"Мій дім – це людина": Євген Спірін про луганське дитинство, роботу в медіа та шлях бойового медика

Війна змінила наше життя. І цей факт вкладається у різні виміри: роботу медіа, літературу, діяльність війська та життя людей у кожному куточку нашої країни. Хтось втратив свій дім, хтось – знайшов його на новому місці. Але це не змінює того, що ми триваємо.

Письменник, журналіст та військовий медик Євген Спірін в межах "тихих рейвів" від Українського ПЕН під час фестивалю BookForum-2026 розповів про втрату рідного Луганська, журналістику під час війни і філософію у парамедицині.

Ким є Євген Спірін

Творча і професійна діяльність Євгена Спіріна – багата і різноманітна. Він викладав філософію, працював у морзі, керував редакцією видання "Бабель", а зараз – служить бойовим медиком у другому корпусі НГУ "Хартія".

"Коли мене питають: "Хто ти?", я кажу: "молодша медична сестра". Насправді, був якийсь законопроєкт, щоб ввести посаду медбрата. Але він так ні до чого і не дійшов. У мене реально написано "медична сестра". Тому коли мене хтось питає, то я кажу: "А я – Женя, медсестра". Так типу всім зручно", – зазначає Євген.

Зараз Євген планує вступити до Вовчанського медколеджу для того, щоб працювати за медичним фахом у Києві. Каже, що без освіти можна бути "ледь не хірургом, коли у Києві і фельдшер має мати освіту".

А ось журналістом Євген себе зараз не вважає. Попри тривалу роботу на Громадському радіо, Суспільне та на посаді головного редактора "Бабеля", до цього фаху він поки не планує повертатися.

"У дитинстві я часто залишався з бабусею. І вона мене постійно питала: "Женічка, ким ти хочеш стати?". Ми дивилися кіно якесь з нею, з якого я зрозумів, що є три типи людей. Є якісь тіпи, у яких кадилак, вони постійно курять і пʼють віскі. Це детективи і юристи. Є адвокати, у них багато грошей в усіх фільмах. І треті – це журналісти, бо вони ходять і винюхують усе. А це моя натура – винюхувати все", – ділиться спогадами Євген.

Проте, він не пішов навчатися за тим фахом, працював викладачем і санітаром у морзі, а перші матеріали почав писати лише під час подій Революції Гідності. Далі була робота на Громадському Радіо, місяці роботи з оптимізації Суспільного та управління "Бабелем". За час керування виданням штат розширився з 17 до 57 людей.

Але з початком повномасштабного вторгнення Євген вирішив піти туди, "де найгірше" – працювати на стабпункті.

"Я спеціально не пішов в медійку. Хоч мене багато кликали. Але я сказав, що ноги моєї там не буде, бо я знаю, що таке армійська медійка. Ти можеш прийти з великими ідеями, запропонуєш робити щось нормально. А тобі скажуть: "Давай відкриємо статут і будемо робити по ньому". Це здуріти можна. Наприклад, є умовна бригада імені Алли Кудлай. У них немає медійки, а все тому, що командир переляканий. Краще промовчати чи щось таке. Тому в медійку я не пішов, а повернувся до своїх витоків – до стабпункту"

Водночас, зараз Євген Спірін допомагає "Хартії" створювати подкасти про досвід бойових медиків. І стверджує, що радіожурналістика – це те, у чому він би хотів розвиватися далі.

Як війна змінює ставлення до літератури і письма

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Євген Спірін був у Києві. На той час робота "Бабеля" тривала, команда працювала з різних міст. На одному із зідзвонів стало зрозуміло, що дотримуватися журналістських стандартів буде важко, адже українці – сторона, яка страждає від війни.

"У нас був такий мем, я думаю, багато хто знає. Називався він – "Стандарти ВВС". Це коли нас вчили, як правильно новини писати, що можна казати, тримати баланс між цими всіма думками. І коли сталося велике вторгнення, ми поговорили про те, що ніяких стандартів ВВС більше для нас не існує. Ми – частина війни. Тому що ми українці і на нас напали. Оця вся етичність якось відпала сама собою. Зараз починають звинувачувати журналістів. Що ось вони скотилися у пропаганду. Добре, але ми зараз воюємо. По-іншому буде важко"

Вплинула війна і на письмо та читання. Перші роки великого вторгнення Євген майже не читав, бо не міг довго тримати фокус на тексті. А ось писати став більше. А ще – оцінювати тексти інших авторів.

Один з прикладів – конкурс для військових, які пишуть тексти. Євген оцінював есеїстику від авторів, які почали писати у війську.

"У нас є імениті письменники. Тільки відкриєш новини, а вони вже отримали премію чи ще щось. Але це не означає, що іншим не треба писати. Ми ж не оцінюємо художню цінність. Війна породила тонну книжок. І мені спочатку здавалося, що нам треба трішки почекати, поки війна завершиться. Але 12 років загалом, 5 років повномасштабки. І краю ми не бачимо. Скільки ще чекати для рефлексій? 20 років? Та я вже не доживу. Тому хай люди рефлексують"

З часом змінюється і ставлення людини до конкретної літератури. Буває так, що тексти одного автора у різні часи викликає різні емоції. Євген ділиться власним досвідом: в середині 2000-х він купив "Сталінку" Олеся Ульяненка. З тої книги і почалося його бажання писати щось своє. Але з часом тексти Ульяненка викликали питання: "А що це взагалі таке?".

