Вільне слово. І погані слова

Опубліковано: 05.06.2019,  Переглядів: 202

Реґула Фенске

1.

Через мову передається наша культурна пам’ять, а разом із нею сила, влада та правила, які колись діяли, а тепер уже ні. «Чоловіче – це норма» – така собі ідеологія, проти якої сьогодні повстали не лише жінки, а і чоловіки, що зрозуміло. І я разом із ними: приблизно у 1978 я, войовнича молода студентка, перекладала англійською промову колишнього першого мера Вільного Ганзейського міста Гамбурга, і на позначення людства вжила замість слова «mankind», дитина чоловіка, слово «humankind», дитина людська. Завдяки цьому, принаймні так мені хочеться думати, щоб зробити собі приємно, Герберт Вайхманн став першим чоловіком, який виголосив гендерно коректну промову у Нью-Йорку. Та насамперед це була хороша промова, ретельно продумана, просякнута життєвим досвідом, як це і повинно бути у промовах, і яку я намагалася передати витонченою й добірною англійською.

Я можу точно сказати, коли особисто для себе відкрила боротьбу за гендерно справедливу мову, хоча тоді ми ще не використовували слово «гендер». Так само добре я пригадую і момент, коли я покинула цю боротьбу. Отож, у третьому семестрі з непрофільного курсу «Англістика / Лінгвістика» я писала роботу про сексизм у мові, де давала і різноманітні поради щодо того, як уникати цього зла («Займенники множини не мають статі» і т.ін.). Лектори відразу ж запропонували мені розширити цю тему до дисертації. Однак, у мене було ще так багато інших невирішених життєвих і наукових питань, до того ж я не хотіла писати дисертацію з непрофільної теми другорядної дисципліни. Так я і покинула боротьбу проти звертання «дівчино» (думаю, що цю битву моє покоління таки виграло), бо це була хоч і важлива, але все ж другорядна для мене справа.

Коли ж мій терпець луснув? Коли читала переклад культової французької філософині свого часу Елен Сіксу, де помітила гру слів, яка французькою ще могла сприйматися як гра: «le livre/la livre» (le livre – іменник чоловічого роду, означає «книга»; lа livre – іменник жіночого роду, може означати також «фунт» як грошову одиницю або одиницю виміру ваги), однак німецькою мовою це не вдалося передати. Загалом, мова була про книгу в жіночому роді «die Buchin», слово неіснуюче, бо німецькою книга – das Buch – має середній рід. Я взялась за голову (але німецькою і «голова» чоловічого роду) і відклала книгу.

Добре, коли філологи обох статей незалежно від кольору шкіри аналізують мову в процесі її історичного розвитку, але при цьому зберігають критичну позицію стосовно різних ідеологій; добре і те, коли мови живі і розвиваються відповідно до нових життєвих реалій. Але мова не належить науці. Мова не належить політичним інституціям. Не належить вона і мовній поліції. Тільки люди можуть розвивати мову, коли розмовляють нею – це відбувається постійно. Мова – вільна. Ми – вільні, принаймні більш-менш вільні, у певному розумінні цього слова. Наприклад, ми можемо називати мумію «висушеним трупом», або замість слова «електрика» вживати конструкції на зразок «вогонь блискавки», «світло блискавки» чи «матеріал блискавки» або ще якось по-іншому – це лиш декілька прикладів Карла Ґустава Йохманна, які він наводив у суперечках із тогочасними мовними пуристами. Тоді, у 19 столітті, боролися проти іноземного панування, зокрема і у мові, проти класово-станової структури суспільства і відновлення неофеодалізму. Нам дозволено бавитися у мовні ігри – і хто ж цим займатиметься з більшим задоволенням, ніж ми, ті, хто перетворили літературу і поезію на свою ефемерну домівку? А от що нам точно не потрібно – це вперті бюрократи, які незалежно від статі чи її відсутності своїми диктаторськими вчинками позбавляють інших бажання говорити, читати або писати. «Є мови, у яких поетичні думки замерзають», – зазначив Фрідріх Геббель у своєму щоденнику. На жаль, гендерна мова, зазвичай одна з них.

2.

Йоганн Ґеорґ Гаманн зауважив, що мовлення – це переклад «з мови ангелів на людську мову, тобто думок – у слова, речей – у назви, картин – у знаки» .

