“Він нам лише позичений…”

Мирослав Маринович

Цей текст – лаудація, виголошена під час нагородження владики Бориса Ґудзяка Премією ім. Василя Стуса за 2018 рік.

Високоповажна Капітуло премії ім. Василя Стуса!

Преосвященний і дорогий Владико-Лауреате!

Шановне товариство!

У слові ПЕН-клуб ключове слово – це пен, перо. Проте перо було б лишень прозаїчною і відпрацьованою частиною пташиного крила, якби з-під нього не виринало диво увиразненого Слова (ясна річ, з великої літери). Це Слово і стає тим ланцюжком, що поєднує між собою українського поета-мученика Василя Стуса, Український центр Міжнародного ПЕН-клубу і нинішнього лавреата премії Василя Стуса Преосвященного Владику Бориса Ґудзяка. Бо воно є передусім божественним Словом – отим «тілом, що оселилося між нами, і ми бачили славу Його…» (пор. Йо. 1, 14), – і водночас творчим словом, що є плоттю літератури, журналістики й науки і що стоїть на сторожі «малих отих рабів німих» (Шевченко), а також тим вільним і правдивим словом, що перебуває під захистом Міжнародного ПЕН-клубу.

Життя Владики Бориса особливим чином повʼязане з усіма трьома згаданими аспектами Слова.

Почати я хотів би з однієї паралелі між Борисовою юністю та юністю Митрополита Андрея, яка мені видається дуже промовистою. Мати Владики, пані Ярослава Ґудзяк (хай спочиває з Богом після недавньої смерті), вимолюючи в Господа сина, посвятила Бориса Богові, ніби заздалегідь віддаючи йому Тому, у кого він мав би бути позичений. Згодом молодий Борис дізнався про це і напевно відчув те, що, за деякими свідченнями, почув перед портретами своїх предків Митрополит Андрей: «Сину, ти – позичений». Вже набагато пізніше ми в УКУ відчували те саме: «Борис Ґудзяк – наш ректор, наш благодійник, наш Пастир, але він – не належить лише нам. Бо він нам лише позичений. Тому Борис Ґудзяк став слугою воплоченого Слова ще задовго до того, як став дияконом, священиком та єпископом.

Усвідомлення своєї місії прийшло також через навчання семінаристом у Римі у щоденному контакті з ісповідником віри патріархом Йосифом Сліпим. Її сформулював сам Патріарх: «Я готую вас, семінаристів, для служіння в Україні». І можна було ще якийсь час віддавати данину своїй юності, ганяючи в рідних Сиракузах баскетбольного мʼяча і мріючи стати членом національної збірної США, але вектор руху молодого Бориса Ґудзяка вже був встановлений і в Книзі його Життя зафіксований.

Другий аспект Слова – творчий і науковий – почав розкриватися перед ним у час навчання в Гарвардському університеті. Його науковим керівником і вихователем був співзасновник Українського наукового інституту Гарвардського університету й заступник його директора проф. Ігор Шевченко, від якого студент Борис і запозичив дисципліну академічного слова, що спирається на чітко визначені й безсумнівні академічні чесноти.

Плодами його власної наукової праці стали науковий ступінь доктора славістики і візантиністики Гарвардського університету, з яким він того ж 1992 року переїхав до України, і наукова монографія «Криза і реформа. Київська митрополія, Царгородський патріархат і ґенеза Берестейської унії», яка вийшла друком спершу 1998 року у США англійською мовою, а згодом, 2000 року, в Україні мовою українською. Вона відразу посіла місце базового наукового дослідження історії Української Церкви того періоду.

А тоді нарешті – давноочікуване паломництво до України, до тієї «недонаверненої землі», в якій, за словами Мойсея Фішбейна, «і солодко від присмаку скорботи, і затишно у затінку хреста».

Одразу після переїзду, тобто 1992 року, Борис Ґудзяк дав життя своєму першому дитяті – Інститутові історії Церкви і своєму першому історичному задумові – проекту усної історії. Цим він зберіг для України вистраждане в катакомбах слово, яке з різних причин до того не могло бути зафіксоване. Значення тих інтерв’ю діячів переслідуваної Греко-Католицької Церкви сьогодні неоціненне.

Завдяки історику Борисові Ґудзяку в середині 1990-х у затхлий світ ідеологічної монопольності увірвався вільний вітер Берестейських читань. Пригадую собі приголомшливе враження від озонної атмосфери академічного діалогу і плюралізму думок.

Згодом з маленького гірчичного зеренця, яким був Інститут історії Церкви, розвинувся спершу стовбурець відновленої Львівської Богословської Академії, який дуже швидко перетворився у міцне дерево Українського католицького університету. На той час це була найпотужніша наукова «монографія» отця-ректора Бориса Ґудзяка, його найталановитіше слово, промовлене до всієї України, його конкретний відгук на заклик Патріарха Йосифа «рятувати Український католицький університет».

Завдяки о. Борисові Ґудзяку і його колезі о. Михайлові Димиду УКУ не став двісті якимсь-там університетом України, що їх тоді нестримно штампувала освітня система України. Запобіжником стала їхня вірність академічним принципам, зокрема, і християнським цінностям, загалом. Моделлю стала сама природа Логосу-Слова, яка обʼєднує не лише професіональне раціо, а й віру та духовні цінності. За візією Бориса Ґудзяка розгалужувалося дерево університетських структур, розросталися факультети, кафедри, інститути, школи; поставали управлінські структури – ректорат, Сенат, Вчені ради – для відліку часу й належного вивірення університетських орбіт.

В критичні моменти новітньої історії України отець-ректор Борис Ґудзяк відважно став на захист свободи слова й громадянських свобод, що так важливо для мандату ПЕН-клубу. Оприлюднений ним зміст його розмови з офіцером СБУ, який домагався від нього інформації про політично небезпечних студентів, став хітом інтернету і якісним проривом у тогочасних традиціях українського ректорського корпусу. Його виступи і ректорська постава в часи Помаранчевої революції поставила його на грань екстрадиції до США. Його слово на Євромайдані уже в сані єпископа надихало демонстрантів та утверджувало той дух гідності, який згодом дав назву усій Революції.

Стиль управління отця-ректора Бориса Ґудзяка радикально відрізнявся від звичаїв homo sovietiсus. Сьогодні вже очевидно, що він не просто навчав університетську спільноту свідчити, спілкуватись і служити – він сам свідчив, спілкувався й служив. При цьому жоден працівник чи студент УКУ не досвідчив у його діях ще одного дієслова, яке також починається на «с», хоч радикально суперечить трьом попереднім: я маю на увазі дієслово «силувати». Завдяки цьому університет зростав у свободі та відповідальності.

Єпископська хіротонія Бориса Ґудзяка стала іще одним його кроком до служіння Тóму, у Кого він був позичений. Париж, який став осідком його єпископської кафедри, давно не бачив такої вражаючої церковної процесії, яка потягнулася до Собору паризької Богоматері в день його урочистої інтронізації. Єпархія св. Володимира при ньому отримала друге дихання, а до скарбниці відроджуваної Київської Церкви увійшов храм, збудований Анною Ярославною, королевою Франції. Не в одного українця на його запʼястку зʼявилася невелика вервичка, яка означує приналежність її господаря до Братства Бориса і Гліба, заснованого двома єпископами УГКЦ, носіями тих імен, – Кир Борисом Ґудзяком і Кир Глібом Лончиною.

Отож навіть сьогодні, у розквіті своїх літ, Владика Борис може озирнутися на все зроблене і спокійно здатися на суд Божий і народний, бо те, що він учинив, є добре. А за днем першим чи другим ще будуть дні третій і четвертий, а до спочинку на день сьомий узагалі ще далеко. Втім, чи можемо ми вже сьогодні зазирнути у майбутнє?

Українці останнім часом звично скаржаться на брак лідерів, бо ж вічно очікують політичних месників і борців. Господь не дає їх не тому, що скупий і байдужий, а, схоже, тому що має свою програму для цієї країни. Тому-то у той в час, коли Україна нестримно поринала у карнавал владо- і грошолюбства, коли на арену виходила людина корúсті, Господь послав нам для противаги людей молитви, людей високого маєстату духу. Таким був світлої памʼяті Блаженніший Любомир Гузар, таким є нинішній лауреат премії Василя Стуса Владика Борис Ґудзяк.

Обоє вони ілюструють відомі слова Василя Стуса, що їх він написав в листі до сина: «Я хотів би жити так, щоб голуби сідали на плечі». Тому, я певен, Поет схвалив би вибір Капітули, оскільки вона точно дотрималась свого мандату і вшанувала людину Слова «за особливий внесок в українську культуру та стійкість громадянської позиції».

Я не відбиратиму у Президента Українського ПЕН-центру права першим привітати Владику з нагородою. Сам лише повторю те, що вже сказав йому за іншої нагоди: «Ти, Владико Борисе, віддавна кликав нас на глибоку воду і не раз страждав, коли ми воліли безпечно хлюпатися на мілині. Я радий, що з отриманням цієї премії Ти здобуваєш широку авдиторію членів ПЕН-клубу, які знають усю пружну й спасенну силу Слова і раді будуть з Тобою піти по воді».