Як Україні виростити крила

Опубліковано: 24.11.2019,  Переглядів: 9

Мирослав Маринович

Мирослав Маринович

Що дасть нам силу? На це питання неможливо відповідати суто теоретично: виходить сухо й банально. Ніякої сили таке розумування не породить. Тому зайду я з іншого боку та й подам три ілюстрації з мого життя.

Перша – з часу мого ув’язнення. В інкримінованій мені статті 72 КК УРСР звучало прямим текстом: “Поширював наклепницькі вигадки про радянський політичний і суспільний лад…” Наклепник, коротше кажучи. Так мене, як і інших дисидентів, офіційно називала адміністрація табору суворого режиму Кучино-36 на Уралі. Називала постійно і незмінно.

Аж ось одного разу йду я табірною доріжкою і бачу, як група політв’язнів про щось сперечається з табірним офіцером-оперативником. Розмова емоційна й затята. Побачивши, що я надходжу, опер гукнув мене і каже: “Вот идет Маринович – он не даст соврать”.

Бумц! Це “дипломований наклепник” не дасть збрехати?! Такі миті, коли у служивих відключався самоконтроль, – на вагу золота. Бо вони давали можливість зазирнути в їхню душу, інакше наглухо заброньовану. Офіційно цей опер міг називати мене наклепником безконечно, але в душі він знав: моє дисидентське слово – правдиве. І в цьому була моя над ним моральна перемога, яка – серед усього іншого – давала мені велику духовну силу.

Приклад другий – Помаранчева революція. Майдан вирує і дивується: звідки раптом у людей стільки сили? Щось там варнякає в Кремлі Владімір Владіміровіч, вздовж українсько-білоруського кордону метається Патріарх Московський… А Майдан сміється. А Майдан – сильний. Нікому й на гадку не спадає упокоритись і визнати геополітичну велич Росії. Бо сильним був наш дух. Бо Правда була за нами. Бо сила твоя, як і царство Боже, – в тобі, а не поза тобою.

І приклад третій – Революція Гідності. Тільки що приголомшила всю Україну вістка про першу жертву тоді ще неочікуваної Небесної Сотні – вірменина Сергія Нігояна. Майже зразу журналісти оприлюднюють його останній прижиттєвий запис – Сергій читає Тараса Шевченка: “Борітеся – поборете! Вам Бог помагає. За вас правда, за вас слава. І воля святая!”

Якби я був шкільним вчителем, я би починав вивчення Шевченкового “Кавказу” з цього відеоряду. Правдиве слово. Правдива душа. І несамовито переконлива сила, яка вливається в тебе від цих слів. Бо “золотий запас” їм дала особиста жертва.

Ось і названі в цих трьох розповідях усі вузлові слова, які потрібні мені, щоб відповісти на питання: “Що дасть нам силу?” Правда. Жертва… Ой ні, ще бракує мені слова “Любов”. Тож додам іще один спогад.
Пермська пересильна тюрма. Три дні в одній камері з моїм побратимом по Українській Гельсінській групі Олексою Тихим, з яким до того я не зустрічався особисто. В Кучино він був поряд, але в іншій зоні – на особливому режимі увʼязнення (я ж був на суворому). І я вже чув, що він обрав нонконформістську, непристосуванську позицію, проводив голодівку за голодівкою. Це як у Василя Стуса: “До кінця…”

І ось тепер цей чоловік передо мною: тіло – одна шкіра і кості, а вся душа і все життя сконцентроване у великих чистих очах. Я розумію, що кагебісти помістили нас разом, щоб виловити через підслушки якусь оперативну інформацію. Але в мене інший клопіт: я знаю, що не зможу і не захочу лукавити, а тому скажу йому про свої євангельські пошуки. Як же ж він сприйме їх – він, отой переконаний нонконформіст?!

