Анна Корбут. Письменники і журналісти Венесуели: коли говорити стає небезпечно

Опубліковано: 29.06.2021,  Переглядів: 73

2017 року у Венесуелі ухвалили закон про запобігання ненависті і толерантність. На папері він мав запобігати висловлюванням, що провокують ненависть щодо однієї особи або будь-якої групи людей. На практиці ж, коли Reuters проаналізували понад 40 арештів на підставі цього закону протягом останніх років, виявилося, що переслідування були спрямовані на венесуельців, які критикували Ніколаса Мадуро – диктатора, якого після масових протестів і суспільно-політичної кризи у Венесуелі 2017 – 2019 років більшість країн не визнають легітимним президентом. Орган, що ухвалював закон, теж має проблеми з легітимністю. У межах медіапроєкту “Люди з порожніх стільців” (#EmptyChairPeople) розповідаємо про письменників та журналістів Венесуели, які потерпають від переслідувань або ж були змушені покинути країну.

Закон про ненависть: зброя уряду

Більшість переслідуваних за цим законом – автори дописів у соцмережах або застосунках для обміну повідомленнями. Хтось у фейсбуці звинуватив уряд Мадуро у знищенні нафтової промисловості у Венесуелі, хтось критикував те, як влада реагує на пандемію COVID-19. За порушення цього закону можна отримати до 20 років позбавлення волі.

Серед “порушників” – 70-річна письменниця, есеїстка і дослідниця венесуельської літератури Мілаґрос Мата Хіл і її чоловік, 73-річний поет і активіст Хуан Мануель Муньос.

Наприкінці березня цьогоріч їх звинуватили у “розпалюванні ненависті та наклепі”. Причина: текст “Смертельне свято” (La fiesta mortal) у соцмережах, де подружжя розкритикувало святкування мусульманського весілля на 800 гостей у клубі одного з міст Венесуели. 24-секундне відео з “коронавесілля” стало вірусним у твіттері. На момент святкування статистика COVID-19 у Венесуелі продовжувала зашкалювати, однак гості танцювали без дотримання соціальної дистанції чи масок. Крім того, у країні триває жорстка економічна криза. На весіллі помітили генпрокурора Венесуели Тарека Сааба, який і видав ордер на переслідування пари.

Мілаґрос Мата Хіл пише на теми релігії, пам’яті, духовності, але з огляду на процеси у країні – також про політику, демократію. У книжці “Спогади про одну давню весну” (Memorias de una antigua primavera), написаній наприкінці 80-их, де змішуються театральний стиль, майже фотографічні описи і журналістика, йдеться про експлуатацію нафтових родовищ у Венесуелі та її наслідки.

Наступного дня після затримання письменників відпустили, але процес триває: вони мають з’являтися до суду щомісяця, їм заборонено говорити про справу, а ще у них вилучили телефони й іншу робочу техніку. Текст із соцмереж видалили.

Цензура інформаційного простору, що посилилася з приходом до влади Ніколаса Мадуро 2012 року, поширюється не тільки на традиційні медіа-майданчики, де висловлювалися багато письменників, а й на інтернет. 2017 року, коли у країні вибухнули масові протести проти режиму Мадуро, влада видала указ, що дозволяє їй стежити за онлайн-контентом і фільтрувати його. Особливо жорстко уряд переслідує журналістів. 2020-го, наприклад, журналістів судили за висвітлення випадків COVID-19, протестів у одному зі штатів Венесуели, фільмування сварки між громадянами і венесуельською Нацгвардією, за ведення анонімних сторінок у соцмережах.

За повідомленнями Національної колегії журналістів Венесуели, за період з 2004-го по 2019 роки у країні закрилися 165 радіостанцій, 18 телеканалів і 42 газети.

