Дім для себе, простір для пам'яті: Ольга Бірзул та Женя Олійник на BookForum-2026

Коли твій чоловік або дружина ідуть до війська, ззовні може здаватися, що нічого не змінилося. Ти так само працюєш, живеш, дбаєш про побут. Але це лише на перший погляд. Насправді, тисячі родин стикаються з постійною тривогою. За тих рідних, які перебувають на лінії бойового зіткнення.

Своїми рефлексіями про життя після мобілізації близьких людей, чекання та втрати поділилися культурна менеджерка, авторка та кураторка кінопрограм Ольга Бірзул та художниця Женя Олійник в межах "тихих рейвів" від Українського ПЕН під час фестивалю BookForum-2026. Зараз вони працюють над спільною книгою "І коли ти скажеш: "Пішли на рейв", я вже ніколи не відмовлюсь".

Коли твої рідні у війську: рефлексія

Ольга Бірзул та Женя Олійник – одні з тих жінок, чиї партнери вступили до лав війська. Чоловік Жені служить на Сумщині, чоловік Ольги – режисер монтажу Віктор Онисько – загинув 30 грудня 2022 року поблизу Соледара.

І якщо служба у війську вже давно стала зрозумілим явищем – ми шануємо військових та їхній чин, допомагаємо війську, – то ставлення до дружин, партнерок, дітей і родин військових досі є неоднозначним. Адже, хоч і не перебувають на лінії бойового зіткнення, вони щодня відчувають війну безпосередньо на собі.

"Мій чоловік добровільно доєднався до війська у перший місяць повномасштабного втогнення. І з цього моменту починається історія, яка раніше була мені невідома. Це історія дружини військового, а також історія про чекання і постійну тривогу. Коли не знаєш, де твій коханий, чи вийде він на звʼязок. Виявляється, що оці наші класні і чудові чоловіки не завжди кажуть правду. Вітя взагалі любив мені щось недоговорювати, поки я сама не прочитала значення слова "штурмовик". Мені здається, про це мало говорять, але насправді, коли чоловік чи жінка йдуть на війну, то разом з ним до війська йде вся родина", – розповідає Ольга Бірзул.

Після того як Віктор мобілізувався, Ольгу запросили на резиденцію в Європу. Там вона писала свій перший нон-фікшн для підлітків "Твоя книга про кіно" і місяцями чекала на можливість побачення з чоловіком. Віктор швидко став командиром і потрапив на гарячі напрямки.

"У моїй книзі українські кінороби розповідають про свої професії. Вітя описував свою десь в окопах на Херсонщині. Це був перший рік великої війни і я була паралізована шоком від того, що читала у новинах. Мій чоловік не виходив на зв'язок по кілька днів і з його повідомлень я відчувала, як йому важко. Мене бісило, що його рота тижнями були на позиціях, що я ніяк не могла йому допомогти. Я ледь знаходила сили на книгу, але, зрештою, вона стала пам'ятною і береже у собі голос Віті. Але окремо у ній я також дякую родинам військових. Рідним і близьким залишається не лише побут, а й величезне почуття тривоги. І це дуже тяжкий і виснажливий стан".

Чоловік Жені Олійник зараз служить. За її словами, у "доволі безпечному місці". Тому вона має змогу відвідувати його і проводити спільно час. Що сама Женя називає "привілейованим статусом дружини військового".

"Наші рутини тепер живуть у моїх візитах в Суми. У нас є розклад, коли я приїжджаю і коли я їду, тому що чоловік підпорядкований службі. Є місця, куди ми обов'язково ходимо. У Сумах є пекарня "Пан Пекар", де ми беремо круасан "Рафаелло" щонеділі. І тепер наше спільне життя живе там. Живе, мабуть, у фото собаки, які я надсилаю щодня, щоб хоч якось чоловік слідкував за тим, як він живе. Дітей у нас немає, але є собака. І це дуже така болюча територія, бо бачаться вони декілька разів на рік. Саме через собаку я відчуваю, як час швидко плине. Як ми втрачаємо спільний час і його вже неможливо відшкодувати. Іноді здається, що наше життя проходить у собачих роках, так усе минає безповоротно", – ділиться Женя Олійник.

Для Жені це не перший досвід стосунків з військовим. Вперше, ще за часів АТО, її партнером був військовослужбовець. Дівчині було 22 роки.

"У 22 роки останнє, ким ти хочеш бути – це партнерка військового. Бо мені тоді здавалося, що якщо я визнаю свій статус, то це повністю поглине мою ідентичність. У 22 роки ти ще ніким не встиг стати. А така роль – дуже важка і всепоглинаюча. Я її намагалася відторгнути якомога активніше. Партнер мій служив деякий час і ми листувалися з ним зашифрованою поштою. Саша писав мені довгі листи, я писала йому довгі листи. Я пам'ятаю це відчуття, коли не знаю, що казати. Не знаю, як ділитися своїми страхами, тому що тій людині очевидно набагато важче"

Дім для себе. І для памʼяті

Поняття фізичного дому з початком війни і повномасштабного вторгнення зокрема у багатьох українців змінилося. Хтось виїхав за кордон, хтось вимушено покинув рідні домівки після російської окупації. Є й ті, кому вдалося залишитися у рідних стінах. Але це нечасто викликає емоції захвату.

