У Києві дискутували про цензуру в українському мистецтві (фото)

Опубліковано: 24.04.2019,  Переглядів: 218

23 квітня в Національному музеї Тараса Шевченка відбулася чергова дискусія в рамках Дискусійного ПЕН-клубу, організована Українським ПЕН та Українським представництвом Freedom House. Про те, хто і навіщо цензурує українське мистецтво, говорили директор Харківської правозахисної групи, член Виконавчої ради Українського ПЕН Євген Захаров, художник Микита Кадан, генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка Дмитро Стус та кураторка, співробітниця Центру візуальної культури Леся Кульчинська. Модерувала захід журналістка, головна редакторка видання “Заборона” Катерина Сергацкова.

На початку обговорення Катерина Сергацкова нагадала про всі випадки цензурування мистецтва в Україні за останні 10 років, які зібрала організація Freedom House. У цьому переліку – виставка плакатів “Квантовий стрибок Шевченка” на київській станції метро “Тараса Шевченка” (2019), виставка “Шанувати різноманітність” у рамках Міжнародного фестивалю Docudays UA (2018), виступ групи “Хамерман Знищує Віруси” на фестивалі Porto Franko в Івано-Франківську (2018), виставка “Парад членів” студента Академії мистецтв Спартака Хачанова (2018), виставка “Втрачені можливості” в Центрі візуальної культури (2018), презентація у рамках Львівського форуму видавців книжки Лариси Денисенко “Майя та її мами” (2017), знищення  роботи “Коліївщина: Страшний суд” художника Володимира Кузнєцова в “Мистецькому Арсеналі” (2013), експозиція “Українське тіло” та виставка Євгенії Бєлорусець “Своя кімната” в Центрі візуальної культури (2012), вилучення з продажу у зв’язку з рішенням Національної комісії з питань захисту суспільної моралі книжки Олеся Ульяненка “Жінка його мрії” (2009) та ін. 

Під час дискусії правозахисник Євген Захаров нагадав, що цензура означає, як правило, попередню офіційну перевірку державою символічного продукту в тій чи іншій формі – певного художнього або наукового тексту, фотографії, фільму, скульптури, нотного запису – на предмет її відповідності заздалегідь визначеним критеріям чи стандартам. “У цьому ж контексті можна говорити про явище самоцензури, – додав Захаров, – коли критерії або стандарти подібної перевірки є ідеологічно, естетично або іншим чином “імплантованими” в свідомість чи підсвідомість творця символічного продукту, його транслятора, ретранслятора, власника тощо, якщо останні володіють правом або можливістю його змістовної модифікації чи редагування”.

Зі свого боку художник Микита Кадан виокремив три форми цензури: цензура з боку мистецьких інституцій, цензура насилля з боку праворадикальних груп та самоцензура – з боку митців та керівництва мистецьких закладів. На його думку, існування в Україні всіх перелічених видів цензури призвело до того, що українські митці намагаються реалізовуватися за межами країни. “Умови нормалізованої, пом’якшеної, рутинної цензури роблять професійне виживання в Україні близьким до нестерпного, – зазначив Кадан. – Цензура ускладнює роботу художників в Україні, тому багато хто робить вибір на користь роботи в інших країнах”.

“Це точка зору художника, – відреагував на виступ Микити Кадана директор Національного музею Тараса Шевченка Дмитро Стус. – Я ж дивлюся на це з позиції керівника музею, який відвідує багато дітей, вчителів, що виховані у старих традиціях і нікуди не поділися від колоніального і народницького дискурсів. Неувага впродовж усіх років незалежності до освіти аж ніяк не сприяла тому, щоб рівень наших вчителів підвищувався. І це формує певні стереотипи, що можна, а що не можна показувати, і все, що виходить за ці рамки, стає табуйованим. Тому в нашому музеї є науково-художня рада, яка просить художників надавати на оцінку їхні роботи, і зважує, з одного боку, кого ми можемо виставити за художнів рівнем, а з іншого, кого ми можемо виставити, не наражаючись на випадки вандалізму. Ми стараємося цю планку підняти максимально високо, але розуміємо, що відповідати за це будемо ми, поливати брудом будуть мене. І коли я знаю, що ми з цих причин не можемо щось виставити, я про це чесно кажу. Такі випадки були”.

Кураторка, співробітниця Центру візуальної культури Леся Кульчинська наголосила, що дуже часто ми називаємо цензурою явища, які не віповідають визначенню цього поняття, а тому дуже важливо розрізняти, що є цензурою, а що ні. “Ставлення до мистецтва як до чогось, до чого треба підходити дуже обережно, не висловлюючи різні суперечливі думки, можливо, тягнеться з радянського минулого, коли мистецтво працювало як пропаганда, як голос держави чи партії і було покликане показувати нібито об’єктивну істину і реальність. Але, оскільки ми вже не перебуваємо в парадигмі соцреалістичного мистецтва і вже відбулося його відділення від держави, треба розуміти, що будь-який твір мистецтва – це завжди позиція однієї людини, її суб’єктивний погляд. У Конституції України написано, що кожен має право на власну думку і васні погляди. Тож коли ми не даємо художнику висловити свою думку, ми стверджуємо, що в нашому суспільстві думати ось так не можна, ми заперечуємо, що в нашій країні можлива свобода думки. Це категорично неприпустимо”, – зауважила кураторка.

    

  

 

Відеозапис дискусії: bit.ly/2DxoJ9x.

Читайте також: 

Насильство не може бути аргументом: заява ПЕН щодо атаки на виставку портретів Шевченка

Поміж свободою і безпекою: більше ніж “за” і “проти” (заява Українського ПЕН)