Помер український культуролог Олександр Гриценко

Опубліковано: 04.04.2020,  Переглядів: 51

На 63-му році помер український поет, перекладач, культуролог, колишній директор Українського центру культурних досліджень Олександр Гриценко.

Пан Олександр відійшов у п’ятницю вранці. Як повідомили колеги, причиною смерті став інсульт.

Олександр Андрійович Гриценко народився 29 серпня 1957 року у місті Ватутіне на Черкащині.

Здобував освіту на факультеті кібернетики Київського університету ім. Шевченка.

Отримав ступінь кандидата економічних наук (дисертація – “Розробка інформаційного й програмного забезпечення задачі планування постачання місцевих будматеріалів”). У рік захисту кандидатської, в 1987-му, видав і першу збірку поезій – “Карта будня”.

Як згадує товариш Гриценка Максим Стріха, Олександр приїхав до Києва із шахтарського Ватутіного вступати на кібфак, “але коли за спиною була вже захищена кандидатська з економічної кібернетики, він, на той час автор єдиної тонюсінької (але помітної своїми виразно індивідуальними інтонаціями, дуже «міської» і дуже «культурологічної») книжки віршів “Карта будня”, зробив свій вибір на користь літератури”.

“Його виступи з оглядами літературних подій на знаменитих тодішніх “спілчанських” вечорах були завжди цікаві й несподівані. Олександр, який неймовірно багато читав різними мовами, примудрявся знати той світовий контекст, про який більшість фахових гуманітаріїв тоді ще просто не здогадувалася. Здається, він перший наприкінці 1980-х вжив в україномовному тексті, надрукованому в УРСР, слово “постмодернізм”, – згадує Стріха.

Із 1990 року і до 1993-го Олександр Гриценко працював редактором у журналі “Всесвіт”.

У 1993 році відгукнувся на запрошення міністра культури Івана Драча й прийняв посаду радника міністра. У Міністерстві культури підготував Концепцію державної культурної політики. “На жаль, цей документ спіткала доля багатьох інших: після примусового вигнання Дзюби з посади міністра (і поступового повернення Мінкультури до звичного статусу центрального розпорядника масових заходів і концертів) його прогресивні положення вже ніхто й не думав виконувати”, – констатує Максим Стріха.

“Із 1994 року працював в Українському центрі культурних досліджень; фактично, і створив УЦКД. Згодом очолив центр і керував ним майже п’ятнадцять років. Там він став ініціатором підготовки класичних уже сьогодні (а тоді абсолютно піонерських) “Нарисів української популярної культури” (1998) і багатьох інших книжок. І водночас – там він був автором багатьох по-справжньому розумних текстів, які озвучували з трибуни Дмитро Остапенко, Богдан Ступка, Василь Вовкун та інші міністри того часу”, – згадує Стріха.

В останні роки – старший науковий працівник Інституту культурології НАМ України.

Автор культурологічних праць, літературно-критичних статей, упорядник наукових збірок з культуролічних проблем.

Вірші Олександра Гриценка друкувалися у періодиці, антологіях “Вісімдесятники” (Едмонтон, 1990), “Молоді поети України” (Москва, 1991), Rybo-Wino-Kur (Варшава, 1994) та ін.

Переклав з англійської і польської мов поетичні твори Емілі Дікінсон, Вітольда Ґомбровича, Томаса Стернза Еліота, Едварда Каммінґса; переклав роман Ґомбровича “Порнографія” (“Всесвіт”, 1992, №10), книжку “Українці: Несподівана нація” Ендрю Вілсона.

У 2017 році видав іронічну книжку про літературу кінця 1980-х років “Пегаси перебудови”, котра зібрала написані наприкінці вірші, пародії і статті. На презентацію запросив уже постарілих “вісімдесятників” – і всі вони, згідно зі спогадами Максима Стріхи, “несподівано влаштували веселий перформанс, раптом повернувшись у свою молодість на три десятиліття назад”.

Стипендіат програми Фулбрайта (університет штату Пенсильванія, 1997), Центральноєвропейського університету (Будапешт, 2000), Міжнародної програми досліджень політики (Будапешт, 2002).

Праці:

Згідно з інформацією із Енциклопедії сучасної України:

– Культурна політика: Концепції і досвід. 1994;
– Культура в законі: Стан та проблеми правового регулювання культури в Україні. 1998 (співавт.);
– Своя мудрість: Нац. міфологія та громадян. релігія в Україні. 1998;
– Герої та знаменитості в українській культурі. 1999 (співавт.);
– Культура і влада. Теорія і практика культурної політики в сучасному світі. 2000;
– Пророки, пірати, політики і публіка: Культурні індустрії й держ. політика в сучас. Україні. 2003 (співавт.).

Згідно з інформацією від Максима Стріхи:

– Пам’ять місцевого виробництва. 2014;
– Президенти і пам’ять. 2017;
– Декомунізація в Україні як державна політика і соціокультурне явище. 2019;
– Культурний простір і національна культура: теоретичне осмислення та пракичне формування. 2019.

Джерело: Збруч