Маринович Мирослав

Почесний президент Українського ПЕН

Народився 4 січня 1949 року в с. Комаровичі Старосамбірського району Дрогобицької, а нині Львівської області). Український правозахисник, публіцист, релігієзнавець, член-засновник Української Гельсінкської групи, організатор амністерського руху в Україні, віце-ректор Українського Католицького Університету у Львові.

Навчався в середній школі в Дрогобичі, яку закінчив із золотою медаллю. Потім рік працював у Дрогобичі. Перший запис у трудовій книжці — “звільнений секретар комітету ВЛКСМ заводу”.

1967 року Мирослав Маринович вступив до Львівського політехнічного інституту. У роки навчання там виступав із критикою радянської політики, обстоюючи принципи, формально закріплені в Конституції СРСР. Через це 1970 року відбулася його перша зустріч з КДБ. Мариновича позбавили т. зв. “допуску” і звільнили з військової кафедри, у зв’язку з чим, не одержавши офіцерського звання, Маринович мусив служити в армії після закінчення інституту рядовим.

1972 року закінчив Львівський політехнічний і рік працював перекладачем з англійської мови на Івано-Франківському заводі “Позитрон”. Тоді ж познайомився зі львівськими й київськими дисидентами. 22 травня 1973 року в Києві його затримала й обшукала міліція, коли він покладав квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку.

У 1973–1974 роках служив у війську у Вологді.

1974 року після демобілізації Маринович переїхав до Києва. Працював технічним редактором журналу “Початкова школа” та у видавництві “Техніка”, звідки його звільнили за сигналом з КДБ. Деякий час був безробітним. Аж перед самим арештом влаштувався розклеювати афіші.

9 листопада 1976 року Маринович разом зі своїм другом М. Матусевичем став членом-засновником Української Гельсінкської Групи. Відтоді він перебував під “ковпаком” КДБ. Його неодноразово затримувала міліція в Києві та Серпухові. У Дрогобичі були обшуки, йому постійно погрожували.

У березні 1977 року Маринович та М.Матусевич на вечорі пам’яті Тараса Шевченка в Київській філармонії, здолавши опір організаторів вечора, несподівано вийшли на сцену і закликали проспівати “Заповіт”. 23 квітня 1977 року був заарештований. Проходив по одній справі з М. Матусевичем. Вони звинувачувалися в “проведеннні антирадянської агітації і пропаганди” за ст. 62 ч. 1 КК УРСР та ст. 70 ч. 1 КК РРФСР. Слідство тривало 11 місяців. 22-27 березня 1978 року Київський обласний суд у м. Василькові засудив Мариновича до максимального терміну ув’язнення — 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання.

Маринович відбував покарання у Пермському таборі ВС-389/36. Брав участь у всіх правозахисних акціях, тримав голодування протесту, в тому числі й 20-добове, передавав на волю хроніку табору № 36. За весь термін мав близько 150 діб ШІЗО (штрафний ізолятор) і близько півтора року ПКТ (приміщення камерного типу). 1978 року “Міжнародна амністія” взяла Мариновича під свій захист як в’язня сумління. З квітня 1984 року Маринович відбував заслання в селі Саралжин Уільського району Актюбинської області в Казахстані. Працював столярем. Одружився з киянкою Любою Хейною (Хейна), дружина переїхала до нього на заслання.

У лютому 1987 року відмовився подати клопотання про помилування. Повернувся в Україну в березні 1987. Улаштувався оператором нафтопереробного заводу в Дрогобичі. 1990 року Маринович почав працювати кореспондентом місцевої газети “Галицька зоря”.

1990 року була опублікована праця Мариновича “Євангеліє від юродивого”, написана ще в таборі. 1991 року в Дрогобичі вийшла книга “Україна на полях Святого Письма”, 1993 року — “Спокутування комунізму”, “Україна: дорога через пустелю”.

Маринович засновник першої групи “Міжнародної Амністії” в СРСР (1991), Української асоціації “Міжнародної Амністії” (УАМА), з 1993 до 1998 був головою Національного комітету УАМА. Маринович — член громадської ради Українсько-Американського бюро захисту прав людини, лауреат премій журналу “Сучасність” і премії імені Валерія Марченка (1995), учасник багатьох вітчизняних і міжнародних конференцій з прав людини і релігієзнавства, викладав історію християнства в Дрогобицькому педагогічному інституті, є співробітником Інституту східноєвропейських досліджень.

Від 1997 року Маринович — директор Інституту Релігії і Суспільства Львівської Богословської Академії, член Українського Богословського Наукового Товариства.

13 вересня 2010 року Мирослав Маринович очолив українське відділення міжнародного ПЕН-клубу. Таке рішення одностайно було прийнято на засіданні українського ПЕН-клубу в Києві.

Один з учасників Унівської групи. Один з учасників ініціативної групи “Першого грудня”.

 

Нагороди:

Орден Свободи (31 грудня 2008)— за визначний особистий внесок у відстоювання прав людини, виявлені мужність і самовідданість у боротьбі за свободу і незалежність України, плідну науково-публіцистичну діяльність.

Орден “За мужність” I ст. (8 листопада 2006)— за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод.

Кавалерський хрест Ордену заслуги Польської Республіки.

Орден “За інтелектуальну відвагу” (2007).

Премія імені Василя Стуса (2009).

 

Бібліографія:

М.Маринович. Україна на полях Святого Письма.— Дрогобич: Відродження, 1989.

М.Маринович. Україна: дорога через пустелю.— Харків: ФОЛІО, 1993, 192 с.

Маринович М. Глузман С. Антонюк З. Листи з волі. — Київ: Сфера, 1999, 400 с.