Як бути жінкою на барикадах?

Світлана Одинець

Бути жінкою у Центральній Європі – це постійно обирати між жіночим і національним, пробувати перетворювати приватне на політичне, що нам ніяк не вдається у замкнутих колах внутрішніх і зовнішніх фронтів.

Від часів Мілени Рудницької минуло майже століття, але ми, українки, на холодних Майданах досі боремося за справедливий розподіл як побутових обов’язків у барикадах (при цьому частина наших сестер досі вважає ці вимоги надто радикальними, і спішить вимити весь посуд самостійно), так і колективної відповідальності в суспільстві,у перервах між штурмами Верховної Ради, коли над головами, як у сповільненому кадрі, летять кулі.

Щойно ти починаєш якусь притомнішу, ширшу, демократичну дискусію, як тобі анексують один шматок країни та відкривають війну в іншому.

Щойно ти сідаєш писати есе про свободу, як отримуєш потужний ляпас із першого туру виборів.

Ти ніяк не можеш покинути це місце безкінечної битви і знайти якийсь куток, де можна просто було б нарешті займатися тим, що хочеться.

Але те, що досі ця боротьба триває, означає одне: волю до життя на довгих дистанціях.

Бути жінкою з Центральної Європи – це неминуче, майже без вибору, бути феміністкою у своїй країні народження (бо інакше не вдається лишатися людиною), і націоналісткою на Заході (бо інакше тебе разом з твоєю країною спокійненько помістять у “колишнє СРСР”, у ментальних мапах і в офіційних програмах, якщо ти миттєво не відреагуєш і не заходишся з’ясовувати політику ідентичності прямо на ходу).

При цьому – не відчувати жодного конфлікту і роздвоєння. Причиною цього, звичайно, є динаміка росту країни, яка переформатовує cаму себе на повній швидкості поїзда, а також велика різниця у часі й просторі з тією іншою Європою.

Усе це дозволяє відчувати глибше: якась екстра-печаль, гостріша проникливість і тонша інтуїція щодо причин і наслідків – вони спрацьовують при контакті із західними дискурсами, особливо дискурсами про рівність і права.

Я так і не зрозуміла досі – як воно так сталося, що ми почуваємося дорослішими за них, у їхніх старих стабільних демократіях, попри те, що вони далеко і давно нас випередили за всіма формальними й неформальними показниками? Відчуття, наче ти уже на іншому березі річки.

А що ж зі свободою?

Якщо спробувати дібрати до цього якусь тілесну метафору, то це мало би бути прозріння, чудо переходу від стану сліпої до зрячої.

Дівчатка завжди народжуються уже “чиїмись” (принаймні у заданому наперед дискурсі), вони уже належать конкретній традиції ще до свого народження, значно більшою мірою, ніж хлопчики.

Відразу після народження їх навчають чого завгодно, тільки не того, що вони є улюбленими дітьми природи, з великим ресурсом для щастя всередині.

Проста, і навіть у чомусь уже тривіальна, для християнської релігії й гуманістичної філософії максима, до якої багато жінок доповзають у крові, переважно уже у зрілому віці, але доповзають.

Координати умовної норвезької культури, звичайно, не тотожні умовним афганським, але більше соціального дозволу на “буття собою” ще зовсім не означає свободу.

Бо свобода – насамперед відсутність прицільної зовнішньої уваги чужих людей з їхніми ідеологіями до твого єдиного життя, відсутність будь-якої дискусії про те, “що означає бути жінкою”. Будь-якої уваги і будь-якої дискусії, феміністичної теж.

Свобода – це можливість не тільки can do it, але і can not, і відсутність дилеми як такої.

Ми починаємо десь із раннього дитинства, з перших моментів самоусвідомлення, виборсуючись із туману очікувань, обов’язків, вини, порад, побажань, вимог, любові, перемішаної з компенсаціями: на якомусь тридцятому (не раніше), сороковому, сімдесятому – кому як Бог дасть – році життя, – щоб нарешті дорости до моменту, коли, зрештою, засумніватися в тому, що тобі розповідали і що ти собі розповідала сама – видаючи за власну “автентичну природу”.

Почому – якщо вистачить духу зізнатися собі у тому, що ніяка дорога не пройдена, і невідомо чи вона у тебе досів загалі була, у цьому ларс-фон-трієрівському тумані.

Усе це, звичайно, відбувається на барикадах, посеред війни, бо інакше в цій частині світу не буває.

Фемінізмі берегинство тут однаково сильно діють, добре допомагають на довгих дистанціях. Але не ведуть до свободи.

Сестринство може, хоч і не завжди, давати підтримку, нове натхнення, впевненість у собі, але – за моїм досвідом – не звільняє.

Свободі завжди передують довгі коридори самотності, досвід і пам’ять про власний Перевал.

Їй передують також розчищення авгієвих стаєнь із почуття винита обов’язку; бунт, який, хоч і скерований назовні, – виконує насамперед внутрішню функцію, допомагає називати речі своїми іменами і розрізняти смисли, вчинки й наслідки, тобто є раціональним процесом першого порядку.

Це дозволяє,наприклад, розуміти, що в патріархальній (хай і скаліченій) культурі остерігатися передусім треба жінок, які замахнулися на ті самі місця у структурі, з яких їх свого часу нищили.

Жінок найперше з покоління твоєї матері, бо між вами – найкоротший часовий зв’язок і найменша дистанція.

Їм якраз найкраще видно те, на що ти націлилася і що жити по-іншому, все-таки, було можливо.

Словом, бути жінкою з прикордоння – це носити яйце-райце із безсмертною голкою сили і темної витривалості всередині себе, і, найчастіше, ця метафора у нас жодною метафорою не є.

Звільнятися – це просто бути постійно готовою на бунт. І стояти, стояти. Усі війни колись закінчуються, і залишається тільки те, що дозволило в ній не померти.

Зберігати з собою хороший контакт, тобто плавати проти течії, і чим дуж учитися собі довіряти, більше, ніж будь-чого іншого.  Не здаватися, разом із цілою своєю нестабільною країною.

Таке відчуття, наче ми знову сходимо з твердої землі і спускаємося на воду. І в цьому ще стільки свободи, що нам повинно вистачити.

Колонка опублікована в рамках спільного проекту Українського ПЕН та громадської організації “Українська Основа” “Свобода бути жінкою”.

Джерело: УП. Життя