переклад є територією постійного сумніву". А що є заспокійливим для твоєї професійної тривожності?

– Поки перекладаєш, інакшого способу, крім як діяти на свій страх і ризик, не існує. В цьому переклад так само схожий на спілкування з людьми: ти ніколи не можеш бути певна, який ефект матиме те чи інше твоє слово. А коли ставиш крапку і віддаєш переклад у подальшу роботу, заспокоює знання, що я зробила все від мене залежне так добре, як могла, і що я відповідаю за кожне слово. І це ж продовжує тривожити, бо остаточну крапку в перекладі поставити насправді неможливо, стримує тільки дедлайн.

Минулого року ти отримала спеціальну відзнаку Премії міста літератури ЮНЕСКО за переклад роману Джеффрі Євгенідіса "Середня стать". Чим ця книжка для тебе важлива насамперед?

– Євгенідіс цікавий тим, що у нього, цисгендерного чоловіка, найдостовірнішими персонажами є дівчата-підлітки. Принаймні "Середня стать" і "Незаймані самогубці" написані саме від їхнього імені. Протагоніст "Середньої статі" найцікавіший і, сказати б, найпривабливіший саме в цей період своєї історії. Фраза "лікарю, ви ніколи не були тринадцятилітньою дівчиною", що її в "Незайманих самогубцях" промовляє одна з сестер, коли їй першого разу завадили скоїти самогубство, звучить вкрай переконливо. Але звідки знає Євгенідіс, як це – бути тринадцятилітньою дівчиною з усіма супутніми трансформаціями, зовнішніми й, головне, внутрішніми?

"Середня стать" дуже мене зачепила достовірним описом підліткового віку як великого і страшного пекла. Я з осторогою ставлюся до людей, які вважають дитинство і юність найкращим часом у житті. Дитинство, навіть щасливе, є максимально травматичним для будь-якої людини, тому що концентрація формотворчих подій на секунду квадратну в цей період неймовірно потужна. І я не дуже уявляю, як це можна гармонійно витримати. У своє дитинство я нізащо не хотіла б повернутися.

Ще я цікавлюся американською емігрантською літературою. Вона дає абсолютно відмінне уявлення про Сполучені Штати і мовно часто перевершує те, що пишуть "білі англосаксонські протестанти". Тут діє приблизно той механізм, що його артикулюють феміністки, розповідаючи про свої досягнення в чоловікоорієнтованому світі. Щоб здобути те, що мають чоловіки на аналогічних позиціях, жінкам доводиться працювати набагато тяжче.

image

За переклад роману американського письменника грецького походження Джеффрі Євгенідіса "Середня стать" 2019 року Анна Вовченко отримала спецвідзнаку Премії міста літератури ЮНЕСКО. Фото: "ВСЛ"

Парадоксально, але мені і "Середня стать", і цей пласт літератури цікаві ще і як феміністці, і як людині, яка свідомо обрала собі мову дискримінованої меншості і яка, як і всяка дискримінована меншість, має "бігти втричі швидше", щоб чогось досягти. У XXI столітті, коли збільшується увага до прав людини, зокрема і прав меншостей, коли все очевиднішим стає розуміння світу як більшості меншостей, важливо пильніше придивлятися до того, що творять представники тих чи інших меншостей.

"Пам’ятати, що ми для чогось є, і хотіти далі для чогось бути саме українцями"

– У романі "Середня стать" є думка, що будь-яка історія – людини чи країни – схожа на ДНК. І герой, власне, не зміг би пояснити собі себе, якби не занурився в історію роду. Зараз ми бачимо, як в Україні зростає інтерес до родинних історій і історії країни як такої. На твій погляд, з якими шарами власної історії українцям варто було б попрацювати, щоб краще розуміти, хто ми і чому є тими, ким ми є?

– Мабуть, у мені знову говорить медієвістка, але ми дуже погано знаємо українське бароко, із завершенням якого, власне, і закінчилася українська державність першого разу, коли Україна стала частиною Російської імперії. Ця історія, ніби рухаючись по спіралі ДНК, повторюється раз за разом, бо після бароко ми мали УНР, яка закінчилася початком Радянського Союзу. Спалах української державності й української самосвідомості чомусь постійно призводить у висліді до нищівної поразки.

І зараз ми стоїмо в тій точці, в якій стояли і сто років тому, і чотириста. Я не хочу сказати, буцімто нинішній результат буде той, що і в попередні рази – хоча така небезпека не виключена, – але нам критично важливо вивчити ці досвіди української історії і зрозуміти, чому тоді все закінчувалося саме так. І вивчити не шаблонно, у вигляді певного шкільного набору дат, а усвідомити всі причини і наслідки й співвіднести їх із нашою теперішньою дійсністю. Ця робота мала б бути зроблена щонайменше 15 років тому, коли ми дуже розслабилися на хвилі перемоги Помаранчевої революції, а насправді – ще 1991 року, коли ми не зуміли правильно осягнути той факт, що у нас тепер є незалежність. І це не даність, а те, про потенційну минущість чого потрібно постійно пам’ятати.

– Одним із місць дії в романі є Детройт, на міському прапорі якого зображений фенікс, а гасло під ним звучить як "Сподіваємося на краще: повстане воно з попелу". Що є тим кращим в Україні, що весь час чи не дивом дозволяє їй відроджуватися з попелу? В чому наша сила і вітальність?

– Останні події трошки вбивають у мені змогу про це говорити. Але наша сила і вітальність, мабуть, у великому бажанні жити й бути собою. Попри все. У великому зв’язку з цією землею. Сам лише факт, що ми спромоглися пережити Голодомор і відновитися після нього, – це досвід, потенційно доступний, мабуть, не багатьом народам. Тим паче тим, які довгий час були позбавлені своєї державності.

– Тобто ми схожі з євреями?

Так, я послідовно транслюю думку, що нам потрібно рівнятися на євреїв і стратегію розбудови держави Ізраїль. І в самообмеженнях також. Це до питання втоми від війни – історія Ізраїлю в 50-х роках могла б дати багато цінних уроків нам теперішнім. І своєю великою силою ми теж подібні до євреїв: ми таки вміємо пам’ятати, хто ми є, і, очевидно, прагнемо цього.

Мене дивують і захоплюють люди, які, маючи українське походження у третьому чи п’ятому поколінні, про що могли б уже й забути, його чомусь пам’ятають. І виявляється, що це є частиною їхньої ідентичності. Іноді мені думається, що вони вірять у нас, може, й більше, ніж ми самі в себе. Я вдячна їм за це: вони допомагають не зневірюватися й пам’ятати, що ми для чогось є, і хотіти далі для чогось бути саме українцями.

Перше фото – Андрій Завертаний

Спілкувалася Ія Ківа
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: