Ворог не тут

Опубліковано: 12.04.2019,  Переглядів: 207

Володимир Єрмоленко

Він не тут, він у Кремлі. Але він знає, що робити

“Мости замість стін” – спільний проект Українського ПЕН та Нового Времени, у рамках якого провідні українські інтелектуали – письменники, філософи, журналісти та науковці – розмірковують про те, що об’єднує українців. Всі тексти шукайте за тегом #мости замість стін

Ворог не тут. Він не з нами, не у квартирі напроти, не в родині далеких родичів, не на іншому березі Дніпра, не в іншій партії, не серед виборців іншого кандидата, не з іншим акцентом, не з іншою мовою.

Він не тут, він у Кремлі. Але він знає, що робити.

Стратегія завжди проста, завжди однакова. «Розділяй і владарюй». Розрізай, сегментуй, зіштовхуй. Відкривай нам роти, затикай нам вуха. Перенеси війну на нашу територію. Вигрібай жар нашими руками.

Ворог знає стратегію перемоги: спочатку забери ім’я, потім історію, а потім вони самі подарують тобі життя. Розріж їх на маленькі шматочки, так легше ковтати.

Так було завжди, нічого нового. В епоху Руїни, в епоху пошуків незалежності, в епоху подвійної окупації Другої світової.

Ворог не тут: він там, де мріють про те, щоб ми воювали між собою. Де хочуть, щоб ми зруйнували себе власними ж руками. Щоб ми наклали на себе руки.

***

В Олега Ольжича є короткий текст «Дух руїни». Короткий переказ історії України від княжих часів з одним лейтмотивом: у певний момент хтось шукає внутрішніх ворогів, і для перемоги над ними кличе ворогів зовнішніх.

Спочатку ми стаємо слабкими, а потім стаємо жертвами. Спочатку ми нападаємо одне на одного, а потім нападають на нас.

Цей рефрен української історії буде повторюватися завжди, тому про цю небезпеку ми маємо знати завжди. Ольжич писав про «дух степу»: приходять, руйнують, ідуть. Без «учора», без «завтра».

Юрій Косач, який пізніше частково зобразить Ольжича в образі провідника повстанців Ірина в повісті «Еней і життя інших», у 1930-х роках писав: «раз здобувши волю, ця країна вмить позбувається її, часто із власної вини, із власної спраги сваволі».

 

Ворог знає стратегію перемоги: спочатку забери ім’я, потім історію

 

Сваволя – не менше зло, ніж покірність; невіра в себе – не менше зло, ніж фанатизм; анархія – не менше зло, ніж монархія. Від кожного з нас залежить, чи ці сценарії справдяться. Бо технологія проста: спочатку розкол і внутрішня війна – потім усе решта. Якщо ми допустимо перше – ми допустимо решту.

«У нашому суспільстві велася жорстока боротьба всіх проти всіх», – писав Ольжич. Це був 1941 рік, і через 3 роки він загине в нацистському таборі. Йому було значно складніше, ніж нам. Але він мав ясність думки.

Нам теж це потрібно: ясність і спокій. І розуміння: головний ворог – у Кремлі, головна проблема – внутрішня війна. Головний пріоритет – не дати вбити себе власними ж руками.

***

Українці завжди були схильні вважати будь-яку владу окупаційною. Герої нашої історії і культури – козаки, гайдамаки, поети, селянські мрійники, махновці, «парубки моторні», розстріляні поети, підпільники, повстанці. Ті, кого наші вороги називали антидержавними «елементами».

Коли Гоголь писав про Україну, він писав про чортів, селян і козаків; коли він писав про Росію, він писав про державний апарат і чиновницьку корупцію. Чортівня є в нього і в українському, і в російському циклах; тільки в українському це чортівня, з якою людина бореться і яку час від часу перемагає; а в російському – це чортівня з титулом, статусом і манерами, яка мімікрує під людський світ і замінює його.

Гоголь мав рацію. Бо Росія без «державного апарату» – ніщо; а для України «державний апарат» – ніщо. Для українців державний апарат – це щось чуже, нав’язане ззовні; це завжди окупаційна адміністрація. Ми сприймаємо «адміністрацію президента» на вулиці Банковій як офіс «Генералкомісаріату» (зрештою, так це й було під час нацистської окупації). І ця «окупаційна адміністрація» відповідає нам взаємністю, сприймаючи свій народ як чужий, ворожий, аборигенський.

Але ми помиляємося.

«У будь-якій незрозумілій ситуації будуй барикаду»: це був напис на одній з майданівських барикад, і він пояснює те, як українець бачить суспільство: радше як пересічений простір, укріплений валами, ярами, рівчаками, барикадами та огорожами, ніж урівномірений імперський простір, де, за словами поета-імперця, «скрыться негде, и видно дальше». Ідеал Росії – ось ця абсолютна імперська прозорість (Петербург Петра І-го); ідеал українця – «криївка», де ти завжди сховаєшся від імперського ока – або в гуцульських горах, або в київських ярах, або в одеських подвір’ях, або «за порогами». Сховатися і відстрілюватися з укриття – наш національний звичай; нас ніколи не візьмеш «голими руками»; от тільки проблема в тому, що відстрілюємося ми навсібіч, і відкидаємо навіть ті «голі руки», які простягають нам просто для дружнього рукостискання.

Українці звикли обходитися без держави, бо держава звикла обходитися без них. Це відчуття дає українцям грандіозне відчуття свободи – але здебільшого це свобода «криївки», свобода «сховатися за порогами». Це свобода відстрілюватися, а не робити щось разом.

Щоразу, коли українці легковажно ставилися до своєї держави, сюди приходила інша держава. І тоді виживати ставало значно складніше.

***

Мій друг, український філософ Вахтанґ Кебуладзе, постійно повторює: головна суперечність сьогодні – не між «лівими» і «правими» (тобто «соціалістами» і «консерваторами», як це було у ХІХ столітті, чи «комуністами» і «націоналістами», як це було у ХХ столітті), а між «лібералами» і «радикалами».

Цю думку трохи перефразую: справжня дилема сьогодні полягає між тими, хто прагне крайнощів, і тими, хто прагне балансу. Або по-іншому: в часи, коли люди інстинктивно прагнуть крайнощів, треба прагнути балансу.

Баланс, звісно, річ утопічна. Баланс між крайніми точками маятника – мікроскопічно короткий, миттєвий; це точка, до якої маятник постійно прагне, але яку він проходить найшвидше. Баланс швидко перетворюється на стаґнацію: коли у «центру» більше немає альтернативи, він стає нудним, він втрачає життя та інтригу.

Інтрига і конкуренція потрібні, але тут важливо не загратися. Сьогодні після епохи балансу приходить епоха розбалансування, екстремізму та крайнощів. У наші часи комунікації і «тарґетування» радикалізм успішніший, бо однозначніший. Радикалами є не тільки «ультраправі» чи «ультраліві»; радикалами є всі, хто підмінює політику маркетингом, ідеї гаслами, а довге думання – короткими мемами. Ми стаємо радикалами, коли постимо меми у соцмережах; коли перетворюємо стьоб на модний тренд; коли робимо тролінґ своїм головним стилем.

Тролінґ важливий як певна частина мислення, але він сам по собі не є мисленням.

Гумор – це добре, бо дозволяє скинути важкі монументи у власній голові; але є речі, з яких не можна сміятися, і є ситуації, коли не можна сміятися. Сміх, який не знає межі, – це жорстокість. Це диявольський регіт.

Радикалізм став частиною нас самих – і щоразу, коли ми постимо щось агресивно-однозначне у соцмережах, ми кидаємо ще одну інформаційну гранату в натовп із безвинними людьми.

***

У людській історії є різні епохи. Є ті, де головним інстинктом є інстинкт об’єднання, руху до центру. Є ті, де головним інстинктом є інстинкт роз’єднання, руху від центру.

Як правило, ці речі пов’язані з війною. Після великих травм війни люди часто тягнуться до центру, прагнучи забути жорстокість. Натомість після довгих десятиліть миру людям часто набридає спокій, і в них знову прокидаються звірі. І ці звірі довго не можуть заснути.

Ці речі також пов’язані з економікою. Коли все йде вгору, люди готові ділитися ресурсами. Коли все йде донизу, люди прагнуть ці ресурси вигризати одне в одного зубами.

У довгій перспективі ми живемо в найбільш безпечний і заможний час в історії людства. Але в короткій перспективі ми живемо в часи економічного регресу та втоми від миру. Обидві ці сили розкидують людей по крайнощах.