2020-го на 12 днів ув’язнили Дарвінсона Рохаса, венесуельського журналіста і блогера з 230 тисячами фоловерів у твіттері: він публікував статистику COVID-19, що відрізнялася від офіційної. Рохаса звинуватили у розпалюванні ненависті та підбурюванні громадськості. Журналіста Арналдо Сумозу затримали торік на дві доби за фільмування протестів. Репортерку радіостанції Кароль Ромеро минулого року протримали у в’язниці понад добу за те, що вона фільмувала на телефон конфлікт між громадянами і службовцями венесуельської Нацгвардії на заправці. Перед затриманням її побили і відібрали телефон, добу після затримання родина Ромеро не знала, де вона. Наступного дня репортерку оголосили терористкою, звинувативши у порушеннях громадського порядку. Загалом ці та інші журналісти зіштовхуються з неналежним процесом правосуддя, недотриманням їхніх конституційних прав, порушенням презумпції невинуватості й погрозами.

Економічно-культурна криза: Коли бракує їжі, людям не до книжок

Ще один фактор, який б’є по літературному і журналістському середовищу – економічна криза, що загалом має руйнівні наслідки для культурного життя в країні: від скорочення державних програм підтримки культурних ініціатив до занепаду культурних просторів і музеїв і до скасування літературних премій.

PEN International писав про це у звіті ще 2018-го: письменники, журналісти і редактори зіткнулися із загрозами власній свободі й безпеці, а ще через нинішні політично-економічні обставини змушені в пріоритет ставити забезпечення базових потреб, а не творчість. Відтак вибір у них невеликий: або вільно висловлюватися, ризикуючи стати мішенню для уряду, або обрати самоцензуру чи втечу з країни. Ще один варіант – втеча в “культуру поза політикою”, де уникають розмов чи письма про політику, а також політичної сатири. Для власної безпеки краще не згадувати імен високопосадовців. Поетеса Едда Армас описує, що ця самоцензура відчувається фізично – у ній живуть, вона відчутна на дотик, видно, наскільки обережно люди висловлюються.

Власне поет Хосе Пулідо, який розмовляв із Мілаґрос Матою (інтерв’ю цитоване вище), – один із таких утікачів. Його поезія включена до антологій латиноамериканської літератури. Він також автор романів і оповідей на різні теми.

“Пісня багатоніжки” (La canción del ciempiés) – це збірка історій про кубинську міфологію, Гавану, наслідки радянського соціалізму і революції Кастро, постаті й долі людей. Усі ці історії перетинаються в будинку, зведеному на Кубі на початку 20-го сторіччя в розкішному європейському стилі з роботами Рубенса всередині (шана красі, якою пронизана і його поезія), але відбуваються ніби поза часом. “Отруйний ландшафт” (Ponzoña de paisaje) – розповідь про відразливу реальність життя на пограниччі, межі, можливо, у лісах Амазонії, де навіть кордони між країнами існують формально, а водночас і на будь-якій іншій межі між тим, що видно, і тим, чого не хочеться бачити. Про те, як в умовах бідності й беззаконня формується людська ненависть, злочинність і про тих, хто, навіть вирвавшись звідси і поїхавши до міста, по-справжньому так і не виходить із цього отруєного середовища.

Як і багато його колег-письменників, Пулідо також журналіст. Він редагував культурний журнал Центробанку Венесуели BCVCultural до 2012 року і вів рубрики про мистецтво і культуру у щоденних газетах El Nacional і El Diario de Caracas. Він також брав інтерв’ю в Ґабріеля Ґарсіа МаркесаМаріо Варґаса Льйоси і Хуліо Кортасара. Уже близько чотирьох років Пулідо живе в Італії.

Пулідо каже, що сумує за країною, за родиною і друзями, але усе це – людей і краєвиди – носить у собі. Знає, що не повернеться і йому це по-справжньому болить. Переконаний, що цілковита несправедливість, яка вкоренилася у Венесуелі, не зникне ще протягом багатьох років.