Женя Олійник розповіла, що її привʼязаність до України з 2022 року стала ще більшою. Так само вона не може покинути рідний для неї Київ.

"У березні 2022-го ми з тоді моїм майбутнім чоловіком виїхали у Львів. Провели тут рівно один день. Це була найбезглуздіша евакуація в історії, мабуть. Повернулися до Києва і так більше й не виїжджали нікуди. Мені важко сказати, що рішення не виїжджати з Києва – суто моє, бо це не зовсім так. Поки я ще маю можливість їздити до чоловіка, мені би хотілося бути якомога ближче до нього. Бо шлях з Києва до Сум і так зараз не дуже простий і швидкий, і не хотілося б його ще подовжувати і ускладнювати"

У Києві, зізнається художниця, все складніше робити якісь побутові справи: піти на тренування чи в магазин, звикнути до відключень тепла чи світла. Цей процес виснажує. І хоч Женя називає Київ "абсолютно неможливим місцем для життя", вона любить це місто більше за всі на світі.

Ольга теж принципово не планує покидати Україну. Адже, на її думку, за кордоном досі важко пояснити ситуацію в Україні й зокрема подвиг її чоловіка. Тому зараз вона залишається для того, щоб працювати в культурній і освітній галузі всередині нашої країни.

"Мені здається, що нам надзвичайно важливо всередині суспільства домовитися, що є нашими культурними кодами і цінностями. Я маю до Києва, зокрема, велику мовну претензію. Ми – корінні кияни і живемо на Оболоні. Щоби почути українську нам треба їхати на Поділ, у заклади, де збираються наші творчі друзі. Захарія доволі пластична людина, але одного разу вона мені зізналася: "Знаєш, я відчуваю себе іншою. Бо в школі на перервах лише я одна говорю українською". І тоді я подумала, що, все ж таки, мій дім – не лише Київ, але і вся Україна. І треба спробувати пожити ще десь"

У вересні Ольга з донькою переїхали у Львів. Звісно, важливу роль зіграла і безпекова ситуація у Києві, нестача укриттів у столиці та відповідно якість освіти. Важливою для неї також є питання культури вшанування пам'яті. Ольга ділиться, що попри більшу віддаленість від лінії фронту у Львові значно краще відчувається, що суспільство цінує свою армію.

Водночас, Ольга зараз створює ще один дім – дім памʼяті про свого чоловіка. Адже їй важливо розповісти ще більшому колу людей про те, ким був Віктор Онисько.

"Вторгнення росіян в Україну назавжди змінило нашу реальність. Це жахливо звучить, але врата рідних і близьких тепер є частиною нашого життя. Ми не можемо дозволити собі чекати, поки держава випрацює політики пам’яті. Мусимо продовжувати присутність найсміливіших з нас і шукати форми, які збережуть справжні голоси і улюблені справи наших захисників і захисниць. Я теж сьогодні шукаю світле, велике і комфортабельне приміщення для своєї пам'яті. Мій чоловік працював в кіноіндустрії, він режисер монтажу. Як з'ясувалося, не всі люди знають, що це одна з найважливіших професій у кіновиробництві. Тому я працюю над популяризацією кіноосвіти серед підлітків. Читаю лекції, проводжу майстерки. І разом з тим намацую нові формати для комеморації. Як наприклад, графічна історія, над якою ми зараз працюємо"

"І коли ти скажеш: "Пішли на рейв"..." як збереження памʼяті

Нова книга Ольги Бірзул "І коли ти скажеш: "Пішли на рейв", я вже ніколи не відмовлюсь" – це мальопис, який вміщує її переписки з чоловіком у застосунку Signal. Женя Олійник стала художницею, яку Ольга запросила оформити книжку. Видання уже готується до друку в рамках стипендії Українського ПЕН, Норвезького Гельсінського комітету, Норвезької спілки письменників та Норвезької асоціації авторів і перекладачів нонфікшн-літератури.

Це документальна історія про плин часу, нашарування спогадів і напругу війни для творчої родини, чиє звичне життя назавжди змінилося.

"Мені досі важко говорити про загибель чоловіка. Я відчуваю його поруч і пишу йому листи. Але людська пам’ять крихка і оманлива. Нам треба говорити про полеглих захисників і захисниць, нагадувати про феномен нашого війська, у якому здебільшого не професійні військові, а люди цивільних професій. Ми з Віктором є людьми культури і у чомусь мені простіше продовжувати присутність чоловіка. Наші друзі писали книги, у яких розповідали про Вітю, виходили фільми з присвятою Вітіній пам’яті, які він не встиг завершити. Цього року спільно з фестивалем Docudays UA ми заснували на його честь премію за найкращий монтаж документального фільму. Але я розуміла, що мені би дуже хотілося зберегти для доньки голос тата з його чудовим почуттям гумору, допомогти іншим людям почути його власну розповідь про проживання війни у війську.

