Актуальна українська культура. Боєць встає після н(л)окдауну

Опубліковано: 15.02.2021,  Переглядів: 29

І. Життя на Марсі

На модному жаргоні українських телевізійних ток-шоу різного ступеня стратегічності часто лунають романтичні фрази про «точки зростання», «проривні ідеї», «драйвери модернізації». Переважно їх виголошують представники політико-управлінського класу або ж топ-менеджери олігархічних компаній, яких відправили на медійні майданчики їхні боси. 

Це нагадує  гротескних тарантінівських персонажів: аби виглядати красивими й розумними, інтелектуально підозрілі люди підхопили інноваційний словник у креативного класу, який ці питання професійно практикує.  В цивілізованому світі дискусії на ці теми стосуються креативного ресурсу культури, її міцної спайки з економікою та ділянками інноваційного знання, на перетині яких і виникають “драйвери” і “прориви”. Гірше також те, що цей клас не має тверезого розуміння глобального контексту: того, що відбувається в світі і що варто робити. 

За різними оцінками світових організацій, у перспективі 5—10 років інноваційні технології залишать без роботи майже один мільярд населення планети. Відбудеться стрімке зростання класу “непотрібних людей”. В Україні клас “непотрібних людей” стрімко зростає і без інноваційних технологій, але це такий соціальний тренд глобального світу, з яким стикаються всі уряди розвинутих і перехідних країн.

Через різку соціальну нерівність перехідні країни й далі ставатимуть технологічним секонд-гендом, звалищем зужитої техніки, залишків застарілих технологій. Скорочуватиметься власна нерентабельна і неконкурентна промисловість. Далі триватиме залежність цілих міст, зокрема на Сході, від застарілих бюджеутворюючих підприємств-монстрів. Не слід забувати й про виснаження природних ресурсів, жахливу екологію, зношену критичну інфраструктуру, безперервні соціальні видатки, старіння населення та відтік молодих людей за кордон. 

Наголошую, що це не лише українські проблеми. Це новий світ, у якому опинилися всі. В управлінському сенсі люди зі статичними чи застарілими картинами світу, з атавістичними освітніми та практичними навичками в таких умовах можуть тільки нарубати дров, замість ефективно розрулювати ситуацію.

Тепер уявімо, що коїться в головах наших топ-чиновників, сформованих в аналогову добу. Вони не думають про культуру, як економічну реальність, як рушій змін. Бо сприймають її, як статичну сферу “проїдання”. Вони знають, що треба в бюджеті викроїти гроші на клуби, хор імені Верьовки, тобто на щось таке, про що колись чули. І це ми ще не почали говорити про епоху COVID-19, яка нашарувалася на задавнені хронічні хвороби. 

ІІ. Українська актуальна культура та економіка культури

Українська культура вийшла з питомо символічного поля та стала економічно-орієнтованою, динамічною реальністю. Хто уважно стежить за всіма ключовими процесами актуальної культури доби Незалежності, той погодиться, що сталий тренд останніх п’яти років в дієвій культурі (тій, що трансформується разом із економікою) — це засвоєння нею принципів стратегування, маркетингу й економічної реалізації. А також активна інтеграція до західних контекстів у різних секторах. Передусім, варто згадати програму “Креативна Європа”, до якої долучилася Україна. 

Культура нарешті може годувати. Не так, звісно ж, як АПК, нафта чи газ, але здатна і дає можливість бути матеріально та політично незалежними. Виник новий тип митців — мобільні та багатофункціональні “підприємства”, з чітким розумінням графіку діяльності на рік-два наперед, із чітким розподілом і поєднанням творчого контенту, логістики, планування, реалізації створеного продукту. Це є ознакою того, що з’явилася — найцікавіше! — економіка культури. 

Нарешті з українською культурою відбувається все, як книжка пише. Все те, що раніше описували теорії постінформаційного суспільства. На зміну модерним суспільним класам (адміністраторам, власникам, виробникам, виконавцям) приходять соціально гнучкі та чітко неструктуровані інформаційно-активні групи. І головна їхня філософія базується на не ієрархічній, а мережевій структурі діяльності. 

Деніел Белл зауважував, що будь-яка соціальна переміна виникає тоді, коли є можливість виразити наявні культурні установки в існуючих категоріях ринкової економіки. Ми нарешті сіли в цей вагон. І маємо право говорити не лише про символічне поле культури, а й про економіку культури, про те, що гальмує її повноцінний розвиток. 

