Як перетворити слабкість на силу?

Опубліковано: 29.10.2019,  Переглядів: 35

Остап Сливинський

Остап Сливинський

В 1960 році в Парижі вийшов роман польського письменника Вітольда Ґомбровича під назвою “Порнографія”. Назва провокує і збиває з пантелику: ніякої порнографії в тексті нема, зате є багато чого іншого. Є Друга світова війна, показана від її “підкладки”: в тилу перебувають чоловіки і жінки, які з тривогою чекають, коли лінія фронту наблизиться до них, а тим часом переконують себе у власній відвазі й готовності до оборони – і трохи нудьгують. І фронт таки підходить до них, але не так, як вони того сподівалися: він з’являється в особі полковника польської Армії Крайової, який… дезертирував. Так: злякався, “штани загубив”, як він сам про себе гірко каже, і тепер просить одноплемінців про прихисток.  Тим часом решта героїв отримують завдання ліквідувати його як дезертира, тобто вбити свого ж. І вони таки роблять це, хоч із муками й ваганнями, і не зовсім так, як планувалося.

Якось зі слухачами одного літнього семінару ми поставили собі питання: а чи є в українській літературі твір, у якому на авансцену виведений такий “негерой”, герой, що не здійснився? Провалив місію, помилився, завагався, злякався? Персонаж, який становив би тінь, критичну антитезу, третій вимір для струнких рядів героїв, котрі переповнюють сторінки нашої історичної прози – як давнішої, так і зовсім свіжої? Відповідь проста: нема. Якщо й з’являються “негероїчні герої”, то такі, які від самого початку перебувають осторонь великої національної історичної оповіді, якісь пограничні й непевні, не обтяжені ніяким “завданням”, від яких ми нічого особливого не сподіваємося. А от когось на зразок такого полковника-дезертира, який в польській літературі з’явився майже 60 років тому, і досі нема. Дивно: література ж є лабораторією, яка має вивчати різні варіанти реальності. А виходить, не завжди.

Запитаєте: навіщо він нам, той полковник? Нащо нам писати і читати про наших невдах і слабаків? Наших конформістів, зрештою, просто негідників? Вони ж були і є, правда? Чи ні?

Сам Ґомбрович у передмові до свого роману пише: “Армія Крайова чи не Армія Крайова – люди є людьми…”. Власне: побачити свої слабкості, а не лише силу, означає побачити себе як людей. І розповісти про себе як про людей, а не механізми з виконання певної історичної програми чи жертв якихось невмолимих обставин. Імовірно, тоді нас нарешті по-справжньому захочуть слухати. Наразі ж в усіх площинах – культурній, дипломатичній, політичній – ми говоримо з якимись особливими адресатами: історією, Богом, уявним ворогом, з ким завгодно. Але не з людьми.

Побачити і назвати свої помилки і слабкості: без цього наша оповідь про себе залишається гостро неадекватною щодо дійсності, як минулої, так і теперішньої. Тобто – якраз слабкою, не здатною захистити себе і від агресивних нападок, і від виважених контраргументів. Такою, що стоїть лише на одній нозі і падає від першого ж стусана.

Чому герой без страху й трепету не викликає емпатії, а вічна жертва – співчуття? Бо і те, і те – маска, під якою не видно людини. Маска, яку надягають з певною, не завжди усвідомленою, метою. Маску героя – щоб налякати ворогів, а частіше – самих себе. Так, вразити самих себе своєю чистотою, саможертовністю і відвагою, і ходити в тіні цього ідеалу: хтось – у муках через його недосяжність, а хтось, навпаки, – в стані блаженного дармування, бо ті інші, герої, вже «все за нього зробили», а він чи вона може собі дозволити лише пишатись, належачи до такої спільноти.

Маску ж вічної жертви надягають переважно задля того, щоб виправдати свої лінощі і претендувати на те, аби “їхати за пільговим тарифом”: як держава сплачує за пасажирів-пільговиків, так і світова спільнота мала б вічно сплачувати їм борг уявної “історичної справедливості”.

Нещодавно німецький журналіст Люц Клевеман написав книжку про Львів у роки Другої світової війни. Думаю, її ще не скоро перекладуть українською (а може, й ніколи), але про причини цього – іншим разом. У книжці є епізод, у якому автор спілкується з історикинею, працівницею Меморіального музею тоталітарних режимів у Львові. На запитання, чи українці в експозиції музею будуть показані лише як жертви, чи також і як виконавці злочинів (скажімо, як члени допоміжної поліції в часи німецької окупації), вона відповідає: “Звісно, як жертви”. Коли ж автор питає про єврейські погроми у Львові 1941 року, в яких також – згідно з абсолютною більшістю свідчень – брали участь українці, вона лише робить круглі очі: можливо, не знає про них (історикиня!), а може, просто не хоче говорити.

Книжка Клевемана має свої вади, її можна і треба оцінювати справедливо, в тому числі й критично, але не думаю, що він вигадав цей діалог. У книжці є ще кілька подібних епізодів.

Проблема не лише (і, мабуть, аж ніяк не насамперед) у тому, як ми виглядаємо збоку. Проблема в тому, що ми не знаємо – і не хочемо знати – самих себе. Не готові бачити себе в різних ролях, по різні боки лінії оборони і нападу, провини і невинності. Не знаємо переплетінь сюжету і нюансів, складних причин, через які люди погоджувалися служити в тій-таки допоміжній поліції (крім ідеологічних, були й суто меркантильні мотивації, а іноді люди пускались туди через справжні життєві драми, яких не бракувало в роки війни). Не знаємо – і не хочемо знати – історій зачарувань і розчарувань тих, кого називають “колабораціоністами”; сюжетів каяття і його відсутності. Якщо почати говорити про це, з цього, повірте, вийде не лише хороша література (яка, зазначу, не мусить нікого виправдовувати). З цього вийде впевненість у собі, тобто – сила.

“Залиш ці теми в спокої”, – каже Клевеману один зі співрозмовників. Не час, бо війна, і через неї українське суспільство й так скалічене і нервове. А також: не час, бо суспільство досі розділене і не готове говорити на складні, “триґерні” теми.

А, може, якраз навпаки: саме через усі ці причини зараз найвищий час? Час говорити про це, доки пропагандистські меседжі – насамперед у двох сусідніх із нами країнах за нашим східним і західним кордонами – регулярно б’ють нас саме в ті місця, “де ми мовчимо”?  Про те, яку роль уникання складних тем і невизнання власних помилок минулого відіграють у національній консолідації та інтеграції історичних пам’ятей різних регіонів, якось і говорити шкода.

Але хто і як має це робити? Якщо йдеться про академічні студії, проговорено і досліджено вже набагато більше, ніж здається. Проте «інтелектуальна відвага» на сторінках наукового часопису, який видається накладом 100 примірників, є досить сумнівним поняттям. Отут і мають вступити художня література, кіно, мас-медіа; ті чинники, які творять громадську думку. І мені чомусь здається, що ми зараз перебуваємо на порозі відважнішого українського мистецтва, популярної науки і журналістики, які вийдуть нарешті поза формат уникання і страху. Не хотілося б помилитися.

Джерело: НВ

“Що дасть нам силу?” — спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали — письменники, філософи, журналісти і вчені — міркують про те, де шукати силу, аби рухатись до мети. Всі тексти шукайте за тегом #Що дасть нам силу?

Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.