І знаєте, про що ми три дні говорили? Про Нагірну проповідь Христа! Ото вже, мабуть, шаленіли кагебісти від люті й розчарування! У тих великих чистих очах Олекси світилося стільки любові, що я був приголомшений. Він знав, що стоїть на порозі смерті, – і справді, невдовзі після нашої розмови він відійшов у засвіти. Але відтоді я знаю, що є нонконформізм, який виливається у зустрічну агресію; і є нонконформізм, який окреслює перед Злом червону лінію і каже йому: “Це – моя територія. Тут панує Добро, яким є Правда і Любов. Тут тобі входу нема”. Отак гоголівський Хома окреслював перед відьомською домовиною чарівне коло, через яке та не сміла проникнути. І це – позиція надзвичайно потужної сили!

Чи можна зробити з мого особистого досвіду узагальнені висновки? Так, бо мій досвід особливий лише специфікою обставин зіткнення добра і зла. А саме по собі це зіткнення є для людського роду вічним і по суті завжди тим самим. Бо всі ці людські поняття – Правда, Любов, Добро – є просто іншими іменами Бога. А Бог – один, завжди один і той самий. І навіть слово “Жертва” навіки закріплене за Христом, оскільки саме з Його жертви розпочалось радикальне преображення цього світу.

Отже, можна навіть бути агностиком і не дуже замислюватися над місцем Бога у нашому Всесвіті, але якщо ти шануєш та обстоюєш вищеозначені цінності, які лежать в основі людської цивілізації, то тим самим відкриваєш канали зв’язку з потужною енергетикою цього світу.

Звідси легко перекинути місточок і до сили усього народу. Бо обстоювати Правду й виявляти Любов можна лише у стосунку до ближніх, з якими перебуваєш у спільноті.

На підтвердження моїх думок пошлюсь на Митрополита Андрея Шептицького, духовна велич якого вражає мене віддавна, а останнім часом – вражає й щораз більше українців. Отож, згідно із Шептицьким, основою нашої сили буде праця для добра ближнього. Чому? Бо це обіцяв сам Ісус: “Де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там я серед них” (Мт. 18, 20). Іншими словами, джерелом духовної сили спільноти людей – або, висловлюючись сучасною мовою, джерелом доданої вартості – є Божа благодать.

За євангельською логікою, якщо люди співпрацюють задля добра ближнього, то доданою вартістю є загальне зростання добробуту народу, його спільного блага. Якщо ж люди ворогують одне з одним, то ненависть і суперництво поглинають народну енергію – ця енергія просто всмоктується воронкою ворожнечі, як енергія зорі всмоктується “чорною дірою”.

Тому й cформулював Митрополит Андрей головну засаду духовної сили країни: “Такою могутньою та запевнюючою щастя всім громадянам організацією може бути Батьківщина тільки тоді, коли не буде цілістю, зложеною штучно з різних і різнородних частин, а подібним до моноліту організмом, себто тілом, оживленим одним духом, що з внутрішньої життєвої сили розвивається, доповнює внутрішні браки і з природи є здоровим, сильним, свідомим своїх цілей не тільки матеріяльним, а й моральним тілом”.
Більшість українців починають розуміти, що ми будемо слабкі доти, доки не набудемо власної суб’єктності як незалежна держава. Суб’єктності ж не набудемо, якщо не станемо “не тільки матеріяльним, а й моральним тілом”. Іншими словами, values matter – цінності мають значення!

І тут знову пошлюся на авторитет Митрополита Андрея:

“А коли йдеться про те, щоб якийсь народ зайняв в історії передове, почесне становище і для людства створив нові світлі та великі дороги, то це може дати одна лишень культура, коли буде оперта на здорових і сильних моральних основах. Без неї будуть марнуватися найкращі засоби багатств і дарів природи; без неї і найсильніші змагання і зусилля будуть безкорисними, без неї роль народу в історії залишиться егоїстичною, вузькою, короткозорою і через те дуже незначною або навіть ніякою”.

Отож висновок простий: коли входимо в резонанс із цим визначальним ціннісним полем, тоді вливається в нас нечувана енергія, як-от на наших світлих майданах. Тоді й виростають у нас – у кожної людини зокрема і народу загалом – великі крила, яким під силу здолати злощасне тяжіння історії.

Джерело: НВ

“Що дасть нам силу?” — спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали — письменники, філософи, журналісти і вчені — міркують про те, де шукати силу, аби рухатись до мети. Всі тексти шукайте за тегом #Що дасть нам силу?

Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.