Один із головних творів сучасності – «Бійцівський клуб» американця-українця Чака Поланіка-Палагнюка. Цей твір відчув нерв епохи: романтизацію насильства. Нову романтику агресії.

Агресія від людини нікуди не дінеться: наш мозок, його первісні, глибинні пласти її потребують. Але агресію завжди можна каналізувати. Натомість часом настають епохи, коли суспільство починає її толерувати. І тоді приходять інші, «політтехнологи» й «маркетологи», які знають, як цю агресію штучно викликати.

Ми маємо розуміти це. Ми маємо контролювати це. Залишайте агресію у спортзалах, комп’ютерних іграх та на футбольних матчах. Вичавлюйте її з себе там. А для ближніх залиште доброту. Чи хоча би спокій.

Тримати удар – добре. Але інколи краще уникати насильства. Ті, хто не може зупинити потоки ненависті з себе, самі втонуть у своїх екскрементах. Не треба пірнати за ними.

***

Комедія у нас перемогла задовго до успіху Зеленського. Вона перемогла уже тоді, коли стьоб замінив розмову. Коли «меми» замінили аналіз. Коли «коротке» мислення замінило «довге» мислення. Коли «короткі» емоції замінили «довгі» емоції.

Але вона перемогла і тоді, коли почали нападати на антикорупціонерів, коли вбивали Катю Гандзюк, коли шукали внутрішніх ворогів серед громадянського суспільства.

Саме тоді ми перестали помічати те, що нас об’єднує. Ми стали на шлях самогубства спільноти.

У наш час, коли люди заражені інстинктом конфронтації, важливо хоч якось гальмувати ці рухи дезінтеграції і рухи розщеплення.

Це складно, це боротьба проти стихій. Але вона не безнадійна.

Ми сьогодні схожі на давніх українських чаклунів-градівників, що виходять у поле, аби відвести грім і «розрізати» ураган освяченим ножем.

І в них це часто виходило.

***

Процитую ще одного свого друга, посла України в Раді Європи Дмитра Кулебу: нещодавно він в інтерв’ю мені сказав: ми маємо домовитися про базовий рівень реальності. Перш ніж сприймати інформацію чи виступати з судженнями, варто мати базовий рівень реальності.

Базовий рівень реальності може бути такий: а) Росія – агресор, б) окуповані території і люди на них – наші, в) реформи далі потрібні, г) ми будуємо європейську країну, д) нам потрібна сильна економіка і потужний запас безпеки, е) ми не можемо допустити розбрату всередині країни. Це ті червоні лінії, які стоять перед політиками, які борються зараз за владу. І які будуть владою потім.

Будувати мости замість стін означає: розуміти, що над усіма нами – парасолька. Прозора і куленепробивна. І ця парасолька називається Україна. Вона різна: україномовна і російськомовна, православна і греко-католицька, юдейська і мусульманська, протестантська й атеїстична.

Вона не свята і не проклята; у нашій історії були світлі й темні сторони; вбивали нас і вбивали ми, ми маємо простити і просити прощення. Як і будь-який інший народ.

Але в нас є ім’я і обличчя. Будинок, де ми живемо. Дах, що захищає нас від бурі й холоду.

Ми можемо сперечатися про те, як побудувати перекриття і де саджати квіти на подвір’ї. Але ми не можемо сперечатися про те, потрібен нам цей дах чи ні. Ми не можемо сперечатися, потрібен нам цей будинок чи ні. І ми не можемо руйнувати його своїми руками.

Небезпеки бувають вигадані і справжні. Так сталося, що ми живемо в умовах справжньої небезпеки. Наш будинок під обстрілами. Його стіни тонкі, його фундамент непевний. І так сталося, що багато з нас – усе ще діти. І цінності наші – діти, безпомічні, щойно народжені. Ми маємо їх захищати і про них турбуватися. Ми маємо прокидатися вночі, коли вони плачуть.

Проблема сучасного світу – самогубство спільнот. Війна всіх проти всіх усередині спільнот. Подивіться на розділені: Британію, Америку, Польщу – і ніколи так не робіть.

Кожен має вирішувати так, як прагне і як хоче. Тільки варто пам’ятати про одну річ.

Країна наша – все ще дитина. Якщо ми випустимо її з рук, вона розіб’ється.

Джерело: Новое Время