На початку ХХІ сторіччя словосполучення “економіка культура” досі немає в державних програмних документах. Але реальність така, що актуальна культура — це передусім економічна діяльність, а значить це підприємництво, ділова, економічна, соціальна активність.                                      

І це велетенський мурашник, в якому задіяні тисячі людей у всіх регіонах, безмежна кількість помітних і непомітних взаємозв’язків культури із різними секторами: ІТ, туризм, самоврядування, зовнішня реклама, регіональний брендинг, економічний і політичний консалтинг, освіта, медіа, публічне адміністрування, бізнес-комунікації. Навіть м’ясокомбінат, якщо хочете, також уже не може без культури, бо ковбасу треба культурно репрезентувати.

У всіх цих процесах актуальна культура, фактично, виконує функцію дизайн-мислення, дизайн-фокусу, образного приваблення та зваблення. Зростання бренд-пізнаваності багатьох українських міст відбувається саме завдяки співпраці з креативним, творчим і культурним контентом. Актуальна культура інтенсивно інтегрується в соціальне середовище, посилює взаємодію між людьми, розширює їхні уявлення про світ, роблячи будь-які форми знання повсюдними та доступними, усуває всі можливі традиційні бар’єри та географічні дистанції. 

В умовах цифрової реальності учасники та споживачі актуальної культури залучені, фактично, до глобальної медійної матриці. Ми можемо говорити, що актуальна культура є флагманом процесів формування нової стадії цивілізації — медійної, відкритої, всепроникної. Це, по суті, тривимірний світ безмежних просторів, можливостей — гібридний сплав “реальне — віртуальне”, який фізичну реальність як таку маргіналізував. 

Батько кібернетики, математик Норберт Вінер якось зауважив, що кібернетика є ближчою до відношень і взаємодій, аніж до сутностей. Приблизно це ж можна сказати про характер культури, культурних та креативних індустрій та відповідні процеси в цифрову добу. 

“Рефлексивний”, “сутнісний” чи “статичний” тип культури, культурних процесів та економіки культури вже не є можливим, бо він не мобільний, не співінтегрований із економікою, а споглядальний та ізоляціоністський за духом. Традиційні, важкі, неповороткі, надмірно бюрократизовані моделі економічної та культурної діяльності, що були властиві епосі модерної індустріалізації, все далі здають позиції.

У літературознавиці Кетрін Гейлз є дуже слушне розрізнення цивілізаційної стадії “людини” та “постлюдини”, що визначає й характер глобальної культури. До цифрової доби — в річищі просвітницької та ліберальної парадигми — вважалося, що лише пізнання володіє статусом суб’єктності, а тіло — це лише те, чим варто володіти. Гейлз переконує, що після кібернетики все докорінно змінилося: виникнення віртуальних тіл в інформатиці та літературі вже не підпорядковується ні пізнанню, ні тілу, яке їх породжує. Фактично, це і є ситуацією “постлюдини”, тіло якої — лише контейнер для коду та інформації, а пізнання — статист змін, породжених технологізмом. Людське пізнання не встигає осмислювати те, що змінюється та створюється у прискореному світі. Саме тому інформація, за Гейлз, — докорінно відмінна від матеріальності, бо не є статичною, існує в нерегламентованому вимірі. 

Приблизно це можна сказати і про актуальну культуру та її відмінність від культури зі статичними картинами світу, яка не йде далі від рефлексування про наявне чи матеріальне — те, що було. Класика, великі імена, великі твори, великі традиції — це все дуже добре й важливо, але це те, що з людством уже трапилося в минулому і що завжди треба оновлювати, брати з собою в майбутнє. Тому актуальна культура працює не лише з культурним архівом і спадщиною, а й з інформаційним полем, навіть стає його “оболонкою”, дизайном — і краще інтегрована в процеси економіки та виробництва.

Українська культура цифрової доби стрімкіше проникає в зовнішні контексти та  засвоюється ними, цей процес став перманентним (а не спорадичним, як в аналоговому добу). Мені імпонують різні варіанти теорії «навздогінної модернізації», але не лише в інституційному плані. Бо в інституційному плані це переважно виглядає як схематична трансформація «чогось» до «чогось». Натомість саме культурні процеси та їхня трансформація в зовнішні контексти виглядає як трансформація «чогось-що-змінюється» до іншого «чогось-що-змінюється».

Приблизно це й трапилося з українською культурою за останні п’ять років, якщо підсумувати все сказане. Схоже на те, що чинний політико-управлінський клас ці зміни не збагнув, навіть і не помітив.