Аналогічне ставлення у Євгена і до власних текстів. Він зізнається, що перечитує публікації у Facebook і часто вважає, що це вже неможливо читати зараз. Такі тексти йому здаються смішними і наївними. Але часто вони, на думку Євгена Спіріна, допомагають деяким людям триматися у часі війни.

"А як знаходити слова? Мені здалося, що я їх зміг знайти тільки цього року. Ви можете подумати, що це – танці на кістках. Але ми робимо екскурсії для іноземців Київщиною. І буває, що ти заходиш у автобус, а там жіночка сидить і недовірливо на тебе дивиться. У нас є 7 точок маршруту. Для іноземців мости – це мости. Зруйновані будинки – це зруйновані будинки. Але коли доходимо до Мощуна – однієї з перших точок сильної української операції – усі плачуть. І я розумію, що для осмислення таких речей точно треба час"

А ще Євгену багато у чому допомагає його філософське минуле. Особливо – у роботі бойового медика.

"Нам привезли пораненого, в нього була внутрішня кровотеча, і ми не могли зрозуміти, звідки. От тупо не можемо поняти. Ми починаємо йому лити кров. Усю, що зберігалася на стабіку. Навіть у двох лікарів злили йому кров. 12 годин ми його качали. Я вважаю, що весь час ми мучали людину, яка потім померла. Думаю, що всі це розуміли, бо там така політравма була. І тут про філософію. Виникає питання: може, варто його відпустити?".

Де знайти свій дім

Євген Спірін походить з Луганська, там він прожив більшу частину життя і лише в травні 2014 покинув рідне місто. Спогади про нього у Євгена неоднозначні, бо історії з далекого дитинства поєднуються з розборками, після яких його тато мав працювати з трупами, або з русифікованим простором, який довгий час був як відірваний острів.

"Для мене луганське дитинство – це суміш. Совка немає, Україна ніби є, але не дійшла туди. У мене табелі в школі були всі старі радянські. Ти приходиш в школу, а тобі вдають підручник, "Іскорка" називався. 1994 рік, а перша історія – про Володю Ульянова, який розбив вазу. І я такий: "Хто ж такий той Володя Лєнін?". А вдома тато в сімейках сидить після зміни в морзі. У нього 11 трупів, бо всі стріляються. А по тєліку показують шахтарів, що касками бʼють. І я не розумів, де взагалі живу"

Тривалий час у Луганську були виключно російськомовні книжки і газети, українське телебачення у регіоні елементарно не показували. І лише після прийняття Конституції у 1996 році українське хоч трішки почало пробиватися в місті.

"У часи моєї юності ніхто себе ніяк не визначав. Звісно, була оця ідентифікація як "луганчанина". Зараз це стало ще гірше. Бо люди в окупації розуміють, що вони поки віддалені від України, росії вони не треба. І вони кажуть: "Ми – луганчани". Вони буває кажуть: у нас є паспорт український і луганський. Ну, типу, так званої ЛНР. І так було завжди, бо була контроверсія з Донецьком. Бізнесмени відомі лише донецькі, асоціюють регіон частіше з Донецьком. Навіть бидло теж донецьке, а не луганське. І тому, напевно, люди в цій контроверсії кажуть: "Ні, я луганський".

Ще однією проблемою того часу Євген називає пасивність. Люди рідко ініціювали якісь суспільні рухи чи події. З 700 тисяч населення на Майдан вийшло не більше 400 осіб. Мало людей цікавилися політикою чи культурою. Тому рушіїв всередині міста було небагато.

Попри власне походження, зараз Євген не вважає себе луганчанином. Після повного виїзду з Луганська він живе у Києві. І це місто для нього і стало домом. Усе тому, що після 2022 року він став на захист столиці, потім – допомагав у Бучі. І це, за його словами, "перебило весь Луганськ, ні холодно, ні жарко від нього".

Подобу дому виходить створити і на лінії бойового зіткнення. За словами Євгена, "вихідні умови" для життя бійців бувають різноманітними. Але кожен з бійців облаштовує свій побут для власного комфорту: розвішують фото, гірлянди, використовують підручні матеріали для власних потреб.

Домом стають і конкретні міста, де бійці несуть службу чи чекають на ротацію. Тому прощання з кожним місцем проживання відчувається як втрата рідного дому.

А ось люди, зізнається Євген Спірін, у війську не відчуваються як щось постійне. Бо на тлі ротацій і змін особового складу, ти ніби і перебуваєш серед людей, але відчутна і своєрідна самотність.

Та, попри все, дім для Євгена досі створюють ті, хто поруч. "Мій дім – це людина. Мені здається, це прекрасно"