Спочатку я збиралася залишити тільки документальну частину, тобто наші розмови. Але минав час і я відчувала, що горювання і пошук власного шляху до прийняття нової для мене реальності теж став частиною цієї книги. Тому я вирішила написати післямову. Дуже особисту, але, можливо, цей текст буде комусь помічним. Мені хочеться, щоби у втраті було більше внутрішньої свободи, а не суспільного тиску та нав’язувань образів ідеальних дружин військових та ветеранів"

Така незвична для текстів про війну назва теж має цілком реальне підґрунтя: часто Ольга разом з Віктором ходили на рейви. Для них це була самовигадана терапія, під час якої можна було відчути тимчасову безтурботність і легкість. ".

"Вітя робив фільми. Я працювала на кінофестивалях та у галузі культурної дипломатії. А це завжди про стиснуті строки, палаючі дедлайни і фінансову нестабільність. Робота в культурі - насправді дуже гостросюжетний досвід. А ще ми самотужки виховували маленьку доньку. Таке типове доросле життя, у якому починає бракувати молодіжного драйву. Але ми дуже любили музику, стежили за українською електронною сценою і часом організували собі втечу на рейви. У цьому жесті був якійсь наш протест проти втоми і правил, коли танцюєш цілу ніч і, повертаючись зранку додому, бачиш, як люди йдуть на недільний ринок за продуктами. Це так, ніби ставиш реальність на паузу і відчуваєш, що ти її обманув, а не вона тебе. Мені хотілося зберегти у назві цей дух молодості і бунту. Важливо, що у самій книзі також буде плейлист електронної музики, який був складений за мотивами тексту.

Нова (не)нормальність

Багато людей думають про життя після війни. Хтось уявляє повернення до "довоєнних" норм, хтось планує якісь приземлені речі. Є люди, які ні про що не думають і чекають конкретної та окресленої перемоги.

Женя Олійник зізнається, що у неї уявлення про майбутнє дещо тривіальне.

"Мій чоловік раніше працював гідом і водив групи в гори, а потім почався ковід. Він працював в магазині Горгани. Тобто до того, чим він зараз займається у війську, він взагалі не мав ніякого стосунку. Йому довелося опанувати нову спеціальність. Я іноді його підколюю і кажу: "Оце війна закінчиться, у тебе буде айтішна спеціальність, вивезеш мене в Нідерланди нарешті. Я буду трофі-вайф". Він каже: "Я служу з айтішниками. Вони всі кажуть, що вони після війни будуть плитку класти". Це наш план на після війни. Я – доволі песимістична людина. У мене багато страхів пов'язано з тим, що за мого життя вже ніколи я не побачу нормального життя. Тому всі мої фантазії про нормальне життя супернормальні. Де ми кладемо плитку, де ми купуємо шматочок землі біля річки, ставимо там вагончик. Отакі речі мене турбують"

Але є те, що не дає жити нормально уже зараз. Зокрема, слова, фрази і тези, які активно використовують у нашому суспільстві. Ольга Бірзул каже, що досі не може нормально ставитися до словосполучення "віддали життя за Україну". Адже, фактично, у кожного загиблого військового чи військової це життя забрали.

"Для мене також тригерним є слово ‘вдова". Мені ближче визначення дружини полеглих воїнів. В українській культурі слово "вдова" несе в собі віктимний контекст, на жаль. У пресі теж люблять напустити зайвої драматизації і підлити безпросвітного ейджизму у цій чутливій темі, вживаючи у заголовках фрази, типу "молоді вдови. Наче у старшому віці легше втрачати кохану людину" ".

Женя Олійник вважає для себе тригерним словом "вибір" у контексті явища мобілізації. Адже навіть добровольці не дуже були вільні у своєму виборі. Бо, по-перше, вони мають конституційний обов'язок, а, по-друге, не обирали першочерговість питання війни у своєму житті. Тому тут часто не залишається простору для вибору.

Проте існує і простір для відчуття своєрідної нормальності. Того, що хоч трішки дозволяє памʼятати про життя до війни. Так, Ольга Бірзул намагається поєднувати у своїй роботі кіно і освіту для юнацтва. Адже для неї це простір свободи й водночас відповідальності. А Женя Олійник тримається людей, які мають з нею спільні погляди.

"Це якраз допомагає не узагальнювати і не думати, що всі щось порішали і всі живуть своє найкраще життя. Ми тут чогось щось робимо, коли є так багато шляхів не робити цього. А щодо творчості, то я дуже люблю цей своєрідний модус існування. Така підтримуюча система. Бо я це роблю, і мені радісно і більш весело це робити"