IІІ.  COVID-19, криза і нові можливості

Пандемія COVID-19 спричинила жахливі соціальні й економічні наслідки. Великого удару зазнав малий і середній бізнес. Порожні ресторани, хаби, галереї, книгарні, театри, концертні зали. Ми втратили кінопрокат. На дві третини обвалилися книжкові тиражі. Це великий удар передусім по українській актуальній культурі, яка не захищена бюджетними статтями та іншими державними преференціями.

Чиновники Євросоюзу б’ють на сполох, бо від пандемії COVID-19, на їхню думку, особливо сильно постраждали культурний, креативний і туристичний сектори. І що роблять європейські чиновники? Правильно — посилюють захист цих секторів. ЄС уже погодив бюджет 2,2 млрд євро протягом наступних семи років на програму “Креативна Європа”. 

А що у нас? А у нас зелений газ. Перманентна #какаяразніца, бо по-іншому ці урядово-владні конвульсії назвати не можна. Тому не будемо про чиновників. Важливо звернути увагу на інше. На успіхи. Пандемія COVID-19 спровокувала й інші процеси — масовану діджиталізацію сфер бізнесу, освіти, науки, культури, традиційних медій, що раніше було інертним, спорадичним і секторальним. Те, що потрібно було робити ще понад 10 років тому, несподівано стало повсюдним і надзвичайно потрібним процесом. 

Найбільше радує справжній прорив української відеографії, зокрема на платформі  YouTube. Чимало хто вже не може уявити своє життя без таких різних тематичних каналів, як “Твоя Підпільна Гуманітарка”, “Клятий раціоналіст”, “Історія без міфів”, “імені Т.Г.Шевченка”, “Ukraїner”, “Україна вражає”, “Двоколісні хроніки”, “PUSTOVIT”, “ПроПоходи”, “ОглядUA”, “Аудіокнига.UA”, “MariAm Blog”, “FirstCulynaryUkraine”, “GeekJournal”, “Цікава наука”, “Твоя полиця”, “Падон”, “ВсіКниги”, “Tokar.ua”, “Golden Music UA”, “Alex_D20”, “Трендець”, “HeyKids — дитячі пісні”, “З любов’ю до дітей — дитячі пісні” та багато інших. На жаль, неможливо в одній статті перерахувати всі канали.

Не менш динамічна історія відбувається з українськими подкастами. Не знаю, чи існує статистика, яка нині армія шанувальників українських подкастів, але без них уже точно не обійтися. «What the факт», «Шит ай ноу Лайв», «Буде тобі наука», “Kult: Podcast”, «Не притулятися», «Кляті питання», «Чим дихаєш, брате?», «Доступ», “Станція 451”, «Борщ Мікеланджело», «Простими словами», “Пост правди”, “Наукасти”, “Акустика тіней”, “МедіаПрактики”, “Mincultpryvit”, “Антропоцешо”… Щоб перерахувати та описати пізнавані подкасти — потрібне окреме спеціалізоване дослідження.

Вибух цифрового українського контенту — настільки динамічний та різноформатний, що ці процеси до кінця осмислити та збагнути їх обсяги навряд чи можливо. Посилюється злиття аналогового виробництва з цифровим контентом, особливо в секторі культури. Онлайн-формат культурних заходів стає нормою; буквально два-три роки тому це була справа ентузіастів і тих, хто хотів іти в ногу з часом.

Фактично бачимо перший важливий етап — масштабне розгортання цифрового українського контенту. Наступні важливі етапи — концентрація якісного контенту,  перегрупування ключових суб’єктів за інтересами, виникнення нових партнерських платформ. Уже нині відбувається партнерська підтримка на рівні не лише фізичних осіб, а й інституційних програм, переважно незалежних організацій. 

Найбільше, що радує: цей процес уже неможливо спинити. В його осерді — тверда воля багатьох людей робити улюблену справу, громадська солідарність жити в кращій країні і мати власний якісний контент, уявлення про велику мету: готовність стати світовим контекстом. Нова логіка колективної дії, яка робить українські смисли рентабельними і пізнаванами.

Джерело: НВ

“Культура в режимі очікування” — спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали — письменники, філософи, журналісти і вчені — міркують про те, що чекає на культуру, Україну і світ після карантину і глобальної кризи, які поставили наше життя на паузу. Всі тексти шукайте за тегом #Культура в режисі очікування

Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.