Ахтем Сеітаблаєв, лауреат Премії імені Василя Стуса 2020 року: Жити і боротися за свою гідність

Опубліковано: 18.09.2020,  Переглядів: 35

12 вересня український кінорежисер і актор Ахтем Сеітаблаєв став лауреатом премії імені Василя Стуса 2020 року.

“Українська правда. Життя” публікує промову, яку він озвучив цього вечора. Ознайомтеся, це важливі й потрібні думки. 

Далі пряма мова.

Страшно… В моєму житті взагалі багато страху.

В дитинстві, коли мені було майже чотири роки, в місті Янгі-Юль (Новий Шлях) під Ташкентом, куди в 1944 році були депортовані мої батьки разом з усім кримськотатарським народом, я боявся, що мені не дозволять навчатися в школі.

Вона була неподалік від нашого будинку, і одного спекотного вересневого дня, маючи на собі з одягу тільки одну майку, а в руках – зошит, я прийшов до школи, де навчалися до мене мій тато, його молодші брати, мої дядьки, мій старший брат і де тепер вже збирався навчатися я. Чомусь мені тоді дуже хотілося навчатись.

Мій похід в одній майці не був намаганням когось шокувати – ні, просто було дуже спекотно, до того ж, я сильно поспішав, щоб мене ніхто не зупинив… Мої рідні досі нагадують мені про той випадок.

У класі, в який я зайшов і де мене згодом знайшов мій брат, мене з легким подивом прийняли, адже всі вже знали, як звати мене, моїх батьків, дядьків, наше прізвище…

У нашому класі тоді навчались двадцять три кримських татарини, хлопчики та дівчатка, дві дівчинки – німкені (їхніх батьків депортували з Надволжя), кілька корейців з Далекого Сходу СРСР (їхніх батьків також депортували під час Другої світової війни), а ще чеченці, вірмени, євреї, українці……Згодом мені було страшно, коли в тій самій школі у п’ятому класі на уроці історії я почув, що звільнення Криму від нацистів у 1944 році могло б відбутися з меншими втратами, якби не зрада кримських татар та їхня колаборація з окупантами.

Це вже згодом я зрозумів, що всі ми були дітьми тих дітей, яких депортували за зраду рядянського режиму. Але тоді у класі, почувши таку версію історії, ми почали гучно обурюватися, тупотіли ногами і плакати від безсилля, адже ми не вірили, що наші батьки, батьки моїх батьків когось могли зрадити…

Як таке могло статися, якщо все своє дитинство я грався бойовими нагородами мого діда, який після повернення з фронту додому, в Крим, не знайшовши у ньому свою родину, дружину, дітей, ще три роки шукав їх і врешті-решт знайшов?

А потім власноруч осушив болото, біля якого дозволили вирити землянки новоприбулим депортованим, а потім посадив сад та город, а потім побудував будинок, а потім вже його сини, і серед них мій тато, продовжили саджати дерева в його саду…

А згодом вони зробили все, щоб я і мої брати та сестри повернулися на свою Батьківщину – в Крим…

…Страшно було і пізніше, під час повернення, і коли я вступав на перший акторський курс, створений задля відродження кримськотатарського театру, і коли я вперше вийшов на професійну сцену…

І потім, коли складаючи іспити у театральному виші в Києві, куди приїхав навчатись на режисера, чекав звістку про народження своєї доньки там, у Криму…

…Дуже було страшно, коли разом зі своєю командою знімав фільм “Хайтарма” про депортацію мого народу, тому що знав, як чекають на цей фільм усі ті, кого несправедливо засудили за вигаданими звинуваченнями, знав, як чекали його мої батьки і діти…

Чотири роки тому я спочатку не повірив, коли мені подзвонили і запропонували зіграти Василя Стуса в короткометражці режисера Олександра Стеколенка. І потім мені теж стало страшно – я не розумів, як втілити його образ на екрані, зробити його живою людиною.

Великою несподіванкою стало для мене згодом отримання премії “Телетріумф” за найкращу чоловічу роль саме у цьому фільмі.

Знаю, це не професійно, але я досі не подивився цю стрічку, тому що страшно дізнатися, чи вдалося мені, страшно розчаруватися в собі як акторові…

Життя іноді творить доволі дивні сюжетні повороти. Я отримував премію “Телетріумф” із рук ведучого цієї церемонії, який також номінувався в категорії “Найкраща чоловіча роль” за виконання ролі Василя Голобородька в серіалі “Слуга народу”…

Страшно було під час зйомок стрічки “Кіборги”, тому що я усвідомлював, у пам’ять про кого я знімав цей фільм і хто буде першими його першими глядачами – ті, завдяки кому я можу сьогодні бути тут перед вами і знімати кіно…

…Сьогодні, у День Українського кіно, я вітаю своїх колег і всіх присутніх у цьому залі зі святом! Я вірю, що кіно в Україні буде розвиватися і, попри зміни прізвищ у державних кабінетах, матиме і сьогодення, і майбутнє.

Події 2014 року – Революція Гідності та окупація Криму, яку я бачив на власні очі, тому що був у ті дні на півострові, – вкотре переконали мене в тому, що Культура, яка включає в себе і освіту – з дитинства і протягом життя, – і кіно, і театр, і книги, і образотворче мистецтво – все те, чому людина радо дивується, чим надихається, захоплюється, що допомагає їй вирізняти прекрасне, бачити, де добро, а де ховається зло, – саме вона дає нам можливість зрозуміти життя, себе і людей.

…Я майже нічого не знав про Василя Стуса, доки не приїхав в Україну, доки не зустрів своїх учителів – у житті й професії. Я був вражений історією його життя і загибелі, його мужністю і безкомпромісністю до несправедливості, його любов’ю до своєї землі та його поезією.

Я й досі не уявляю, як йому вдалося перебороти свій страх перед молохом радянської влади…

Можливо, він знайшов ці сили в собі, бо вірив у те, що робив і створював, вірив, що, попри все, він не сам у своїй боротьбі, що є люди, які його підтримують, люди, яким не все одно…

Люди, для яких є різниця між творенням і руйнуванням.

Люди, яким важливо, які назви мають вулиці, на яких живуть їхні діти та батьки, навіть якщо вони освітлені й заасфальтовані.

Люди, які знають різницю між рідним і ворожим.

Люди, які з великою гідністю і мужністю відстоюють свої сенси та цінності.

Багатьом із нас сьогодні значно легше жити і боротися за свою гідність, за життя своєї землі та своїх дітей тому, що був і є Василь Стус, що серед нас і сьогодні літає Птах його душі.

Ахтем Сеітаблаєв, кінорежисер і актор, лауреат Премії імені Василя Стуса 2020 року

Фото Євгенії Перуцької

Джерело: “Українська правда. Життя”

Без категорії