Людська мова. Ніґер. Єврей. Повія. Які ж дивні упередження зароджуються у нас, людей, які чудернацькі думки крутяться в наших головах, і потім згортаються у слова, назви, знаки. «Хтось із іншого берега», так казали у моєму дитинстві, або ж потай нишком приглушеним голосом, «сто сімдесят п’ятий». Було це не так давно. Сьогодні моїм синам доводиться ґуґлити цей термін, бо стаття 175 Кримінального кодексу Німеччини, яка передбачала покарання за гомосексуалізм і якої стосувався цей вираз, на щастя, уже скасована – хоч і соромно, що так пізно.  У 1994 році після об’єднання східної і західної частин Німеччини її скасували і на території колишньої Федеративної республіки. Наскільки ж жорстка боротьба за громадянські і людські права, скільки жертв це коштувало!

«Я – гей, і це добре», – давно вже стала крилатою ця заява Клауса Воверайта, який згідно з Вікіпедією, став першим німецьким політиком, що відкрито заявив про свою гомосексуальну орієнтацію – і це в червні 2001! Однак, ледь прийняте суспільством горде словечко «гей» у дитинстві моїх синів – а це не так і давно – перетворилося на лайливе слово. Одного дня мій старший син, якому тоді певно було років сім, прийшов додому зі школи з новим прокльоном. «Ти – східно-фрізська збочена дупа!» Тоді я його не виправила. Хіба ж не всі ми врешті-решт трохи збочені? Якби він казав: «Ти – жертва»: це я би йому заборонила.

«Це погане слово», – так казали в часи мого дитинства. Я чула цей вираз від моєї матері більше ніж раз. Але коли я думаю про те, які погані слова тоді були заборонені, мені спадає на думку лише Scheiße – гівно і (тут я вже не дуже впевнена) Arschloch – мудак. Тоді ж з’явилося слово «Schietkram» – ахінея. Такі слова як «Möse» – вульва чи «Schwanz» – прутень не вважалися поганими, їх просто тоді ще не було. І звісно, що у вестфальському Мюнстері я не дізналася альтернативних слів на позначення того, чим займаються чоловік і жінка, «коли дуже сильно люблять один одного». Збочених варіантів сексуальної лексики тоді взагалі не існувало. Навіть слово, яке нині я не вважаю поганим, але яке дуже ріже мені вухо і починається на букву «Ї», я почула набагато пізніше, та й не дозволяю собі його вживати досі. Мої сини можуть це підтвердити.

Фактом є те, що більшість поганих слів у Мюнстері походять не з сексуальної, а з сакральної сфери. До прикладу: Verdammt und zugenäht!  – «Проклятий і розіп’ятий!», Zum Teufel! – «Чорт!», Kruzitürken! – «турки на хресті!», Und Satan noch eins! – «Ти диявол нещасний!». І, на жаль, моя мати не завжди показувала нам гарний приклад. Щире «турки на хресті» легко вилітало з її вуст, коли картопля пригорала на сковорідці або траплялось якесь схоже нещастя.

Людська мова. Розмова між людськими дітьми: «Я не можу з тобою одружитися», – сказав мені мій друг дитинства Йорґ одного разу на краю пісочниці, – «у тебе чорна душа, ти не потрапиш до раю». «Ні, дякую», – відповіла мені його сестра Урзель, з якою я хотіла поділитися своїм бутербродом. «Відкушувати від твого хліба – гріх», – сказала вона. Можливо, це трапилося якогось іншого дня. Нам було по чотири роки, ми бавилися в садку сусідів. Вони були католиками, я – належала до євангелічної церкви. «Протестантка», як називав це Пан Гюнінґ, перукар, під час суботньої стрижки і випльовував мені це «П» в обличчя, поки зав’язував мені кінський хвіст.

Минуло лиш декілька років, відколи ми разом із сім’єю переїхали до католицького Мюнстера, бо мого батька, який походив зі Щеціна, перевели сюди по роботі. Час від часу моя мама, народжена у Ганновері, глузувала з нього, зітхаючи, «Німеччина, твоя Померанія» або говорила про типово померанські риси характеру. У моїй дитячій уяві тато походив так здалеку, що коли сусідка запитала мене, звідки ж усе-таки мій тато, я їй відповіла: «Мій тато з Латинянії». Ось так його статус, так званого переселенця, змішався роботою; він займався античною філологією. І як не намагалася наша сусідка, а якщо бути точною, то вона – мати Йорґа і Урзель, поставити це моє твердженна під сумнів, я твердо наполягала на своєму.

