Дім на піску та оборона присутності: Ярина Чорногуз на BookForum-2026

Коли людина вступає до лав війська, перше, що вона має покинути – свій рідний і звичний дім. У нових місцях вдається адаптуватися і робити вигляд, що життя і досі триває звичним чином. Але тепер дім – це щось непостійне і "сипке".

Про відчуття дому поруч з фронтом і спроби нормалізувати таке життя розповіла поетеса та військовослужбовиця Ярина Чорногуз в межах "тихих рейвів" від Українського ПЕН під час фестивалю BookForum-2026.

Чому у військових багато домівок

Ярина Чорногуз з 2020 року служить у війську. Спочатку вона обрала шлях парамедика, а зараз – керує БПЛА. За цей час вона несла службу на багатьох напрямках. Відповідно, дім доводилося облаштовувати у різних локаціях.

"Я все своє життя провела в Києві. Для мене дім завжди був Києвом. Але досвід долучення до армії зовсім поміняв відчуття дому. Військовий досвід взагалі дуже сильно прив'язує тебе до певної території. Спочатку це був Маріуполь, потім – Скадовськ. А потім просто там, куди нас посилали. На війні відчуття дому дуже часто формується навколо пережитих моментів та їх інтенсивності", – ділиться Ярина.

Зараз Ярина Чорногуз готує нову збірку з назвою "Дім на піску", у якій буде осмислюватися саме крихкість дому і усвідомлення того, що він може розсипатися. Адже, за словами мисткині, військовий досвід насправді повністю руйнує відчуття дому і ти ніколи до кінця не зможеш відчути оце явище "вдома". І водночас розмножує відчуття різних домівок, які ти відчуваєш як свої.

"Війна складається повністю з парадоксів. Тобто, це первісна парадоксальна реальність. І концепт дому так само стає парадоксом в ній"

А ще війна значно змінює відчуття комфорту. Як зізнається Ярина Чорногуз, чим більше залишків "цивілізації" залишається у прифронтових містах, тим більше життя у цих населених пунктах відчувається нормальним (як би це не звучало в контексті постійних обстрілів та ворожих атак).

"Коли ти починаєш жити як військовий в знелюдненій місцевості, ти швидко починаєш розуміти, чого тобі бракує. Особливо, коли твій дім завжди був в місті. І заклади – це в першу чергу для мене. Я досі пам'ятаю дату, коли в Хесоні зачинили заклад "Кіт на даху". 16 квітня 2025 року. Тому що він створював оцей простір затишку і комфорту. От ніби ти тут можеш зайти і можеш уявити, що сидиш у Києві, Львові чи десь у Відні. Там був кельнер з білим фартушком, який ходив і дуже гарно імітував, що ми живемо в цивілізації, коли навколо нас падає арта і літають дрони"

Також такі заклади допомагають закрити у військових потребу у затишку. Так під час Кринківської операції "Кіт на даху" був головним постачальником піци для евакуйованих з Лівого берега Дніпра військових, які декілька днів не мали доступу для їжі. Тому Ярина годувала їх смаколиками саме з цього закладу.

Аналогічне відчуття нормальності створюють супермаркети, бібліотеки, дитячі секції та дозвіллєві простори. І хоч дітям у таких містах залишатися у тому ж Херсоні було небезпечно, такі місця функціонували і дозволяли жити наближене до мирного життя.

На думку Ярини Чорногуз, оця імітація допомагала людям триматися у прифронтовому місті і створювало базовий комфорт для військових, які у ньому були.

"Я пам'ятаю, що ми жили в 2023 році в Херсоні на Санаторному провулку. Вуличка там така, буквально в сторону Дніпра. Жінка, яка нас туди заселила, на наступний день загинула від осколків. Я жила на цокольному поверсі. І тоді виникало якесь дивне бажання купити туди квіти. Я не знаю, чому саме так. І біля Сільпо на Центральній площі жінка продавала квіти. З 2023 року і донині вона сидить там. Я до неї ходила, купляла собі дуже дешево квіти. Виникали чомусь такі потреби. Потяг до базової краси"

Але, попри викривлене сприйняття дому, Ярина вже думає про своє майбутнє "вдома".

"Мені здається, що в мене відчуття дому, залишиться на теренах величезної території України. Через воєнний досвід я можу за два дні адаптуватися до будь-якого простору. Це така кочова штука, що за декілька днів ти зрозумієш, що тепер ось тут твоя домівка. Відповідно для мене, дім – це територія України, на якій проживають люди, які говорять моєю мовою. Я можу жити фізично в горах, в Слов'янську, в Миколаєві, в Києві. Але саме цей простір, який я бачу, він мені лишиться домом в широкому розумінні"

Діти війни: чи буде їм легше, ніж нам

Крім того, що Ярина Чорногуз – військовослужбовиця, вона ще й мама. Її доньці 12 років і, по суті, вона є ровесницею сучасної війни в Україні. Ярина зізнається, що не існує ніякого балансу між війною і материнством. Адже діти – найбільш вразлива категорія, яка не завжди може висловити свої почуття. Але яка завжди все відчуває.

