Абетка майбутнього

Опубліковано: 27.08.2020,  Переглядів: 4

Катерина Ботанова

Що як майбутнього просто не існує? А на його місці — такі собі хмаринки майбутностей, з якими людські фігурки створюють нові літери незнаної абетки

Витягати із себе волосинки пам’яті, повільно, неохоче, відкладаючи на завтра, сподіваючись на якесь майбутнє, коли буде час і можливість, але водночас чітко розуміючи, відчуваючи шкірою, як щороку стає менше людей, які можуть і хочуть пам’ятати, які можуть говорити, які ще живі.

Спочатку я думала, це через страх знайти в минулому своєї родини щось страшне, трагічне і непрощенне. А тоді зрозуміла, що радше навпаки — це страх переконатись, що нічого особливого в моїй історії — в історії моїх — не було. Не було ані жертв, ані героїв, ані мучеників, ані зрадників, ані рятівників, ані катів, якими так повниться українська історія, яких багато в історіях моїх друзів і колег.

Яка цінність усіх цих людей, переважна більшість яких лишилась уже лише трохи на чорно-білих, утім, переважно на кольорових фотографіях, і які мені вже нічого не розкажуть? Люди, не фотографії. Що вони зробили для історії? Ким вони були для тієї історії, яку Україна так старанно вибудовує для себе сьогодні? Пасажири, попутники, навіть не свідки.

Ніхто не відсидів у таборах, ніхто не помер під час Голодомору, ніхто не тікав через кордони, ніхто не загинув під час війни (хоча обидва діди воювали, баби пішки тікали в глибокий тил працювати, одна — з немовлям на руках, а тоді назад), ніхто не сидів по криївках, ніхто не передруковував і не переховував самвидав, ніхто не товаришував із дисидентами (моя мама, здається, дізналась про їхнє існування і познайомилась із кількома на початку 1990-х під час відряджень до Львова).

До мого покоління майже ніхто не говорив українською (одна прабаба і двоюрідна тітка говорили суржиком, мама і татів брат заговорили в дев’яностих).

Із родинного срібла — столові прибори із завензельованою В, першою літерою дідового прізвища. Трофейні, тож літера — вдалий збіг. Із родинного архіву — пара альбомів із фотографіями, переважно красивими постановочними фото на площах, вулицях чи в головному парку (дід був фотографом), трохи з поїздок до Болгарії та Югославії та спецсанаторіїв, які належали дідові як офіцерові. Із родинних апокрифів — срібні підсвічники (певно, теж трофейні), які моя мама винесла на смітник у рамках підліткового бунту та боротьби з родинним міщанством і накопичуванням.

Із родинного мовчання — дідова служба в КДБ. Насправді навіть обох дідів, але один був далеко, в іншому місті, займався паперовою роботою (про яку, щоправда, теж сильно не говорили). А другий був мій веселий і красивий дід, дід мого дитинства і великої любові, дід, з яким ми влітку влітали в море з криками «в Туреччину!», а взимку каталися на санчатах, який на моїй пам’яті вже просто працював у облвиконкомі, але раніше, до мене, до моєї пам’яті, дуже давно — навіть і «в полі». Але про це тепер уже і говорити немає кому.

Коли не лишається свідків, пам’ять перетворюється на історію. Історія відривається від пальців, відчужується, усуспільнюється і починає жити своїм життям. Коли свідки не хочуть свідчити, бо звикли бути попутниками, не мати пам’яті, мовчати, коли майбутнє складається лише через свідоме забування, викидання непотрібного, вичищання недотичного, починання щоразу з чистого аркуша, спочатку вмирає пам’ять, а вже за нею — історія.

Моє майбутнє завжди складалось із відмов і забувань, добровільного розівчання (un-learning). Залишити щось, аби створити простір і можливості для чогось іншого, нового, незнаного. Зазвичай це трапляється з емігрантами, коли «все» ні за що не вміститься навіть у всі валізи світу, коли те, ким ти була, непотрібне й небажане там, де ти зараз є. Тоді з’являються нові мови, нові знання, нові ідентичності. Так з’являється майбутнє. Деколи навіть тоді, коли не перетинаєш географічних кордонів.