Але це все дрібниці. Моє дитинство було досить щасливим. Окрім тих моментів, коли я була табу. Цього слова я не знала. Однак, знала це відчуття.

Нам, дітям, вдавалося дружити. Здебільшого, ми уникали того, про що не могли говорити. Окрім того єдиного разу, коли Бернд, єдиний маленький протестант окрім мене, виголосив несамовиту річ: «Ісус був євреєм».

Твердження, що Ісус був євреєм – це одна річ. Зовсім інша річ, і не менша єресь, – промовляти відповідний іменник. Єврей. Це слово намагалися не вживати. Якщо говорили про когось, хто мав єврейське походження, то перефразовували або використовували прикметник: наші єврейські співгромадяни (Німеччини, якої вже немає), … єврейська людина.

Прикметник полегшував справу. Та водночас необхідно було опанувати ці склади. Треба було перестрибнути планку, вдихнути повітря, зібрати енергію перед тим, як … е-е … взяти висоту, пересилити себе самого.

Давайте на мить уявимо, що мова йде не про антисемітизм. Наразі. Ми тільки говоримо про табу, хоча й знаємо, що ці поняття невіддільні одне від одного. Табу, які народжуються з провини і сорому, з жахливих речей, які трапилися ще до нашого народження. Речі, про які ми не знали, бавлячись у сусідському садку. Але щодня за вечерею, яка складалася зі скибок сірого хліба, доброго масла, сиру і пасти з анчоусів. Ми жували цю їжу доки не починали кашляти й давитися нею. Ми не залишали тарілки порожніми, а перед сном нам давали ложку риб’ячого жиру, щоб ми не були такими худими. Так, жахливі речі, про які ми справді не знали. Ми просто вдихали їх аж доки не починали кашляти і давитися, тоді нам встановили діагноз – алергічна астма. Навіть наші діти все це успадкували, включно з астмою.

Отож, жахливі речі, про які всі ми знали. Добре пам’ятаю той момент, коли з’явився антисемітизм. Ми з бабусею дивилися телепрограму «Хороше запитання – половина перемоги», популярну телевікторину з Гансом Розенталем.

– Він жид, хіба ні? – раптом промовила бабуся.

Це був другий раз у моєму житті, коли я почула як хтось вимовив цей іменник. І навіть гірше, бабця Венске вимовляла це слово неправильно, казала «жид» замість «єврей». Звісно, у неї був цей дивний померанський акцент. Але справа явно була не в цьому. Мені було одинадцять, і відчувала я себе дуже незручно. Я давно знала, що зовсім не моя бабуся піклувалася про мене, навіть якщо вона так і вважала, а навпаки – я була її нянькою. Доглядачкою бабусі. Інстинктивно я відчула бажання захистити цього чоловіка, Ганса Розенталя. Як же я його любила в той момент! Я була надто маленькою аби запитати свою бабусю, чому це взагалі зацікавило її. Усе, про що я думала – як захистити мого телевізійного героя, і невпевнено, хоча це і відчувалося як справжнісінька атака, я висунула заперечення: «Та ні, я так не думаю», – промовила я затинаючись. Треба мовчати, коли про щось не можна говорити.

Це було 1966 року. Я народилася 1955 року, у поколінні бебі-буму. Яке щастя. Я вже не мусила як моя старша сестра, народжена 1948 року, носити цю колючу вовняну нижню білизну, яку в’язала моя інша бабуся. Я не відчула на собі голод як мій старший брат, який з’явився у цей моторошний світ у 1939. Минулого року з його біографії я дізналася, що після закінчення війни у 1945 він разом з матір’ю, тіткою і на два роки молодшим двоюрідним братом босоніж пройшли від Австрії до Північної Німеччини. Шестирічний співчував чотирирічному, бо той був ще зовсім малим. Це зайняло півроку – дістатися до Кіля, де його мати знайшла роботу перекладачки в англійців. Хто міг би звинуватити її в тому, що вона закохалася в британського офіцера? На той час мого тата, скажемо так, «розмістили» як англійського військовополоненого у колишньому концтаборі Ноєнгамме, що біля Гамбурга. Його тогочасний щоденник був сповнений жалю до себе, я не помічала такого за ним у нашому спільному попередньому житті.