"Моя військова служба залишить слід на доньці. У першу чергу через її страх того, що я загину. Вона тільки нещодавно мені про це сказала. Дітям дуже складно такі речі сказати, особливо батькам. Це робота батьків – боятися за майбутнє своїх дітей. Майбутнє наших дітей – максимально незрозуміле. Зникає "класичне" середовище, у якому зростали ми. Те стабільне дитинство, яке свого часу заклало нам опору"

Сучасні діти, на думку Ярини, цієї опори не мають. Вона підточена саме через відсутність стабільності і травматизацію під впливом війни.

"Просто є такий факт, що це буде покоління людей, які з цим будуть жити роками. Згадую німецького письменника, який у Львові на мосту з паперу читав уривок зі свого роману, де він згадує про Другу Світову. Дитину, яка на все життя запам'ятала вибух на якійсь площі. Я коли це читала, то зрозуміла, що те, що пережили наші діти, помножене в разів 500 у порівнянні з цим. Якоїсь відповіді на питання про майбутнє сучасних дітей немає. Крім того, що їм буде дуже важко"

У цьому контексті Ярина Чорногуз згадує Пауля Целана, який у одному зі своїх віршів використовує слово "безмісцинність". Це ж слово з посиланням на автора Ярина використала у своїй збірці "Нічний шафран". Воно ніби описує воєнний досвід: коли ти ніби скрізь, але водночас не маєш стабільного місця на мапі.

"У моєї дочки, яка теж дуже багато переміщалася через [мою] службу і через війну, оця штука безмісцинності теж буде тим, що потрібно буде осягнути. І, напевно, це покоління буде писати літературу, схожу на тексти Целана. Важко сказати, що буде, але легко цьому поколінню не буде взагалі ніяк. Мені здається, що нам як дорослим в цій війні навіть легше"

Парадокси війни і людини в ній

Друга збірка Ярини Чорногуз називається "[dasein: оборона присутності]". У цій книжці наскрізно проходить тема певної свободи і простору, у якому є людина. Багато є згадок про людську тілесність і фізичність війни.

"Війна, армія – дуже фізична штука. І присутність також є дуже фізичною. Я зрозуміла, наскільки кожен ресурс – і фізичний теж – обмежений в якомусь сенсі. Але війна міняється. Раніше насильство і війна стояли дуже близько. Зараз насильство дистанціювалося. Коли я йшла до війська, то це була зовсім інша війна, з близькою дистанцією до ворога. З кожним роком я бачу, як оцей простір – оборона присутності – по факту дистанціюється. Тобто удари стають точнішими, але оце насильство, воно все більше на якійсь відстані"

Також у цій збірці Ярина спирається на явище dasein – фундаментальне поняття в екзистенціальній філософії Мартіна Гайдеґґера, яке дослівно означає "тут-буття" або "присутність". І хоча західна позиція "ніколи знову" не спрацювала у сучасному світі і дозволила створити театр війни на українських теренах, німецька філософія вплелася у творчість Ярини Чорногуз.

"Я погоджуюся з тим, що погляди Гайдеґґера бувають подеколи сумнівними. Але, з іншого боку, цим він мені і подобався, що мав ідею філософії життя. Про яку в Україні говорив Хвильовий. Якщо говорити про якусь ідеологічну місію західної цивілізації, я думаю, що тут не лише один Гайдеґґер, а багато хто не зміг стратегічно осмислити і щось закласти, щоб запобігти тому, що маємо зараз"

Через війну зараз Ярина не має змоги читати більше філософських праць, щоб зрозуміти, хто б міг запобігти своїми поглядами повторенню світових війн. Зізнається, що в перші роки війни їй вдавалося читати багато. Але з переходом до роботи з БПЛА вона втратила здатність сприймати тексти.

"Щодо переосмислення філософії, мені здається, що аналіз пройденого і аналіз того, що відбувається, дає якесь таке розуміння про деякі сутності життя, які мало яка книга зможе дати. Тому якось у мене все дуже емпірично зараз в цьому плані. Ну і на Заході їх в першу чергу цікавлять сенси, винесені з реального досвіду. У нашого покоління є шанс написати дуже сильні філософські праці через цей пройдений досвід. Бо він оголює, показує, чим є людина, чим є суспільство, чим є демократія у війні, наприклад. Теж таке питання, яке багато хто не уявляє і не розуміє там на Заході. Що таке зберігати таку базову свободу і яка ціна за це платиться"