Ісраель Сентено – ще один письменник в екзилі, вважається одним із найважливіших письменників Венесуели останніх 50 років. “Найважче у вигнанні – втратити голос”, – каже він в інтерв’ю El Pais. Він переїхав до Піттсбурґа у США, спочатку до City of Asulym (місто-притулок), що пропонує тимчасові резиденції у США письменникам, яких переслідують або які у небезпеці вдома, а далі залишився в Америці. Сентено пише про міські антиутопії та порушує багато контроверсійних тем. 2002-го, невдовзі після невдалої спроби державного перевороту у Венесуелі, Сентено видав книжку “Змова” (El Complot).

У цій історії поєднуються політика, зради і еротика. Вона відтворює соціально-культурний контекст Венесуели протягом понад двох десятиліть з моменту приходу до влади Уґо Чавеса в результаті декількох спроб держперевороту 1998-го. Автор деконструює голос і демістифікує президента-команданте, головного героя книжки, який на очах у читача перетворюється на одержимого владою і своїм революційним образом. Автор проводить читача від зародження “нової людини” до того, коли соціалізм уже матеріалізований у його венесуельській версії: від обнадійливого дискурсу й ідеалізму до усвідомлення героєм того, що революція вимагає порядку. І порядку цього можна досягти виключно через контроль і репресії, відкидаючи емоції, а ще – через застосування механізмів влади для контролю над суспільством, що дуже далекі від месіанських ідеалів, з яких усе починалося.

“Можливо, нам доведеться визнати, що вони перемогли нас і сподіватися, що революція зазнає краху, як це сталося у Радянському Союзі, навіть якщо для цього знадобляться десятиліття”, – каже Хізела Козак Роверо в одному з інтерв’ю.

Вона – венесуельська дослідниця, авторка оповідань і есеїстка, що критикує політичну систему своєї країни. 25 років викладала в Центральному університеті Венесуели, але останні чотири роки живе і працює в Мехіко. 2017-го під її редакцією в мадридському видавництві вийшла книжка “Сім печаток: Хроніки революційної Венесуели” (Siete sellos: Cronicas de la Venezuela revolucionaria). Це збірка оповідей і роздумів про “боліваріанську революцію” та її наслідки, зокрема політичну й економічну кризу останнього десятиліття і режим Ніколаса Мадуро, від венесуельських письменників, інтелектуалів, журналістів, літературних критиків, але також молоді, що брала участь у численних протестах, які поки не принесли бажаних результатів.

Козак говорить про суспільно-економічну і політичну ситуацію, у якій вижити літературі, видавничій справі та культурі загалом у Венесуелі складно. Приміром, представництва великих транснаціональних видавництв покинули країну, бо не могли оплачувати авторське право письменникам, що у них видаються, чи надсилати кошти до материнських компаній через жорстке обмеження обігу валюти протягом останніх майже двох десятиліть (нещодавно обмеження послабили). З тих же причин книжки з-за кордону можна купити здебільшого або нелегально, або в електронному форматі. Козак описує ті культурні ініціативи, що продовжуть функціонувати в країні – переважно за приватної або меценатської підтримки – як такі, що виживають не як бізнес, а як осередки етичного опору в шумовинні проблем, які переживає країна, серед яких навіть відсутність води, електрики чи опалення. Тому, на її думку, культура, яку створює венесуельська діаспора, життєво важлива – її творять ті, хто живе по світу, але думками залишається у Венесуелі.

Матеріал підготовлений у межах медіапроєкту “Люди з порожніх стільців”(#EmptyChairPeople), який реалізовують медіа “Читомо” та Український ПЕН за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED). Проєкт присвячений сучасним українським письменникам та журналістам-політв’язням, що перебували чи продовжують перебувати у в’язницях Криму, ОРДЛО та РФ, а також політичним в’язням Білорусі, Туреччини, Мексики, Еритреї, Венесуели, Індії, Зімбабве та Філіппін.

Назва проєкту відсилає до символу ув’язнених, переслідуваних, вбитих чи зниклих авторів, який використовують на правозахисних акціях у Міжнародний день ув’язненого письменника, або День порожніх стільців, який відзначають щороку 15 листопада з ініціативи Міжнародного ПЕН.