У цивільне життя він вийшов із будівлі, у якій зараз знаходиться гамбурзька картинна галерея. Хто звинуватить його у тому, що він не любить згадувати про війну, яку програв двічі: як солдат і як чоловік. Під час розлучення, яке відбувалося за окупаційним законом у Кілі, моєму татові – безробітному античному філологу – віддали опіку над сином, якого він майже не знав. Набагато раціональніше було би залишити сина з матір’ю, яка нарешті поїхала зі своїм коханим до Англії. З новим чоловіком вона народила ще трьох дітей. Однак, з окупаційним законом чи без нього, патріархат був сильнішим. Шлюб був розірваний дружиною; і, можливо, британці не хотіли маленьких нацистських хлопчиків у своїй країні.

Моєму брату не дозволялося згадувати свою маму ні за вечерею, ні за інших обставин. Нікому не дозволялося згадувати його маму. Це дуже би засмутило мою маму, його мачуху. І, напевно, мого батька теж. За кілька десятиліть я чула згадку про «всім відому даму» лише декілька разів, може два або три. Я і так би про неї не згадувала, бо нічого про неї не знала. Могла хіба що здогадуватися. Я щось чула про те, що мій старший 16річний брат не був моїм «справжнім» братом. Цікаво, що про причину цього я запитала маму того ж дня, коли вирішила довідатися і про те, звідки беруться діти. Вона почала зі слів «головне – не хвилюйся». Вона не могла пояснити мені чіткіше, чому приводом для хвилювання мала бути інформація про те, що «Татусь уже був одружений раніше».

У Німеччині існує чимало історій і чимало причин того, чому так важко було запитати наших батьків, дідусів і бабусь про їхнє життя у період фашизму і Другої світової війни. Про те, що вони зробили, або чого не зробили. Я не розпитувала мого батька, принаймні не так детально, як хотіла би, який зв’язок між Гітлером, Другою світовою і його першим шлюбом, який, на жаль, розпався. Через це вся епоха перетворилася на табу.

Але це, звісно, не зовсім так. Мій брат пригадує мене маленькою сестричкою, яка постійно діставала його своїми безкінечними «чому». А в 14, 15, 16 … це вже перетворилося на звичку: критично ставитися до усього. Моєму поколінню, як я вже казала, пощастило. Від наших старших братів і сестер ми успадкували студентський і цивільно-правовий рухи. Ми виросли зі щоденником Анни Франк і мрією Мартіна Лютера Кінґа, читали Жана-Поля Сартра і Симону де Бовуар, слухали Боба Ділана, Дженіс Джоплін і Леонарда Коена. Ми не так легко як наші старші брати й сестри потрапляли під вплив нових ідеологій, які часом були ще більш тоталітарними за попередні. Ми відкидали будь-яку ідеологію, будь-яку традицію. Абсолютно все було підозрілим, заразним і приреченим на перебування у карантині. Батьківщина? Не смішіть! Недільні промови 17 червня про возз’єднання? Реакціонерське (увага, погане слово!) лайно. Релігія? Глибоко заражена. Хіба хтось не повинен був провести чітку лінію від Мартіна Лютера через Бісмарка і до Гітлера? Не кажучи вже про роль, яку папа Пій ХІІ і католицька церква відіграли у депортації римських євреїв.

Вперед і з класичною музикою! Навіть найжорстокіші нацистські злочинці полюбляли слухати Моцарта, після роботи, звичайно. Стосовно Ваґнера, то без кількох акордів із «Трістана» цілком можна прожити. Як і без… – але ні, це вже занадто! Адже… як під час Першої, так і під час Другої світової війни солдати носили його поезії в своїх рюкзаках! «Ти впізнаєш його, попід руку з Бальдуром фон Ширахом?», промовляв Вольфґанґ Борхерт у розпачі. Ніколи ми не могли прожити без Гельдерліна: «Мова закоханих – це мова країни …».

3.

Мова ангелів. Мова людей. Мова закоханих.

Школадне тістечко мого дитинства «Негритянський поцілунок» перетворилося на «Шоколадний поцілунок», а також на «Збиті вершки емігрантського походження». Якщо хтось вважає це проблемою, це означає, що йому бракує почуття гумору. Кмітливий виробник навіть випустив особливий сімейний пакет цих солодощів під аналогічною назвою. Ми досі можем насолоджуватися «Мисливським шнітцелем» і «Угорським фаршем», а гамбургери і пончики під назвою берлінери наразі взагалі не створюють проблем у сенсі назви.