***

Ми створюємо забагато історії. (Так починається один із віршів Урсули ле Ґвін.) Ми створюємо забагато історії, існує натомість лише тиша і теперішній час, пише вона.

Здається, моя мама погоджується з нею, навіть не знаючи про її існування. Якось не так давно вона випадково обмовилась, що викинула альбоми зі старими родинними фотографіями, мовляв, кому весь цей мотлох потрібний. Життя так і не склалося згідно з її очікуваннями. Воно не те щоб обмануло, але повелося підступно, не принесло плодів, дріб’язково кидануло саме тоді, коли мало би прийти щасливе і спокійне майбутнє. Що тоді робити, як не винести його шматки на смітник історії.

Коли історія — це чиста інтенція, модерністичний ривок, коли минуле зумовлює і спричиняє майбутнє. Тоді майбутнє втрачає свої можливості, свою потенційність і стає простим математичним результатом правильно вибраних і доданих (чи віднятих) доданків (чи від’ємників).

Вихід із позачасся й кінця історії (коли начебто годилося б у нього тріумфально заходити) захопив нас страшною і привабливою потенційністю минулого. Так, ніби минуле — це нове, інше, правильне, повне чи наповнене минуле — могло дати нам нове майбутнє. Зреалізувати, дати можливість хоча б на мить, хоч би просто в голові, десь у закуточках мрійливості помислити інші майбуття, які ми могли б мати. Ніби з тих заборонених, замкнених, забутих, загублених шматків мав би скластися пазл, в якому майбутнє проступило б саме по собі, як певне природне, логічне, очікуване продовження історії. Головне, нарешті, поставити все на свої місця, відновити справедливість, оплакати жертви, покарати винних, подивитися в очі безодні — і зцілитися.

Але пазл ніяк не складається. У ньому бракує шматків, у ньому забагато шматків, у ньому зяють діри і провалля, із нього складаються десятки пазлів, він забирає весь простір, він забирає весь час. Він повниться уламками історій, які хочеться забути, та історій, які вже ніхто ніколи не пригадає, бо останні свідки вже давно пішли в небуття, — неможливостями забути те, що було і є, і віднайти, пригадати те, що втрачене назавжди. Якщо, як пише Ані Ерно, сімейний і соціальний наративи — подібні й, урешті-решт, одне ціле, цей пазл ніколи не складеться. Зцілення неможливе, можливе хіба прийняття.

А що як майбутнє — це якраз прийняття: втрачених історій і недоречних людей; почуття провини і ненаписаних книжок; вивчених, прийнятих і витіснених мов, пам’ятей, почуттів; втрачених і відкритих наново країн та історії; викинутих валіз, несправджених можливостей, втрачених кохань? Що як майбутнє — це сміливість розівчитись бачити лінійний зв’язок між минулим і всім іншим, прийняти множинність і засадничу суперечливість людей та їхніх історій, їхньої пам’яті та твердих і непорушних фактів, багатовимірність теперішнього та людей, які його проживають?

Що як майбутнього просто не існує? А на його місці — такі собі хмаринки майбутностей, щосекундних поліваріантностей, з якими людські фігурки створюють нові літери незнаної абетки.

Цей текст є уривком з есею Катерини Ботанової, написаного в рамках проекту «Онлайн-резиденція для німецьких перекладачів» Українського ПЕН і translite.V. Повну версію есею можна буде прочитати в збірці «Майбутнє, якого ми прагнемо», яка вийде друком у видавництві «Темпора» у вересні. Проект онлайн-резиденції відбувається за підтримки партнерської програми «Культура для змін» Українського культурного фонду та програми «MEET UP! Німецько-українські зустрічі молоді» Фонду «Пам’ять, відповідальність та майбутнє» (EVZ).

Джерело: Nv.ua

Фото: Оксана Тисовська