Дзюба Іван

Народився 26 липня 1931 в с. Миколаївка  Ольгінського (тепер — Волноваського району) Донецької області (тоді Сталінської). Український літературознавець, критик, громадський діяч, дисидент радянських часів, Герой України, академік НАНУ, другий Міністр культури України (1992—1994), голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (1999—2001).

Співголова Головної редакційної  колеґії «Енциклопедії сучасної України».

Головний редактор журналу «Сучасність» (1990-ті рр.), член редколегій наукових часописів «Київська старовина», «Слово і час», «Євроатлантика» та ін.

 

Біографія

1932 — родина, рятуючись від голоду, переїхала з села в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, але ненадовго. Потім вже на постійно — в Оленівські Кар’єри (тепер Докучаєвськ), де Іван Дзюба закінчив середню школу №1.

Закінчив Донецький педагогічний інститут, аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка.

Друкуватися почав з 1959 р.

1962 – звільнений з посади завідувача відділу критики журналу “Вітчизна” – “за ідеологічні помилки”. А згодом і з роботи у видавництві “Молодь”.

Ще одним рядком до присуду гонінь став несанкціонований вечір у Першотравневому парку Києва, проведений 31 липня 1963 і присвячений 150-річчю з дня смерті Лесі Українки, в якому взяли участь І.Дзюба, Т.Цимбал, М.Коцюбинська, І.Драч, С.Тельнюк, М.Вінграновський, Ю.Назаренко, І.Жиленко.

У вересні 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» (Київ) разом з Василем Стусом та В’ячеславом Чорноволом вийшов на сцену з першим у СРСР публічним протестом проти політики влади, оприлюднивши інформацію про таємні арешти української творчої інтелігенції.

У 1970-х роках був підданий гонінням за погляди, висловлені в окремих публікаціях.

1973 — Київський обласний суд засудив його до 5 років ув’язнення і 5 років заслання за «антирадянську» працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Згодом звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування. Після “помилування” його не оголосили “тунеядцем” завдяки авіаконструктору Олегу Антонову, який знайшов вченому зі світовим ім’ям роботу коректора у багатотиражці на Київському авіазаводі.

Праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (Лондон, 1968; журнал «Вітчизна», 1990, №5-7) — про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві. Спеціальна комісія ЦК КПУ назвала цей твір «пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР».

Восени 1989 року був одним з співзасновиків Народного Руху України.

В листопаді 1992 року став другим міністром культури вільної України.

Один з учасників ініціативної групи “Першого грудня”.

 

Твори

„Звичайна людина чи міщанин?“ (1959)

Інтернаціоналізм чи русифікація? («Самвидав», 1965)

Грані кристала (1978)

Стефан Зорян в історії вірменської літератури (1982)

Автографи відродження (1986)

Садріддін Айні (1987)

У всякого своя доля (1989)

Бо то не просто мова, звуки (1990)

Застукали сердешну волю… (1995)

Між культурою і політикою (1998)

Спрага (2001)

Пастка. 30 років із Сталіним, 50 — без Сталіна, (ч. 1), (ч. 2) (2003)

Тарас Шевченко (2005)

Тарас Шевченко: Життя і творчість (2008)

Вимирання слова

Микола Хвильовий: «Азіятський ренесанс» і «психологічна Европа»

На пульсі доби

Вітчизна у нас одна

З криниці літ. У 3-х томах (2006—2007)

Спогади і роздуми на фінішній прямій

«Нагнітання мороку: від чорносотенців ХХ ст. до українофобів початку ХХІ ст.»

«Інтернаціоналізм чи русифікація?» видавалася українською, англійською, італійською, китайською, російською, французькою мовами.

Редактор 10-томної серії «Україна. Антологія пам’яток державотворення X—XX ст.», упорядник її 5-го тому «Романтики національного відродження (1800—1863 роки)» (2009).

 

Кінематографічна діяльність

Автор сценаріїв фільмів:

«Василь Симоненко» (1988 в кіно)

«Українці. Надія» (1992 в кіно)

Співавтор сценаріїв стрічок «Тарас Шевченко. Заповіт» (1992, 3 с., «Поет і княжна»), «Тарас Шевченко. Заповіт» (1997, 7 с., «На цій окраденій землі»), «Тарас Шевченко. Заповіт» (1997, 8 с., «Душа з призначенням прекрасним»), «Тарас Шевченко. Заповіт» (1997, 9 с., «Доле моя, де ти?»), «Поет і княжна» (1999, у співавт.) та ін.

 

Нагороди і відзнаки

26 липня 2001 року указом Президента України Л. Д. Кучми присвоєне звання Герой України з врученням ордена Держави — за визначні трудові досягнення, заслуги перед Україною у розбудові її державності та відродженні національної духовності.

Кавалер Ордену Свободи (16 січня 2009) — за вагомий особистий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди Дня Соборності України.

Державна премія Української РСР імені Т. Г. Шевченка в галузі літератури, журналістики і мистецтва 1991 року (у галузі журналістики і публіцистики)  — за серію публіцистичних виступів «Бо то не просто мова, звуки…», статті «Україна і світ», «Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?» (27 лютого 1991)

Книга Івана Дзюби «Тарас Шевченко. Життя і творчість» видавництва «Києво-Могилянська академія» стала лауреатом Всеукраїнського рейтингу «Книжка року 2008» в номінації «Хрестоматія — Критика, біографії, мемуари».

Лауреат Міжнародна премія від 1990 року фундації Антоновичів, за есе «У всякого своя доля».

Лауреат літературної недержавної премії Олеся Білецького, та наукової премії НАН України імені Володимира Вернадського.