Але на «Циганському шнітцелі» веселощі закінчується. Восени 2013-ого адміністрація міста Ганновера розглянула подання місцевого Форуму ромів і сінті, який проводив кампанію щодо перейменування, і заборонила кухарям закладів харчування надалі подавати шнітцель і соус під вищезгаданою назвою. Звичайно, як альтернативу віденському шнітцелю завжди можна легко посмажити шнітцель по-балканськи, але у випадку з ромами і сінті – це інше питання.

«У питанні з циганським соусом варто не перестаратися»,  – вважав голова Федеральної ради єнишів, Тімо Адам Ваґнер. «Якщо так розмірковувати, то що ж тоді буде наступним? Сінті-ромський соус? Чи сінті-ромський шнітцель?», – питав він. Раніше, Центральна рада німецьких сінті і ромів роз’яснила, що перейменування – це безглуздя, що виставляє на посміховисько реальні проблеми ромів і сінті.

Чи можна позбутися дискримінації, заборонивши декілька слів? Часом (безперечно!) – так, а часом – це лише початок. Хоча деяких слів справді шкода.

У 1989 році 77-річна жінка з Дармштадта поскаржилася на використання словосполучення «бабине літо» на телебаченні, оскільки це означення дискримінує її як жінку загалом, а також її особистісні права, тобто літній вік. Жінка вбачала в цьому образу. Проте компетентний районний суд не погодився з цим і дозволив залишити у телевізійному прогнозі погоди «бабине літо» – за словами Курта Тухольського, п’яту й найкрасивішу пору року. Пору міжсезоння. Пору, коли світ затримує подих. Пору, яка приносить диво. Часом – це запах, часом – колір: старого золота, сливово-синій. Усе це ще відчувається у назві.

Чи потрібно переписувати класику, особливо дитячу літературу? Чи тепер потрібна нова робота татові Пеппі Довгої Панчохи? Чому з «Короля негрів» не зробили «Короля такатуканів», як це сталося багато років тому в НДР? Певна річ, що жодна дитина і жоден текст не постраждали. Навіть «Король Південного моря» замість «Король негрів» виглядає досить гарно, на мою думку. Однак, боюся, що коли не залишиться шпарини для іронії, то расизм однаково знайде нові шляхи і залишиться стерильно чистим, або навіть ще більше зміцниться, якщо буде супроводжуватися лише поверхневою коректністю мови, лише косметичними поправками.

Можливо, що сьогоднішнім петеушниками живеться краще за підмайстрів минулого. Та чи стане біженець щасливішим, коли його називатимуть врятованим? Одні чи інші сприймають слово «біженець», як лагідне слово, певно, згадуючи слово «коханець». Проте це, звісно, ніякий не аргумент; а от у 2015 році Спільнота німецької мови оголосила словом року «біженець». Це слово також цікаве з мовознавчої точки зору, про що йдеться у їхньому прес-релізі:

«Утворене від дієслова «flüchten» (утікати) і похідного суфіксу – ling (який характеризує особу за певною властивістю або рисою характеру), «Flüchtling» – біженець, як правило, звучить зневажливо для чутливих вух: аналогічні утворення на кшталт «Eindringling» (порушник), «Emporkömmling» (вискочка) чи «Schreiberling» (писака) мають негативну конотацію; тоді як «Prüfling» (той, хто складає екзамени), «Lehrling» (той, хто навчається), «Findling» (той, кого знайшли), «Schützling» (той, кого захищають) мають виражену пасивну складову. Так, останнім часом все частіше у мовленні є альтернатива – «Geflüchtete», врятований. Проте чи переважатиме це слово у повсякденному вжитку, наразі складно сказати».

«Мова закоханих – то мова країни …».

Одного дня ми знову були біля телевізора – під «ми» я маю на увазі західних німців мого покоління, які завжди висміювали або заперечували кожну промову про возз’єднання, і мали на це свої причини. Потай ми змахнули сльозину чи навіть дві, коли дивилися новини і спостерігали, як східні й західні берлінці разом танцювали на стіні, а НДРівці за кермом своїх милих «Трабантів» перетинали кордон. У передріздвяний час в дитинстві ми ставили у вікнах свічки з обгорткою «Я сяю для тебе» – як символ єднання. Мої батьки завжди давали мені гроші, яких вистачало лише на дешеву свічку у різдвяно-червоному кольорі. Тоді я заздрила свої сусідці по парті, яка купувала жовто-золотисту свічку зі справжнього бджолиного воску за дві марки. І ще одне. Расизм був посеред нас. Якщо ви випадково були феміністкою із західної Німеччини, то незабаром точно опинялися в оточенні жінок, які не мали більше чим зайнятися, ніж  розповідати жарти про східно-німецьких чоловіків. Ці жарти було важко зрозуміти через їхній саксонський діалект, а ще вони носили сандалії зі шкарпетками.

«У порівнянні з тим, що ми переживаємо зараз, троянський кінь був заїждженою шкапою», – прокоментував початки так званого возз’єднання мій давній друг Елеф Зоссіді (1913–1992). Свою журналістську кар’єру він, юрист за фахом, розпочав 1945 року як репортер щойно заснованої NWDR (Північно-західно-німецької радіостанції) під час Нюрнберзького процесу. Йому придумали псевдонім – Андреас Ґюнтер, оскільки побоювалися, що Елеф Зоссіді для слухачів німецького радіо звучатиме надто екзотично або, Боже Борони, навіть по-єврейськи. Пізніше під своїм справжнім іменем він написав репортаж для радіо як кореспондент з Близького Сходу.

Цікаво, як би він, настільки переповнений історіями з 1001-ї ночі і безліччю жартів, прокоментував те, що відбувається зараз у країнах Близького Сходу, на наших очах у Європі та Німеччині, особливо на сході, в Дрездені, Ямелі чи Бішофсверді («Наше місто, наша культура, наша німецька батьківщина», написано на табличці із назвою міста). Чи жартував би він? Чи може жарти перетворилися би на сарказм розчарованого інтелектуала? Цікаво, які історії пізніше розповідатимуть діти, які зараз блукають по Європі разом із батьками, або ж і зовсім одні, в пошуках нової батьківщини, нової домівки або принаймні безпечного місця для ночівлі. Які травми нестимуть з собою, з якими табу зіткнуться? Скільки часу мине, доки вони запитають «Чому?» І кого вони запитають?

Одного разу мій брат написав, що ніколи не питав батька про його ставлення до фашизму, бо наш тато повернувся після війни додому виснаженим чужинцем, який тільки-но залишив за спиною Рур, і поділився з моїм тоді шестирічним братом своїм єдиним шматком хліба. Цей жест глибоко зворушив мого брата. Проте пізніше, він зробив кар’єру політичного кабаретиста на тому, що всім і кожному ставив каверзні запитання. А я? Коли задумуюсь над тим, чому поміж іншого пишу детективи – німецькою цей жанр називається Krimis, ніжно, але у той же час і зневажливо, до того ж сатиричні детективи і романи з елементами чорного гумору – я не можу позбутися думки, що продовжую іти слідом у пошуках сімейної таємниці і відчуваю непереборне бажання розвінчувати табу або, щонайменше висміювати їх. І звісно ж, смакувати забороненими поганими словами.

Насправді моєю темою було щастя. Тільки після мого першого, сповненого посилань і алюзій тексту «Переслідування щастя» у кожному моєму тексті з’являється якийсь труп і заважає сюжету. Спочатку я так зробила із впертості, бо ніхто не хотів друкувати мій щасливий текст, текст про щастя. «Не хочете щастя, то матимете вбивство». Пізніше з фінансових причин: на жаль, митець теж змушений заробляти на хліб, хоча це не завжди вдається. Та насамперед комедії та іронія є моїм самозахистом. Про що не можемо говорити, над цим мусимо сміятися.

Але коли я читаю про долі й історії моїх колег і колежанок, сміх застигає у моєму горлі.

«Що це за коріння, яким тримаються за землю?», таким було моє питання до Т.С. Еліота ще у часи моєї юності, а також ще довго опісля.

Зараз воно звучить так: «Що це за слова, які залишаться?».

Реґула Фенске, письменниця, президентка Німецького ПЕН

Переклад: Оксана Анатолія Васіковська, Наталка Сняданко

Фото: Ната Коваль

Без категорії